Тому я й спустився. Не питайте одначе як, бо я й сам того тепер не знаю. Пам'ятаю тільки, що жодного разу не наважився глянути вниз; що перше ніж поставити ногу на виступ скелі, якнайретельніше обмацував його; що хапався лише за ті виступи, які перед тим добре поторсав, і що раптом відчув у себе в руках верхній кінець троса.
Спуск після цього здавався вже не таким страшним. Було дуже холодно, і мої вовняні рукавички прилипали до скрижанілого троса, їх доводилося щоразу відривати. Але це ніби трохи й придержувало мене, не давало просто злетіти тросом униз. Отак я спускався, впираючись ногами в скелю й перебираючи по тросі руками, аж поки скочив на осип біля підніжжя скелі, а з нього на причал. Так званий героїчний подвиг був позаду і я почув, як Джонні-Свистун свистить: "Мій Бонні поїхав на море".
Я махнув йому, щоб і він спустився тросом. Та він постукав себе пальцем по лобі й показав на мигах, що ми зустрінемося на півдорозі, тобто біля сходів, що вели з долішнього на горішній Гельголанд. І я, насвистуючи нашу пісеньку, подався вздовж причалу, об який билися хвилі; я страшенно пишався, йдучи долішнім Гельголандом, — так, неначе я був сам Геракл, що тягне за собою Кербера, й спустився з хмар на землю аж тоді, як Джонні-Свистун сказав:
— Таку дурість тільки ти й міг укоїти! Якби ти не був поетом, то, певнісінько, зірвався б!
Від цього зауваження мені урвався терпець. Я ж гадав, що з дослідника героїзму, який лише складає оповідки й вірші про героїв, я тепер сам став героєм, який чинить подвиги! А цей хлопчисько у вічі мені каже, що тільки той, кому "в голову заходить", може чинити такі дурні подвиги. Це вже нечуване зухвальство!
Я лише й сказав Джонні:
— А ти й собі спустися!
І, перескакуючи по два східці зразу, чимдуж подався на горішній Гельголанд — на Трафальгарську вулицю — чимскоріше розповісти все прадідусеві. Від хвилювання я навіть не помітив, що вперше відтоді, як мені різали п'яту, знов можу бігти.
А вдома теж панувало таке хвилювання, — з двох причин водночас, — що моя відсутність за сніданком якось забулася. На нижньому поверсі збуджено метушилася горішня бабуся, бо нібито повертався з Гамбурга наш катер. Ян Янсен твердив, що цятка завбільшки з горошину на обрії — то наш "Остров'янин". Тому я, щоб не зустрітися з забіганою горішньою бабусею, взяв на кухні бутерброд із ковбасою й побрався на горище до прадідуся.
Але й Великий Хлопчак був збуджений, — хоча й з іншої причини. Він розмахував сувоєм шпалер, фіолетові троянди на яких ніколи ще так не рвали мені очей, як тепер, і гукав:
— Світ іде шкереберть, Хлопчачок! Я вже взагалі нічого не розумію. Твоя горішня бабуся пише оповідки на шпалерах! Що ти на це скажеш?
Я спочатку не сказав анічогісінько, бо прадідусь так хвилювався, що й моя образа на Джонні-Свистуна, й моє спускання тросом якось відразу потьмяніли. Потім я спокійно спитав:
— А чом би горішній бабусі й не писати оповідок на шпалерах, прадідусю?
— Чом, Хлопчачок? — обурено вигукнув прадідусь. — Бо тоді світ розвалиться! Коли ми, поети, шкрябаємо вірші на шпалерах, то ми, сказати б, із самого початку свідомо прирекли себе на це, коли хочеш, поетичне божевілля. Але горішні бабусі, чий найперший обов'язок — дбати про лад і пристойність, повинні протестувати проти такого неподобства! Я вимагаю цього від них, Хлопчачок! Бо хто ж тоді дбатиме про лад? Чи не поети? Тоді світ був би вже не світ, а суцільна плутанина.
Старому Хлопчакові аж дух забило, так він розтривожився. Тому я сказав якомога лагідніше:
— Адже горішня бабуся давно знає, що ми пишемо на шпалерах, прадідусю. І не протестує ж!
— Але я гадав, Хлопчачок, що вона терпить це з найглибшим осудом! Мені й на думку ніколи не спало, що вона стане нашою співучасницею. Це нікуди не годиться! Бодай хтось у цій господі та повинен поважати правила пристойності! Куди це нас заведе, як господині запозичать манери в поетів?
— В безодню, прадідусю!
— Саме так, Хлопчачок, саме так! Ця справа зі шпалерами потребує пояснення, або я більше нічогісінько не розумію!
Оскільки несподіванка з горішньою бабусею так вивела прадідуся з рівноваги, я спробував заспокоїти його, сказавши, що, може, шпалери на горищі якісь негодящі й не призначені для вітальні, як ми собі думали.
— А списувати негодящі шпалери, — додав я, — це зовсім не порушення правил пристойності.
Це нехитре зауваження несподівано заспокоїло старого. Він сказав майже весело:
— Художник Зінгер (між іншим, його дочка Кармен теж пише вірші) вчора приносив альбом із зразками шпалер. А навіщо потрібен такий альбом?
— Щоб вибрати нові шпалери, прадідусю.
— Саме так, Хлопчачок! Мені навіть здається, — Старий Хлопчак сказав це майже щасливим тоном, — мені навіть здається, що ти маєш слушність — що шпалери на горищі справді негодящі. — І переможно додав: — Лад і пристойність на Трафальгарській вулиці відновлено. Дозволь тепер прочитати тобі ту оповідку, яку твоя горішня бабуся написала на негодящих шпалерах.
Він задоволене розстелив на столі сувій, фіолетовими трояндами донизу, й почав читати:
КАЗКА ПРО ОБДУРЕНОГО ЛУСКУНА
Добра господиня наприкінці дня неодмінно озирне пильним поглядом кожну кімнату.
В одній господі, коли діти вже були в постелях, а батько пішов погомоніти до сусіда, мати, оглянувши кімнату, підняла з підлоги декілька горіхів і вкинула до просторої шухляди великого столу. Тоді поклала туди ж таки щипці для горіхів — цього Лускуна з гострющими залізними зубами — й замкнула шухляду.
— Ще один день минув, — зітхнувши, сказала вона й пішла лягати спати.
У кімнаті зробилося тихо. Тихо стало й у шухляді. Лускун відпочивав після цілоденної тяжкої праці, горіхи куняли. В найдальшому кутку шухляди лежав великий Волох — звичайно ж, волоський горіх. А поруч нього — його брат Підволох. Обидва були з однієї гілки: звісно, брати.
— Ох, який це був тривожний вечір! — простогнав Волох. — Мене трохи-трохи не розлузали й не з'їли! В найостаннішу мить пощастило — відкотився вбік.
— А мене так зразу не розлузають, — пропищав малий Підволох. — Я такий маленький, що, мабуть, з'їдять насамкінець.