П'ЯТНИЦЯ,
в яку прадідусеві нездужається, а ми вдвох із Джонні-Свистуном перевідуємо тітоньку Юлію. Цього дня в нас мовиться про пам'ятники; між іншим, оспівано герцога Оскара, що не потребував героїв, надано слово каменеві і по праву заведено дику льоху в герб одного можновладця, а на прикладі одного різника показано, як можна вчинити подвиг усупереч власному гніву.
Ця п'ятниця почалася невесело, бо лікар був незадоволений станом прадідусевого здоров'я. Він призначив старому серцеві краплі й звелів день чи хоч півдня полежати в постелі.
Старий Хлопчак вибрав друге з двох лих — до обіду лежав у постелі й переглядав альбом пам'ятників. Мене він вирядив гуляти, сказавши, що й поет повинен час від часу завдавати роботу ногам.
Отож я зі своїм другом Джонні-Свистуном пошкутильгав навпроти крижаного вітру через увесь горішній Гельголанд, роздивляючись дорогою святково прикрашені вітрини крамниць. Уже почалися різдвяні канікули, і я міг тепер спокійно виходити з дому, не боячись зажити слави прогульника.
Коли обличчя в нас добре розчервонілися на морозі й вітер став пробиратися навіть крізь наші товсті светри, ми втекли до теплої оселі тітоньки Юлії — веселої старенької жінки, яку весь острів звав тітонькою, хоч насправді в неї не було тут жодного племінника.
На стіні біля дверей її господи висіла на шнурку дзвоника гіпсова рука, а під нею — картонна табличка з написом:
Піщанко Овербек — дзвонити 1 раз
Юліана Овербек — дзвонити 17 разів
Кудлай Овербек — гавкати 1 раз
Піщанко був хлопець нашого віку. Тітонька Юлія взяла його за сина. Він був знайда. Його знайшли немовлям на піщаному березі, закутаного в рибальську брезентову робу. Через те його так і прозвали.
А Кудлаєм звали песика тітоньки Юлії — маленьке довгошерсте собача з пишними китичками, що нависали на очі, — так що годі було добрати, де тут перед, а де зад.
Піщанко, який чудово порядкував хатнім господарством тітоньки Юлії, відчинив нам, бо ми подзвонили один раз. Та він лише провів нас до тітоньки Юлії — в так звану Блакитну кімнату, а сам знову подався до кухні в супроводі Кудлая. Ми з Джонні поскидали жаркі светри, і нам, як звичайно, перепало теплого питва зі смачними коржиками.
— Я чула, — сказала мені тітонька Юлія, — що ви, Хлопчаки, знову взялися віршувати. Про героїв. Так?
— Так, — відповів я, але здивувався, що про це знає весь острів.
— Не весь острів, — заперечила тітонька Юлія, — а тільки ті люди, яких цікавить поезія. Закладаюся, що Джонні про це нічого не знає. Так?
Джонні-Свистун кивнув головою, але відразу додав:
— Хлопчачок сьогодні такий неуважний, наче старий дід. Через те я й подумав собі, що вони знов віршують.
— А хіба, коли віршують, стають неуважними? — здивовано спитала тітонька Юлія.
— Ще й як! — вигукнув Джонні. — Ми колись хотіли з Хлопчачком улаштувати краб'ячі перегони, аж він побачив каштана й зразу став ні риба ні м'ясо. Уже каштани в нього з язика не сходять, а скажи йому щось, він тебе й не чує!
— Ага! — скинулася тітонька Юлія. — Вже знаю, чого воно так. Коли поет щось придумує чи обмірковує, тоді він нічого довкола не бачить і не чує. Але ж це, по суті, аж ніяк не неуважність, Джонні, а навпаки — висока зосередженість уваги на чомусь одному.
— Може, й так, — буркнув Джонні-Свистун, якого, певно, не дуже цікавили ті складні процеси, що відбуваються в головах у поетів. Він був хлопець практичний, тому й подав думку пограти в "Чоловіче, не сердься".
Тітонька Юлія охоче пристала до гри, однак раз у раз питала мене, що ж ми з прадідусем звіршували.
Дізнавшися, що ми збираємося писати балади, а також оповідки про пам'ятники, вона була в захваті.
— Але не забудьте ось чого, — сказала вона. — Адже пам'ятник — не лише те, що стоїть на постаменті, Хлопчачок! На світі є багато й інших пам'ятників. Наприклад, монета. Чи надгробок. Чи навіть сузір'я. Може бути пам'ятником і будинок. Або герб. Або й звичайний камінь, що нагадує нам про якусь подію. Зважте на це, як будете віршувати чи складати оповідки.
Ця думка тітоньки Юлії розворушила мою фантазію. Я грав дедалі неуважніше й раз у раз робив сміховинні помилки. Джонні-Свистун так розсердився, що зрештою кинув гральну кісточку на стіл і вигукнув:
— Я більше не граю! Хлопчачок знов витає у хмарах!
Я не встиг ще нічого пояснити, як тітонька Юлія сказала:
— Якщо не помиляюся, Хлопчачок думає про пам'ятники. Правду я кажу?
Я кивнув головою й пояснив: винне тут зауваження тітоньки Юлії про види пам'ятників.
— Мені це дуже приємно, — всміхнулася тітонька Юлія. — Бо знаєш, Хлопчачок, кожній жінці кортить бути музою, яка надихає поета написати оповідку або вірш.
— Тільки не моїй горішній бабусі! — сказав я і зразу згадав, що обіцяв їй не спізнитись на обід.
Я поглянув на годинник, який стояв на видноті, й побачив, що, коли покваплюся, то можу ще прийти вчасно. Отож я попросив пробачення, похапцем натяг светра й пошкандибав на Трафальгарську вулицю. У голові в мене аж роїлися задуми творів про всілякі пам'ятники.
Я прийшов саме вчасно, щоб попоїсти з горішньою бабусею, — як звичайно в п'ятницю, — юшки з сушеної риби. Прадідусь їв у постелі, але по обіді встав і поволеньки побрався на горище, в кімнатку з вікном на південь, щоб поміркувати удвох зі мною про пам'ятники.
Тільки-но ми повмощувались якнайвигідніше — Старий Хлопчак у кріслі на колесах, а я на канапі, — я мерщій заходився пояснювати, що пам'ятники бувають усякі. Але він уже все це обміркував, гортаючи в ліжку альбом.
— Навіть пасмо волосся може бути пам'ятником, — сказав він мені, — і деколи значнішим, ніж бронзова кінна статуя в натуральну величину. Мені трапилися в альбомі дві непогані епітафії, і я їх переписав.
Він дістав з кишені газету, на берегах якої записав епітафії.
— Одна — з Берліна, — мовив він, — там у Тіргартені є безліч пам'ятників з каменю чи бронзи більшим і меншим панам. І на надгробку одного з найнікчемніших берлінці написали таке:
Епітафія можновладцеві
Цей пам'ятник усім звістує:
Лежить тут можновладний пан,
Що звікував свій вік не всує,
Бо добре пив, і їв, і спав.
Одначе вже не буде пить,