Мій перший роман

Сторінка 2 з 6

Шолом-Алейхем

Розділ III

Купна брехунів, холодний погляд і тепла рекомендація

На світі є найрізноманітніші брехуни. Є такі брехуни, що ніхто їх не примушує, ніхто не тягне за язика, а вони мають ото рота й плещуть. Серед цих брехунів є три різні категорії: про вчорашнє, про сьогоднішнє і про завтрашнє.

Брехун про вчорашнє розповість вам часом таке, що й купи не держиться. Він вам присягатиме, що сам був при цьому,— ідіть перевірте, знайдіть свідків і спростуйте його слова... Брехун про сьогоднішнє — це, власне, не брехун, а хвалько; він вам розповість, що має, що знає, що вміє,— спробуйте посперечайтеся з ним... Брехун про завтрашнє — це просто хороша людина, що наобіцяє вам золоті гори: ось він піде, поговорить, зробить для вас — і ви мусите вірити йому на слово.

Ці всі три категорії брехунів знають, що брешуть, але ж їм здається, що інші вірять їхнім словам. Але є й така категорія брехунів, які, брешучи, самі вірять, що говорять чистісіньку правду. Такий брехун певний, що ви в усьому вірите йому, і він сам з цього дуже задоволений. Це людина, яка живе у світі вигадок, фантазер.

Можна сказати, що це письменник, який кожного разу вигадує нову казку, забуваючи, про що він учора розповідав, і фантазія його щоразу творить нову картину, зовсім нову ідею.

Ось із цієї останньої категорії брехунів був і мій хазяїн. Ви вже самі добре уявляєте, що його маєток виявився звичайнісінькою садибою, а палац — звичайнісінькою хатою, де кімнат і світлиць було набагато менше тридцяти. Його сад був аж ніяк не розкішним садом. Замість винограду зеленів аґрус; замість вина — простенький яблуневий квас, а замість великих лящів — маленькі щупаки, та й то не з свого ставу, а привезені з базару...

Зустріла нас гладка жінка з в'язкою ключів. Вона кинула на мене холодний погляд, і не можна сказати, щоб це було мені дуже приємно. Цей погляд означав: "Що це за неборака?" Мій хазяїн зрозумів цей погляд і улесливо пояснив, ніби виправдовувався перед нею:

— Це я привіз нового вчителя для дитини. А де дитина?

— Дитина спить,— відповіла вона йому чоловічим голосом, а мене почастувала знову таким холодним поглядом, що від нього можуть кишки захолонути в животі. Щастя, що хазяїн звелів накрити на стіл, посадив мене коло себе й за кілька хвилин, поки подали самовар, розповів мені, що його син знає, як добре він учиться, як гарно пише.

— Своїм письмом він уславився! Цілий світ захоплюється його листами! Німецька — йому як рідна мова. А послухали б ви, як він говорить по-французькому!

Хазяйка з ключами подала на стіл сиру, масла й сметани, молока, меду і багато інших смачних речей. Було б зовсім непогано, якби вона сама не сіла навпроти й не кидала на мене такі "солодкі" погляди. Мій хазяїн зрозумів її погляд і розповів їй про моє шляхетне походження: хто я і що я знаю, а я почував, як пашить у мене обличчя, очі, голова і навіть волосся на голові.

За прихильною хазяїновою рекомендацією виходило, що я онук Баалшема *, що я походжу від самих рабинів, учених, і багатіїв, а знаю я більше за студента, за доктора, за професора, за трьох професорів... Чи повірила хазяйка цим вигадкам — не знаю, проте її холодний, суворий погляд, здається, трохи потеплішав і полагіднішав.

Розділ IV

"Дитина" їсть за трьох, а вчитель умирає з голоду

"Дитина" — високий, гладкий, здоровий, білявий, гарний, жвавий і веселий парубійко — з рожевими щоками, подвійним підборіддям, з добрячими сірими очима, пухкими, як пампушечки, руками — любив лише їсти, спати й сміятися. Але найбільше любив він їсти, а їли там з рання до пізньої ночі. Крім чаю й кави, сніданку, обіду, полудня й вечері, мати, траплялося, присилала "дитипі" склянку шоколаду, бублики, коржики, медівники, трохи повидла, а іноді печіночку, пупочка або ж так собі шматок білого хліба, щоб дитина часом не охляла... А вчитель мусив усе це спостерігати, ковтати слину і вгамовувати свій голод цигаркою...

Попервах, поки вчитель не заприятелював із своїм учнем, він зазнав справжніх мук голоду, бо учнева мати, хазяйка з ключами, давала йому дулю замість поїсти. В хаті завжди було повно різних наїдків, здебільшого молочних, але все зберігалося під замком.

Хазяїн часто втручався, казав, щоб дали попоїсти вчителеві; у відповідь на це хазяйка починала брязкотіти ключами — ознака, що вона сердиться,— і говорила:

— Що ще вигадаєш! Годують його тричі на день, чи чули ви таке?

Це була цілковита брехня. Не тільки тричі на день, а навіть хоч би один раз. Я мало не щодня спостерігав здаля, як викидають шматки м'яса, як горщиками виливають молоко — і це тоді, коли я майже непритомнів, не маючи у себе в кімнаті шматка хліба. Ті дні, коли хазяїна не було вдома, я просто вмирав з голоду. Щастя моє, що я вчасно заприятелював з моїм учнем.

Вчитель з учнем зав'язали опілну й живуть — не бідують

— Якщо ви хочете тут залишитись і щоб ми не сварилися,— так звернулася якось уранці до мене "дитина", коли ми сиділи вдвох у нашій окремій кімнаті перед відчиненим вікном, що виходило в сад,— якщо ви хочете, щоб ми не сварилися і залишитися в нас, закиньте книжки й підручники геть під стіл і нумо краще грати в шашки, або в шістдесят шість, або ж зовсім лягаймо на ліжко, щоб зручніше було плювати у стелю.

І не гаючи часу, мій учень шпурляє книжки під стіл, кидається на ліжко догори лицем і цвіркає крізь зуби так майстерно, так спритно, що влучив у самісіньку стелю, і ми обидва почали голосно реготати.

Відтоді почалося в нас життя, не життя, а раювання. Учень навчив учителя грати в шашки і в шістдесят шість (одверто визнаю, що до того я навіть не бачив карт, але коли познайомився з цією грою, я дуже захопився нею). Зав'язавши спілку з учнем, учитель закинув зовсім книжки й підручники, грав з учнем у шашки чи в шістдесят шість, лежав і плював у стелю або ж їв разом з ним, куштував потроху всіх наїдків, і добре підгодовувався. Через кілька місяців, проходячи повз дзеркало, вчитель глянув у нього, побачив пухкі щоки і сам себе не впізнав!,,