Мій прадідусь і я, або ж Великий Хлопчак і Малий Хлопчак

Сторінка 19 з 39

Джеймс Крюс

Прадідусь уже запхав за шафку табличку й випростався, закректавши.

— В моїх літах навіть нахилятись важко, — зауважив він. — Сядьмо тепер та повіршуймо трохи.

— Добре, прадідусю! Може, про всілякі слова, які є на світі?

— Згода, Хлопчак, — сказав прадідусь і, випнувши нижню губу та примруживши очі, взяв чисту дошку.

Я не хотів перебивати йому думок, а тому навшпиньки підійшов до стосика чистих дощок. Та раптом він вигукнув:

— У мене є дві думки! Одна для себе, а друга для тебе!

— Які ж це думки, прадідусю?

— Слухай уважно: я складу вірша про три країни. В одній можна говорити самими іменниками, в другій — самими дієсловами, а в третій — самими сполучниками.

— Чудово! А якого ж вірша маю скласти я?

— Дуже довгого! Візьми якусь фразу — наприклад: "Хатка мишенятка", — і додавай до неї по кілька слів, щоб урешті вийшла дуже довга фраза!

— Так хіба ж вона заримується, прадідусю?

— Коли почнеш розумно, то заримуєш! Можна скласти вірша із запитань і відповідей. Тоді рими наче самі приходять!

— Ну гаразд, прадідусю, я спробую!

Ми сіли кожен у своєму кутку з дошкою та теслярським олівцем і заходились віршувати.

Спочатку все йшло чудово. Але потім віршування пішло важко. У прадідуся теж, здається, були свої труднощі. Він підвівся й почав ходити туди й сюди, а коли помітив, що і я затнувся, то раптом спинивсь переді мною й сказав:

— Ох, Хлопчачок, ми, здається, заблудились у наших віршах. І тепер за деревами не бачимо лісу. Може, поміняємося? Ти допишеш мого вірша, а я — твого.

— От добре! Я згоден!

Ми помінялись місцями, кожен перечитав чужого вірша, а тоді взялись дописувати їх так завзято, що менш як за десять хвилин упорались.

— Розумієш, — сказав прадідусь, — у віршуванні не можна напружено вимудровувати рядки, як робили ми в першій половині своїх віршів. Треба завжди ніби трошечки гратися, щоб ця гра тішила, тоді вірші попливуть легко.

— Кому починати? — спитав я.

— Сьогодні тобі, Хлопчак!

І я прочитав нашого спільного вірша про три країни:

А

В А-ландії жив Адерах,

Король народу азів,

Що мали персні на руках

І намиста з топазів.

Пекли з картоплі деруни

Й варили юшку з кільки,

А розмовляли всі вони

Іменниками тільки.

Бувало, аз кричить: "Мороз!",

"Спекота!" — нарікає,

Та ще не чули, ніби хтось

Там "мерзне" чи "впріває".

Б

В Бе-ландії жив Бердомах,

Владар народу брорів;

Вони ходили в ковпаках

І в капцях без підборів.

Ті брори, як то вже бува,

Також свій клопіт мали:

Вони самі дієслова

В розмові уживали.

"Мороз" чи "спека" — слів таких

В тім краї не водилось,

"Замерз", "упрів" — отак у них

Одвіку говорилось.

В

В Ве-ландії жив Візорах,

Великий герцог ведів,

Що всі держали у клітках

Приручених ведмедів.

Усе було у них чудне,

Й химерну мали мову:

Займенник — слово головне,

Прийменник — додаткове.

В тепло кричали всі: "Я — за!"

В холодний день: "Я — проти!"

І жоден схвально не казав

Про суш, вітри та сльоти.

Та сталась в місяці маю

Пригода нещаслива:

Пройшла у кожному краю

Страшенна з громом злива.

І азів сік густенний град,

А брорів громом било,

А ведів ледь не всіх підряд

В калюжах притопило.

А після тої бурі три

Змішалися народи,

І де раніше жив котрий,

Тепер добрати годі.

До азів веди враз прийшли,

До ведів збіглись брори,

Зате вже ази зайняли

В Бе-ландії всі гори.

Всі три народи почали

Кордони геть стирати,

А потім за мету взяли —

Слова трьох мов змішати.

Відтоді в краї завели

Такий звичай здоровий:

Вживають і старі й малі

Усі частини мови.

Яку ж науку ці рядки

Нам можуть підказати?

Без дружби всі ми — черепки

З розбитого горняти.

— Чудово ти довів до кінця мого вірша! — сказав прадідусь. — Нічого не треба й пояснювати, кожен зразу помітить, що всі слова у фразі важливі — і малі, й великі.

— А тепер прочитайте, як ви дописали мого мишачого вірша, прадідусю!

— Зараз прочитаю.

Прадідусь трохи відсунув дошку від очей, примружив їх і прочитав:

Хатка мишенятка

Я знаю мишенятко,

Є в мишенятка хатка.

Така гарненька хатка

В малого мишенятка.

Ви хочете спитати,

Яка завбільшки хата?

Та хатка невеличка —

З гніздо перепелички.

Така гарненька хатка

В малого мишенятка,

Та хатка невеличка —

З гніздо перепелички.

Ви хочете спитати,

Із чого тая хата?

Вся хатка дерев'яна,

Покрівля череп'яна.

Така гарненька хатка

В малого мишенятка,

Вся хатка дерев'яна,

Покрівля череп'яна,

Та хатка невеличка —

З гніздо перепелички.

Ви хочете спитати:

А де стоїть та хата?

Стоїть вона на полі,

Де паші є доволі.

Така гарненька хатка

В малого мишенятка,

Стоїть вона на полі,

Де паші є доволі,

Вся хатка дерев'яна,

Покрівля череп'яна,

Та хатка невеличка —

З гніздо перепелички.

Ви хочете спитати,

Де поле те шукати?

За лісом, коло річки,

Там, де ростуть порічки.

Така маленька хатка

В малого мишенятка,

Стоїть вона на полі,

Де паші є доволі,

За лісом коло річки,

Там, де ростуть порічки,

Вся хатка дерев'яна,

Покрівля череп'яна,

Та хатка невеличка —

З гніздо перепелички.

Що ж видно з тої хати

Малому мишеняті?

Із хати видно луки,

Дуби, ялини й буки.

Така гарненька хатка

В малого мишенятка,

Стоїть вона на полі,

Де паші є доволі,

За лісом коло річки,

Там, де ростуть порічки,

Із хатки видно луки,

Дуби, ялини й буки,

Вся хатка дерев'яна,

Покрівля череп'яна,

Та хатка невеличка —

З гніздо перепелички.

А вам цікаво знати,

Як мишенятко звати?

Звуть мишенятко Томом,

Воно зве хатку домом.

Така гарненька хатка

В малого мишенятка,

Стоїть вона на полі,

Де паші є доволі,

За лісом коло річки,

Там, де ростуть порічки,

Із хатки видно луки,

Дуби, ялини й буки,

Звуть мишенятко Томом,

Воно зве хатку домом,

Вся хатка дерев'яна,

Покрівля череп'яна,

Та хатка невеличка —

З гніздо перепелички.

— Ой лишенько, прадідусю! — вигукнув я. — Фраза вийшла така довга, як морська змія.

— Але, щиро кажучи, таких довгих фраз в оповідках не повинно бути. Бо це вийде так, ніби ти на невеличкий човник наклав вантаж цілого пароплава. Тож човник, ясна річ, потоне. Так не годиться. Котра година?

— Скоро дванадцята!

— Час обідати! Бери свою дошку, ходімо додому.

Вдома, у горішньої бабусі, пахло гороховою юшкою, і це мені не сподобалось. Бо я не люблю горохової юшки. Я зайшов з обома дошками в кухню, приставив їх до буфета й невесело принюхався до плити. Виявилося, що на закуску буде фруктовий пудинг, і це трохи заспокоїло мене.