"Ой! — вигукнув Вольфик. — Який чудовий випадок! Тепер я маю прегарну риму до "пасти"!"
І, їдучи далі, докінчив свого віршика:
Як ми ганяли коней пасти,
То бачили великі касти…
Тато Вольфгард був дуже задоволений сином. Коли вони надвечір приїхали до замку й сіли в великій рицарській залі за вечерю, Вольфикові довелося проспівати свого віршика під звуки лютні, і йому завзято плескали в долоні не лише дами та пани, а й служники та служниці.
Від того дня дерево в долині називали вже не "крак" і не "кракс", а "каста", бо завдяки рицарському вихованню розум людський став витонченіший і мова теж. Слово "кракс" не тішило слуху співців.
Воно здавалося грубим, неоковирним. А от "каста" — тонше, милозвучніше, його легше проспівати. Отож відтоді почали казати "каста", і всі діти, що жили в замках на довколишніх горах, часто восени їздили верхи в долину та співали під розлогим деревом.
Минуло багато часу — ціла тисяча років. Люди покинули замки, побудували собі кам'яні міста. Про дерево в далекій долині вже ніхто й не згадував.
Але одного дня, теплого осіннього дня, якась дама, гуляючи з донечкою по тій далекій долині, з подивом побачила старезне, велетенське дерево. Дама, що носила пишну, схожу на дзвін сукню, напнуту на обручах, звалась Лаура. А донечка в шовковій кофточці та довгій спідничці з тафти — Лауріночка. Обидві мали в правій руці уквітчаний вівчарський ціпочок, а в лівій — віяло.
Сівши спочити під деревом, вони побачили в траві шипуваті зелені плоди, в яких ховалися брунатні кульки.
"Ой, які чарівні!" — прощебетала Лауріночка.
"Справді чарівні", — погодилась пані Лаура.
Обидві поклали свої ціпочки та віяла й почали кидати одна одній брунатні кульки.
Лауріночка спитала матір, як називаються ці плоди. Та пані Лаура не могла пригадати зразу, їй тільки згадалось, що вона натрапляла на їхню назву в одній книжці своєї прапрапрапрабабусі. Згадалось їй і те, що такі дерева ростуть десь у Гюлістані, тобто в Туреччині. А що пані Лаура любила говорити в риму, то сказала:
Вони ростуть у Гюлістані
І називаються кас…тани.
"Ох, каштани! Яка мила назва! — вигукнула Лауріночка, бо вона була трохи шепелява. — Дожвольте мені, матушю, нажбирати їх і вжяти додому — гратишя! Каштани!"
"Назбирай, пташечко моя", — відповіла пані Лаура.
Отак і вийшло, що Лауріночка принесла додому в кишенях шовкової кофточки чотири брунатні кульки. І всім розповіла, що вони називаються "каштани".
Сестричкам та гувернантці-француженці ті каштани дуже сподобались, і вони всі поїхали в далеку долину та назбирали їх повний кошик.
Від того дня старезне дерево почали називати каштаном. І всі дерева, що мають листя, розчепірене, ніби пальці на руці, називаються так.
Отже, назва дерева за три тисячі років чотири рази змінилась. Але саме дерево в далекій долині росте й досі, воно тільки стало ще вище й грубше.
Коли я дочитав свою оповідку, прадідусь вигукнув:
— Ого, та й складна ж оповідка! Ти справді написав її сам?
Я признався, що деякі місця списав із альбома "З історії Німеччини" і що мені допомагав долішній дідусь.
— Але придумував оповідку я сам!
— Так, це легко помітити. Бо ти уявляєш собі розвиток мови занадто просто. Насправді вона розвивалася куди повільніше й спокійніше. Мов річка, до якої звідусюди стікаються струмки, ручаї та потічки. Але до одного ти додумався слушно: що кожна доба живе по-іншому, по-іншому думає й по-іншому говорить, ніж попередня! Та, звичайно, люди не вигадують слів навмання. Кожна річ потребує такого слова, що підходило б до неї. Гном має одне ім'я, квітка — інше, а трава — ще інше. Це доводить мій вірш про долину Сімземель.
— А який це вірш, прадідусю?
— Слухай! Зараз розкажу.
Я зручненько сів і почав слухати вірша, якого ще не чув.
Долина Сімземель
В краю, де гори сині,
Долина є між скель.
Стоять у тій долині
Сто гномівських осель.
А гномів звуть Посіймачок,
Котигорошок, Півгачок,
Гора найвища — Стрімчачок,
Долина — Сімземель.
В тій Сімземелі пишній,
Найкращій із долин,
Один є сад розкішний,
Увесь у квітах він.
Ті квіти звуться Мовпушок,
І Відкомах, і Відкішок,
І Барвиквіт, і Конюшок,
А садівник — Мовдзвін.
У нього діло — квіти,
Насаджуй та плекай,
А в гномів — боронити
Від вітру весь той рай.
Вітри там звуться Невгавай,
І Дминестій, і Вдудуграй,
А найбуйніший — Вивертай,
Синок Мовдзвонів — Кай.
В долині тій веселій
Гуляє він щодень,
Збирає всякі зела,
Які є там лишень.
Ті зела звуться Деньудень,
І Стулигуб, і Нітелень,
І Ледвеледь, і Живлишень,
І Діньбомдзеньдзелень.
Хто хоче разом з Каєм
Долину обійти,
Хай чобітки взуває
Й бере з собою тих
Дітей, що звуться Топтунець,
І Сміюнець, і Кректунець,
І Дрібудрібудрібунець,
А може, й так, як ти.
— От бач, — сказав прадідусь, докінчивши вірша, — слова, що мають підходити до якоїсь речі, треба добре обдумувати. Наприклад, нашої Шкіряної Лізбет ніяк не могли називати Регіною. Це ім'я просто не підходило б їй. А коли ти почуєш слово "Півгачок", то зразу здогадаєшся, що це назва чогось маленького, грайливого, тобто гномика. А слово "Мовпушок", наприклад, звучить зовсім інакше. Його треба вимовляти з надутими щоками: "Мов-пу-шок!" Чуєш? Звук округлий, повний, доспілий, мов велика пишна квітка. Правда?
— Так, прадідусю! Але скажіть: хто придумав усі слова, які є на світі?
— Ха-ха, Хлопчак! їх не придумував хтось один, їх придумували всі люди. Мова — це скарбниця народу. В ній зберігаються всі спогади і весь досвід за багато тисяч років. А скарбники, що охороняють ті скарби, та ведуть їм лік, та змітають з них пилюку, — то вчені, мовознавці, дослідники мови! Вони позбирали всі слова й упорядкували їх, як колись на річці Євфраті в хить-хить-хатках.
— У хить-хить-хатках? А що це таке?
— Ну, це нелегко пояснити. Дуже довга історія. Чи вистачить нам часу до обіду?
— Мабуть, вистачить.
— Гаразд, тоді я розкажу тобі все достоту! Сідай на корок та наставляй вуха, бо ця оповідка зовсім непроста!
Я сів на коркові пластини й уважно вислухав прадідусеву оповідку.
ХИТЬ-ХИТЬ-ХАТКИ
Колись давно — сто чи, може, й двісті років тому — по річці Євфрату плив за водою корабель, на якому була ціла компанія вчених-мовознавців. Ці вчені подорожували вже три роки, досліджуючи всі мови світу, щоб скласти словник кожної мови й гарненько впорядкувати їх усі. І ось, пропливаючи попід тим берегом, де колись стояло місто Вавілон, вони побачили щось дуже дивне.