— Ну ж і втер йому носа дон Педро! — у захваті загукали пінгвінки.
А всі панове пінгвіни відтоді почали величати дона Педро — "кабальєро", що в пінгвінів є найвищим почесним званням.
Та зараз славний пінгвін недбалим помахом лівого крильцяти припинив усю шану й хвалу.
— З цими нечемами просто треба вміти поводитися, — проникливе зауважив він. — Якщо ти не розгубишся в скрутну хвилину, вони враз присядуть!
Прадідусева люлька ще курилася, коли він скінчив розповідь.
— То тепер ти зрозумів, хто був героєм на вечорі в пінгвінів? — спитав він.
— Та вже ж не хто, як дон Педро, прадідусю. Тепер ви розповіли цю казочку мовби з погляду пінгвінів, і тому це добре видно. Але мені не дуже подобається такий героїзм.
— Мені також, Хлопчачок. Бо це — салонний героїзм. Його цінують там, де ділять усіх на людей у фраках і простоту. Такий собі пінгвін у фраку полюбляє збентежити гаданого простака так званим витонченим поводженням, а решта пінгвінів оголошує свого родича героєм. Але ж пиха й станові забобони — це не прикмети героїв. По-моєму, якраз навпаки: твердо стати проти будь-якого забобону, — як Ян Янсен, — осьде справжній героїзм. А тепер підкинь лиш у грубку вугілля, Хлопчачок!
Я з'їхав з отоманки, пошкандибав до грубки й заходився підсипати вугілля, а сам думав про те, що ось Старий Хлопчак розповів ту саму казку двічі — і обидва рази цікаво й весело. От так штука! Мені й самому захотілося щось таке втнути. Через те я не квапився, підкидаючи вугілля, бо подумки складав вірша, який пасував би до цієї оповідки. Потім я розказав його прадідусеві:
Той, хто за мудрих, за найкращих
Себе вважає та своїх,
У кого всі чужі — ледащо,
Хто за нещасних має їх, —
Хай не витає в небесах —
Полуда в нього на очах!
— Браво, Хлопчачок! — засміявся прадідусь. — Ти що старшаєш, то розумнішаєш! Випадок рідкісний, але приємний.
— Дякую за лаври! — сказав я. — А ви прочитаєте мені свою баладу, прадідусю?
— Ну, балада, — завагався старий, — це, мабуть, буде перебільшення. Краще сказати — баладка.
Він дістав з кишені списану паперову торбину й, коли я знову вмостився на отоманці, прочитав:
Баладка про мишенят
— Мишенята-мишенятка! —
Знай годинник цокотить. —
Лихо! Там, де ваша хатка,
Мурдібурді-кіт сидить!
Мишенята-мишенятка, —
Бачу вуса білі я!..
Лихо! Вискочило з хатки
Мишеня Цецілія!
Мишенятко, мишенятко
Ухопив котисько наш!
Заспівали по біднятку
Мишачий жалобний марш.
Мишенята-мишенятка,
Кіт і вас піймає теж!
Стрімголов летіти з хатки —
Це геройством не назвеш!
Прадідусь заховав паперову торбинку до кишені, а я сказав:
— Гарна баладка, прадідусю! Але ж вона про те, в чому немає героїзму.
— Саме тому, Хлопчачок, і стає зрозуміло, в чому героїзм. Герой, наприклад, повинен уміти зважувати небезпеку, на яку він себе наражає. Наосліп кидатись назустріч небезпеці, як мишеня Цецілія, — то ще не геройство. До речі, мені оце згадалася оповідка про короля та блоху. Я б хотів…
Прадідуся перебила горішня бабуся. Вона гукнула нам з другого поверху:
— До вас гості! А за півгодини йдіть обідати!
— То я розкажу тобі цю оповідку по обіді, — зітхнув прадідусь. — А що ж це там до нас за гості?
Тієї миті у двері постукали. Увійшла по-зимовому вкутушкана — в хутряній шапці, в пальті з хутряним коміром, з хутряною муфтою в руках і в облямованих хутром черевиках — моя долішня бабуся.
— Добридень, Хлопчаки! Та й тепло ж у вас! — засапано сказала вона, тоді поклала свої хутра на комод, сіла в крісло й повела далі: — Я приходила сюди нагору до крамниці, — у Поя Сливи такі дешеві вовняні шкарпетки! — та й думаю собі: а зазирну лишень до хворих поетів.
— Красно дякуємо за честь, Анно! — заявив прадідусь і злегенька вклонився.
— Щиро вітаємо нашу давню музу! — підхопив я.
— То вам із мене смішки, еге ж, Хлопчаки? — долішня бабуся сказала це кумедно-сердито, як колись, — тоном, який ми обоє так любили. — З мене вам самі сміхи та хіхи, а як горішній бабусі, то й віршики читаєте!
— Помиляєшся, Анно! — відповів їй прадідусь. — Ми їй не читали віршика про Генрі та його вісімнадцять тіток — вона під дверима підслуховувала!
— Підслуховувала, кажете? Ой лишенько! — Долішня бабуся просто-таки жахнулася. (А ми ж добре знали, що вона й сама залюбки підслуховує під дверима.)
Вона заозиралася довкола, мов чогось шукала, — чи не списаного віршами паперу? — й запитала:
— А де ж той вірш? Прочитайте його мені.
Я вже хотів був сказати: "Авжеж! З радістю!" — та раптом згадав, що написав того вірша на обкладинці "Моряцького щорічника" і їй нізащо не можна його показувати: вона негайно повідомить про це горішню бабусю.
І прадідусь, певно, думав, про те ж таки. Бо він квапливо сказав:
— Вірш про Генрі дужче пасує горішній бабусі, а не тобі, Анно. Ти якась витонченіша, і тобі треба прочитати вірші делікатніші — скажімо, про мишку, яка у вічі котові заявила, що вона про нього думає.
— Цього ж вірша і я не знаю! — вигукнув я.
— Так, Хлопчачок. Отож я вам і розкажу його обом. Слухайте! — Старий заплющив очі, трішечки подумав і почав розказувати напам'ять:
Балада про мишку, що прогнала кота
Сіреньку мишку — лихо!
Спіймав котисько вмить,
І ось маленька тихо
Перед котом сидить.
Не писне, не підскочить,
Не кинеться бігом, —
Сидить, уп'явши очі,
В мучителя свого.
Гукає кіт: — Ну, мишкам
Годиться танцювать.
Завдай роботу ніжкам,
Нехай подріботять!
І враз на мишенятко
Напав великий гнів, —
У нього, кришенятка,
Аж ніс почервонів.
Слова, давно готові,
Вже рвуться із грудей:
— Що? Танцювать котові?!
Та краще сто смертей!!
Поганцям догоджати
Шукай охочих десь!
Мене ж вам не зламати —
Я вмру, зберігши честь!
Тремтіла з гніву мишка…
Та гляне — де ж це кіт?
Тихенько, тихо, знишка
Утік — пропав і слід!
Так біг, заткнувши вушка,
Аж хутро рвав нове…
А мишка-одчайдушка
І досі там живе!
Долішня бабуся в захваті заплескала в долоні.
— Хлопче! — вигукнула вона. — Та це ж пречудовий вірш. А більш у вас таких нема?
— Не можна передавати куті меду, Анно, — сказав прадідусь. — У мене правило — не перегодовуй рідних ні цукерками, ні віршами. Он, може, Хлопчачок розкаже тобі вірша про ведмедя й білочку. Я написав його кілька років тому. Ти ще пам'ятаєш його, Хлопчачок?