Почалася молитва. Але подив, викликаний промовою прекрасної леді Вайоліт, усе не сходив з облич у людей, а син Яна Янсена Бродер стояв, спустивши очі, аж поки скінчився скорботний обряд.
Тимчасом як дідусь розповідав, у кімнатчині на горищі поволі стемніло. Тому я клацнув вимикачем, і ми обоє на мить заплющилися від яскравого світла.
— Ну, — сказав старий, — як тобі наш Ян Янсен?
— По-моєму, прадідусю, тих шестеро чоловіків, що попливли рятувати леді Вайоліт, таки були герої. Вони й самі знали, як це небезпечно. І все-таки попливли рятувати людину.
— А може, Хлопчачок, вони не бачили так виразно, як Ян Янсен, що зважилися на безнадійне діло. Якби вони знали це напевне й вирушили в море, я назвав би їх нерозважними відчайдухами. А відчайдушність і нерозважливість — то ще не героїзм.
Я хотів був щось заперечити, коли раптом почув, що хтось іде сходами на горище. Прадідусь і собі повернув голову, дослухаючись, а тоді сказав:
— Сховай мерщій шпалери під канапу, Хлопчачок! Та відімкни тихесенько двері! Та спусти гардини!
Як я міг зробити все те в одну мить, я й сам не знав. Проте зробив. Коли горішня бабуся ввійшла до наших покоїв, ми зустріли її невинними усмішками. Гардини висіли на вікнах, як улиплі, шпалер наче й не бувало.
Горішня бабуся принесла нам вечерю: бутерброди з ковбасою й сиром, редиску та чай.
— Годі вже вам віршувати, — сказала вона, повівши очима довкола, так мовби чогось шукала. — У вас що — й паперу немає? — недовірливо запитала вона. — Чи ви знов пишете вірші на дошках, як ото тоді, чотири роки тому?
— Ми пишемо в повітрі, Маргарето, — усміхнувся прадідусь. — А як треба буде дещо записати, то щось уже ми собі для цього знайдемо.
Горішня бабуся видимо хотіла сказати щось дуже насмішкувате, коли раптом помітила, що я сиджу на всіх подушках зразу.
— П'ятеро жінок провітрювали ці подушки, вибивали, доводили до пуття й складали як годиться, — мовила вона. — А ви за п'ять хвилин що з них зробили?
— Ложе поетів, — засміявся прадідусь. — Хіба ж це не гарно чи не зручно?
— Я не таким собі уявляю гарне й зручне, — відрубала горішня бабуся й ущипливе стиснула вуста.
Потім вона знов зникла вкупі з кишеньковим ліхтариком, без якого на горище поночі не втрапив би: на сходах не було лампочки.
За вечерею ми з прадідусем повели далі свою чоловічу розмову про героїв. Я погодився, що полохливий на вдачу Ян Янсен у якусь хвилину поводився героїчно, коли, не злякавшись презирства остров'ян і навіть презирства свого сина, непохитною розважливістю врятував йому життя.
— Перемогти себе самого, свою вдачу — на це потрібен справжній героїзм, — сказав мій прадідусь. — Оце мене, наприклад, і приваблює в грецькому героєві й напівбогові Гераклі. Він, щоправда, надто величався своєю силою, але всі свої подвиги вчинив не з гордості, а з відданості верховному богові Зевсу.
— То це Зевс наказував йому чинити подвиги, так, прадідусю?
— Гірше, Хлопчачок: з наказу Зевса він мусив служити нікчемному, боягузливому, кволому цареві Єврисфеєві. Оцей-то молодець вигадував Гераклові чимраз небезпечніші завдання.
— І Геракл їх завжди виконував?
— Так, Хлопчачок, завжди. Ти знаєш, я навіть колись описав був Гераклові подвиги у віршах. Вони в мене в отому зошиті в цератовій обкладинці. Він тут, на горищі, в скрині отамо, ліворуч за дверима. Принеси-но його сюди. Та не забудь узяти ліхтарика.
Ліхтарика я не забув, знайшов зошита й приніс Старому Хлопчакові. Він тут-таки почав його гортати.
— Ну ось, приміром, вірш про те, як Геракл здобув Кербера, пса підземного царства, — мовив він трохи згодом. — Гераклові довелося для цього спуститися в підземний світ. Напівбог, що народився й жив нагорі, в царстві дня, звичайно, відчував до цієї роботи величезну нехіть. Та Єврисфей звелів йому принести підземного пса — і той приніс. Хочеш послухати?
— Авжеж, прадідусю!
— Ну то ось! — Старий начепив на носа окуляри, підняв зошита ближче до лампи й прочитав:
Балада про Геракла в підземному царстві
Геракл у дні старовини,
Як з міфів нам відомо,
Геройські подвиги чинив
На чужині і вдома.
Одного разу, ледь зоря
(Нагадую таке я:
Геракл служив тоді в царя
Лихого Єврисфея),
Героя раптом цар гукнув
І закричав із серця:
— Ми волимо, щоб ти здобув
Нам Кербера-підземця!
Бував герой наш по світах,
Зазнав уже чимало, —
А вірите? — по тих словах
Йому аж лячно стало.
Бо Кербер, триголовий пес,
В Аїді жив — країні,
Де цар, цариця й люд увесь —
То тільки мертві тіні!
Ні зір, ні місяця вгорі
На тім глибиннім світі
Аніже-ні, ще й ліхтарі
На вулицях не світять.
Та не Гераклові тремтіть!
Уже Тенар-горою
Зійшов він у підземний світ —
Умить, як слід герою.
Приплив через ріки глибінь
В човні з Хароном-дідом,
Де цар-тінь і цариця-тінь,
Що правлять тим Аїдом.
Ясне подружжя тіней тих
Геракла привітало:
Чого прийшов герой до них,
Воно вже добре знало.
— Іди ж і Кербера візьми, —
Промовили обоє, —
Але не бий, благаєм ми,
Собачки булавою.
А в пітьмі страховинний пес,
Роздерши всі три писки,
Так гавкав, наче били десь
В сто три бляшані миски!
І раптом — ось він! Ой-ой-ой!
Кусає й жалить люто
Жалом зміїним. Та герой
Уже почвару спутав:
Скоренько, не ловивши гав,
Схопив її, мов клунок,
І навхрест замотузував,
Немов який пакунок.
Підземний цар сказав:
— Ну ось.
Ти ж пошануй корону:
Гляди собачку та принось
Хутчій до мого трону.
— Аякже! — відповів Геракл,
Чемненько уклонившись.
А далі — Кербера за карк
І в путь, не забарившись.
Харон в човні куняв якраз,
Старечу мавши звичку, —
Він Кербера й героя враз
Поправив через річку.
А там уже й Тенар-гора,
І світ, і днина біла!
— Герой із Кербером! Ура! —
Скрізь слава полетіла.
Міста і села він минав —
Усяк тікав від жаху,
Лиш де-не-де хтось визирав
З-за рогу чи там з даху.
Цар Єврисфей, забрівши в сад,
Побачив пса крізь грати.
— Ой лишенько! Неси назад!
Він може покусати!
— Назад, назад його! Ой-ой! —
Придворні підхопили.
Зареготався наш герой
І в путь, як повеліли.
В далеку до Аїду путь…
Пливуть, пливуть століття,
А й досі ще Геракла звуть:
Приборкувач Страхіття.
Прадідусь згорнув зошита й сказав:
— Звісно, Хлопчачок, це здобуття Кербера було безглуздям. Єврисфей зумисне загадав таке Гераклові, щоб йому допекти. Не знаю, чи геройство це — виконувати завдання, коли розумієш, що воно безглузде. Я хотів тобі тільки показати, як цей ясний напівбог, поборовши самого себе, спустився в морок царства тіней.