Прадідусь згорнув зошита, і я сказав:
— Напевне, кожному одного чудового дня доводиться обирати свій шлях у житті.
— Так, Хлопчачок, — відповів прадідусь. — Оце ж і прекрасно в Гераклі, що він такий, яким був би кожен із нас, сягнувши рівня напівбога. Адже безліч героїчних переказів — то тільки переінакшені подвиги Геракла. Я не випадково раз у раз до нього повертаюсь і недарма в багатьох своїх баладах підкреслюю, що він не в одній справі був перший у світі. Тому й пам'ятник Геракл має цілком справедливо.
— Який пам'ятник, прадідусю?
— Сузір'я в небі, Хлопчачок! Прекраснішого пам'ятника годі й вигадати.
На жаль, наша розмова урвалася, бо щось загупало по сходах. А що цього разу нам не довелося ховати ані списаних шпалер, ані "Моряцького щорічника", то ми стали безстрашно чекати гостя; проте, на наш подив, до кімнати, тримаючи в руці грубенький червоний записник, увійшла тітонька Юлія.
— Даруйте, панове, — вигукнула вона, — я знаю, що перебила вам роботу. Але я теж написала оповідку про пам'ятник, і мені так кортить почути думку тямущих людей!
— Ми вас уважно й терпляче вислухаємо, тітонько Юліє, — сказав Старий Хлопчак. — Тільки скиньте спочатку пальто.
Сердешна тітонька так хвилювалася, що їй ніяк не щастило роздягтися. Довелося мені вставати й визволяти її руки з поперекручуваних рукавів пальта. За мить вона вже сиділа поруч мене на канапці і вся аж світилася — так їй не терпілося прочитати свою оповідку.
Оскільки вона була премила бабуся, то ми, поети, прикинулися хтозна-якими зацікавленими і стали терпляче її слухати.
ІСТОРІЯ КАМЕНЯ СПОТИКАННЯ
Далеченько звідси, метрів за сотню від старого путівця, виглядає з трави гладенький круглий горбик. Це видно латочку величезного каменя. Якби каміння вміло говорити (а наша фантазія спроможна змусити його заговорити), цей камінь розповів би нам свою історію десь отак:
Я — уламок пісковика, багато тисячоліть тому оця місцина була його батьківщиною. Хоч я й лежу тут смирний і непорушний, та через мене завжди спотикається всяка звірота.
Почалося з родини звіроящерів, що з невідомої мені причини бігла через це поле. Одне звіроящеря в поспіху не побачило мене, спіткнулося і, заголосивши, беркицьнулося в траву.
Уся родина миттю спинилася, повернула назад до потерпілого малого, дізналася, що сталось, і заходилася лаяти мене, безневинний камінь, найлютішими словами: малий, бачте, розбив собі об мій гострий ріжок два пальці!
Минули століття, а може, й тисячоліття, поки вітер і дощ змили з мене цю ганьбу. За той час мої гострі ріжки поволі стерлися, і я глибше вріс у землю, що було мені дуже до речі, — бо я не люблю лежати в когось на дорозі.
Згодом я мав прикрощі через одного ведмедя: він доганяв зайця і в запалі полювання так торохнувся об мене, що проїхав метрів кілька по траві на череві.
Ох, як уже цей бурмило взивав мене! Я б не наважився такого сказати найгрубішому й найнеотесанішому уламкові скелі. "Ти, доісторична погань!" — це в нього був ще дуже делікатний вираз.
Терпляче, як уміємо ми, камені, я вислухав усе те, нічого не сказавши у відповідь, і навіть не змінився на виду, але в душі я був ображений і не сказати як. Ще й століття згодом я на якийсь час ставав червоним пісковиком від сорому, коли згадував, як ганьбив мене цей неотеса-ведмідь.
Та час гоїть рани навіть каменям. Ось уже понад сто років, як я мирно лежу тут, на цій місцині, ледь помітно виставивши своє кругленьке, плескате черевце, і на душі в мене спокійно. Через мене перебігають ящірки, зайці дивляться з мене, чи безпечно навкруги, й коти вигрівають на мені спини.
Душевну рівновагу вернув мені один кінь.
А було це так. Понад сто років тому неподалік від мене точилася битва. Я чув крики, постріли, кінську тупотняву, — аж раптом коло мене спинилося кілька вершників у розкішних мундирах. Вони пильно стежили за тим, як посувається битва, й раз у раз із величезною шанобою зверталися до низенького, повного верхівця, на обличчя якого падала тінь від великого капелюха. Його кінь нетерпляче витанцьовував на своїх струнких ногах зовсім близесенько біля мене. І враз він ненароком ступнув на моє черевце і заточився так, що й вершник похитнувся і трохи не випав із сідла.
А саме тієї миті над головою в нього просвистіла куля. Вона неминуче влучила б у верхівця, якби він — через мене! — не відхитнувся вбік.
Решта верхівців злякано вигукнули:
— Величносте, вас не поранено?!
Але той засміявся, показав на мене й мовив:
— Оцей камінь, панове, змусив похитнутися мого коня, тому куля не влучила в мене. А вам із цього та наука, що й камінь спотикання інколи може стати в пригоді.
Тоді решта верхівців зірвали з голів капелюхи й вигукнули:
— Слава Наполеонові, імператору Франції!
Отак я дізнався, хто був той чоловік, що сказав про мене добре слово. Про мене, безмовний камінь, об який спіткнувся його кінь.
Відтоді ніякий звіроящір і ніякий ведмідь не можуть мені дошкулити. Свідомий своєї ваги, я спокійно несу її назустріч прийдешнім століттям.
Дослухавши цю прегарну оповідку до кінця, ми з прадідусем у душі засоромилися, що прийняли пропозицію тітоньки Юлії з прихованою нехіттю й зверхністю. Тепер ми мусили визнати, що "Історія каменя спотикання" нам дуже сподобалася й що це взагалі неабияка оповідка про пам'ятник.
Коли ми сказали про це старенькій, вона вся аж засяяла й спитала:
— А може, цей камінь навіть герой? Чи ні?
— Є герої терпіння, тітонько Юліє, — відповів прадідусь. — Іноді героїчним подвигом є здатність не зробити того, що найдужче хочеться зробити. Часом треба героїчного зусилля, щоб утриматись від подвигу, яким здобудеш тільки славу, а більше нічого. Потрібна мужність, щоб, не побоявшись слави боягуза, розумно уникнути марнолюбного геройства. Я міг би розповісти вам історію одного чоловіка, який хоч і не був героєм, зате мудро ухилився від так званого геройства, не здобувши й слави боягуза. Крім того, ця історія стосується й нашої сьогоднішньої теми, бо в ній дика льоха здобула право на пам'ятник.
— Дика льоха? — майже водночас вигукнули ми з тітонькою Юлією.
— Так, дика льоха, — всміхнувся Старий Хлопчак і розказав нам оповідку про те,