— У вас — крила! — пробурчала горішня бабуся. — Не смішіть людей!
Підкидаючи в грубку вугілля, вона через плече спитала:
— І до чого цей ваш вірш?
— У нас мова про героїв, Маргарето.
— Он як! Про героїв? То по-вашому, оцей кручений Генрі — ще й герой?
— У тому, що пещений Генрі проміняв усі вигоди й розваги на вбоге й голодне, та зате вільне життя, таки є щось героїчне, Маргарето. Спалити за собою всі мости й піти в незвідане — це таки героїчний вчинок.
— Я інакше уявляю собі героїзм, — сказала горішня бабуся, захряснувши дверцята грубки. — Родина є родина! З неї не тікають!
Виголосивши це, вона пішла з кімнатки.
— Жінки завжди міцно держаться землі, коли наш брат поривається злетіти під хмари, — зітхнувши, сказав прадідусь. — А все ж таки добре, що вони є на світі.
— Хоч би вже через смажену камбалу, — підхопив я, бо я її найдужче любив, а горішня бабуся найкраще її готувала. — Читайте, прадідусю, тепер ви свій вірш.
— Згодом, згодом, — замахав руками прадідусь. — У мене зараз крутиться на думці одна казочка, вона мені згадалась, коли ти читав свою баладу про Генрі. Я чув її від одного капітана й тепер подумав, що, мабуть, вона сьогодні нам до речі. Та чого там, вона нам дуже до речі. Ото тільки, що герой цієї казки не герой.
— Як-як?
— Я сказав, Хлопчачок, що герой цієї казки — не герой.
— Однаково я не розумію, прадідусю.
— То я спершу розповім тобі її, а тоді поясню. Прадідусь знов добре затягся з люльки, а тоді, потроху пускаючи дим, почав розповідати.
КАЗКА ПРО ВЕДМЕДЯ ТА ПІНГВІНА
Білий ведмідь на ім'я Балдуїн, який разом із своїм двоюрідним братом Робертом нещодавно перебрався з рідного Північного на Південний полюс, сидів з тюленем Рікардо на крижині й бубонів:
— На Південному полюсі так рідко бувають свята. Добре, що пінгвіни влаштовують вечір.
— Туди ж треба йти у фраку! — прогавкав тюлень. — А в тебе він є?
— Нє-е-е! — прогув білий ведмідь.
— Ну то ніхто тебе й не запросить.
Балдуїн мерщій подався до свого двоюрідного брата Роберта. Той був перукарем у салоні для білих ведмедиць і знався на світських тонкощах.
— Чи ти б не допоміг мені роздобути фрак? — запитав Балдуїн. — На вечір до пінгвінів треба йти у фраку.
— Пардон, мон шер, — відповів Роберт, що навчився закидати по-французькому від своїх витончених клієнток — білих ведмедиць, — де ти бачив ведмедя у фраку?
Тоді Балдуїн потупав до моржихи, дами, глибоко обізнаної із світським життям вищого полярного кола.
— Мій любий Балдуїнчику, — всміхнулася вхожа у вищі кола Південного полюса моржиха й поплескала ведмедя ластою, — ну можеш ти уявити ведмедя у фраку?
— Як схочу, то зможу, — гарикнув ведмідь. — А я будь-що хочу піти до пінгвінів на вечір. Тут, на Південному полюсі, так рідко бувають свята.
— Тоді я дам тобі одну пораду: спитай у лосося Людвіга. Він саме тепер прибув у наші краї. Людвіг багато подорожував, і взагалі, це великий мудрець.
Отож ведмідь Балдуїн подався шукати лосося Людвіга. Де тільки міг, він, опустившись на крижину, стромляв голову у воду й роздивлявся, чи нема там де лосося Людвіга. Але так ніде й не побачив.
Аж на другий день у салоні-перукарні свого двоюрідного брата Роберта дізнався Балдуїн, де можна знайти Людвіга. (В жіночій перукарні можна дізнатися майже про все.) Правда, порозумітися з лососем Людвігом було не так просто, бо той погано знав говірку Південного полюса. Проте він таки дав Балдуїнові пораду:
— Великий каракатиця робить свій канікуль на Південний полюс, — сказав він білому ведмедеві. — Вона виробив дуже чимало чорнила. Вона фарбувати твоя хутро на фрак.
— Чудова ідея! — ревнув білий ведмідь. — А де вона, та каракатиця?
— Найчасто південь від Тюленячий острів… у один малий підводний житло в скелі, що зветься "Тиха ущелина".
Балдуїн шубовснув у воду, поплив до Тюленячого острова, пірнув, знайшов у скелі ущелину й попросив каракатицю, що там сиділа, випливти на поверхню для важливої розмови.
Каракатиця, що була страшенно до всього цікава, не забарилася і справді випливла з ущелини й вистромила з води голову якраз біля крижини, на якій сидів навпочіпки ведмідь.
— Сцо сталося, ведмедю? — спитала вона. — Яка там у тебе до мене важлива розмова?
— Пінгвіни влаштовують вечір, — відповів Балдуїн. — Але туди треба йти у фраку, а в мене його немає. Мені ж так би хотілось туди піти! Адже на Південному полюсі дуже рідко бувають свята.
— А в мене сцо — повна комора фраків? — прошепеляла каракатиця. (Каракатиці всі шепеляють.)
— Зате в тебе є чорнило, і ти можеш так пофарбувати моє хутро, що на мені наче буде фрак. Ну, що скажеш?
— Вазка робота, ведмедю, але, сказати правду, вона мені до вподоби. Лягай лисень отут на кризині. Я споцатку пофарбую тобі один бік, тоді спину, а тоді другий бік.
Доклавши страшенно багато праці й чорнила, каракатиця так пофарбувала Балдуїна, неначе він справді вдягнувся у фрак.
— Найглибша дяка тобі, каракатице! — вигукнув він. — Отепер-то вже я хоч раз та піду на свято!
— Та гляди з не скоц у воду, — вже навздогін йому прошепеляла каракатиця. — Бо змиється цорнило!
— Добре, я глядітимуся! — озирнувшись, кивнув головою ведмідь. Обережно перестрибуючи з крижини на крижину, він подався до свого двоюрідного брата Роберта, щоб той навчив його, як треба поводитися на пінгвінячому святі.
Відбувалося воно увечері. Пінгвіни навмисне загадали всім прийти у фраках, бо воліли розважатись у товаристві самих своїх. Ведмедів і тюленів вони вважали вульгарними.
Пінгвіни й пінгвінки, що стояли невеличкими гуртками й розмовляли чи подзьобували риб'ячий салат із маленьких, вигадливо розставлених крижаних вазочок, були трохи збентежені, коли на їхнє свято з'явився білий ведмідь у бездоганно припасованому фраку.
Не прийняти його було неможливо, бо вбраний він був як годиться, але й прийняти не хотілося, бо ведмідь у фраку однаково ведмідь. Отож його просто не помічали.
Коли Балдуїн підходив до котрогось із гуртків і казав, — достоту так, як навчив його Роберт: "Добрий вечір, шановні пані! Добрий вечір, шановні панове!" — гурток умить розпадався і пінгвіни поодинці приставали до інших гуртків.