Це мій останній спогад про бабцю Теодолінду. Якось, повернувшись із дитячого садка, я не застав дома ні мами, ні тата, а лише дідуся Луїджі з бабцею Антоньєттою. З серйозним-серйозним виразом обличчя вони розповіли мені, що бабця Теодолінда поїхала у далеку мандрівку, і я ніколи її більше не побачу.
– Як поїхала?! – закричав я. – А чому вона нічого мені не сказала, не попрощалася зі мною?! І що тепер буде з Альфонсиною?
Я почувався так, ніби бабця мене зрадила, і був такий вражений її поведінкою, що аж розплакався. Тоді бабця Антоньєтта обняла мене і стала розповідати про те, що бабця помандрувала на небо, а мені туди не можна.
– Вона полетіла літаком? – відразу поцікавився я, бо вже одного разу літав з мамою і татом, і мені це дуже сподобалося.
– Ні, не літаком. Бабця Теодолінда померла.
Так я дізнався, що померти означає помандрувати на небо без літака і що там не місце ні гусям, ні дітям.
У день похорону все ще більше заплуталося, бо хтось сказав мені, що у тому дерев'яному ящику, на який наклали купу квітів, – бабця Теодолінда і що її несуть на цвинтар. Якщо вона там усередині, то не може бути на небі; значить, мене обдурили.
– Я вам не вірю! Ви всі брехуни! Де бабця? Я хочу її побачити! – розкричався я так сильно, що всі перелякалися, бо ніяк не могли мене заспокоїти.
Врешті-решт до мене підійшов дідусь Оттавіано.
– Бабці Лінди не видно, але, знаєш, вона не пішла звідси зовсім. Бабця сказала, що залишає замість себе Альфонсину і просила, щоб ми всі дбали про неї – так, ніби це сама бабця.
Я подивився на дідуся і відчув, що мені дуже полегшало.
– Вона справді так сказала?
Дідусь кивнув. У своєму темному весільному костюмі він виглядав дуже елегантно і був гарно зачесаний, але чомусь горбився сильніше, ніж завжди, і здавався ще старішим.
– Так, а ще сказала передати тобі привіт і поцілувати тебе від її імені.
– Але коли вона повернеться?
Він знизав плечима і кудись пішов, а коли вернувся, то тримав у руках Альфонсину і так з нею й ішов за гробом до самого цвинтаря. Всі дивилися на нього, та сам дідусь ні на кого не звертав уваги. Він узяв мене за руку і час від часу нахилявся й шепотів щось Альфонсині, а та на знак згоди кивала головою.
Я певний, що він говорив тоді з бабцею Теодоліндою.
* * *
Черешня стояла в куті городу, між дорогою і подвір'ям; вона сильно розрослася, і її було видно звідусіль. Дідусь, відколи залишився сам, проводив під черешнею не одну годину. Колись він приходив туди переважно зі мною, а тепер поставив під деревом крісло бабці Теодолінди і, коли вже поробив усе на городі або просто хотів перепочити, сидів собі там, заплющивши очі і не ворушачи навіть пальцем, а поруч була незмінна Альфонсина зі своїми гусенятами.
Якось я застав його під черешнею у такому-от положенні і запитав:
– Дідусю, ти помер?
Він зиркнув на мене з-під напівопущених повік, як то робили колись бабцині кури, і поманив до себе:
– Ходи сюди.
А тоді трохи посунувся, щоб дати місце. Я сів коло нього, і він одною рукою обняв мене за плечі, другою затулив мені очі і прошепотів:
– Тепер скажи, що ти бачиш.
Я відповів, що бачу тільки темряву, і він сказав:
– Послухай.
Я прислухався і почув якесь тихесеньке попискування; потім угорі між листям щось зашаруділо.
– Там мають гніздо синички. Бачиш, як мама годує своїх малят?
Бачити я не бачив нічого, але чув, як синичка тріпоче крилами, а пізніше подали голос пташенята. Як же вони розщебеталися!
– Вона їх годує, – пояснював дідусь. – О, послухай ще.
Почулося якесь інтенсивне гудіння.
– Це повертаються до вулика бджоли. Вони облетіли чимало квітів, насмокталися нектару і тепер летять додому з повними животами. Бачиш?
Я знову прислухався і майже побачив їх, тих бідолашних бджіл; животи у них були такі великі, що вони ледь летіли.
Тоді дідусь забрав руку у мене з очей і спитав:
– Зрозумів? Якщо слухати уважно і зосередитися, то можна побачити купу всякої всячини – так, ніби очі в тебе відкриті. А зараз послухай, як дихає черешня.
Я заплющив очі, і в обличчя мені війнув ледь відчутний вітерець; усі до одного листочки черешневого дерева легесенько ворушилися.
– Це правда, дідусю, – сказав я. – Фелічія дихає.
Дідусь погладив мене по голові і ще трохи посидів без руху; я дивився на нього і бачив, що він посміхається.
Тепер, думаючи про дідуся Оттавіано, я завжди пригадую собі і той день, коли він навчив мене слухати, як дихають дерева.
* * *
На Різдво дідусь приїхав до нас на обід, а оскільки він конче хотів того ж вечора повернутися додому, мама запитала, чи немає у мене часом бажання поїхати до нього.
– А ми за пару днів по тебе приїдемо.
По дідусевому обличчю видно було, що його це дуже потішило; він сказав мамі, що кращого подарунка й уявити собі не може.
Ми швиденько зібрали мої речі і поїхали, й цього разу ніхто вже не визирав у вікно, щоб помахати нам на прощання.
– Це добрий знак, – зауважив дідусь. – Значить, нам починають довіряти. Гляди, наступного разу вони ще взагалі забудуть по тебе приїхати!
Дідусь був страшенно задоволений і цілу дорогу знай співав пісеньки, які подобалися бабці Теодолінді, та розповідав, як вони з бабцею ходили на танці.
– Твоя бабця була шалено ревнива. Досить було, щоб туди прийшла якась вродлива панна, а я випадково, кажу тобі, чисто випадково зиркнув у той бік, – і Лінда перетворювалася на справжню фурію. Якось накинулася на одну дівчину і мало живцем її не з'їла!
Мені досить складно було уявити бабцю Лінду в ролі людожера: як на мене, їй набагато більше підійшла б вільна боротьба, бокс чи ще щось подібне. Я сказав про це дідусеві.
– Звісно, Тоніно, це ж просто так, задля красного слівця. Але будь певен, того разу вона була абсолютно неперевершена! Бачив би ти, яких лящів надавала твоя бабця тій бідоласі: то було стихійне лихо, не інакше!
– А що робив ти?
– Ну, я намагався їх розборонити, але ти ж знаєш, твоя бабця, коли пускалася берега…
Дідусь Оттавіано весело сміявся і час від часу похитував головою.
– Хіба тобі не прикро, що вона померла? – запитав я.
Адже я давно помітив, що тільки-но мова заходить про померлих, усі раптом серйознішають і зітхають, навіть якщо ледь знали того, про кого говорять. Дідусь же, розповідаючи про бабцю, ніколи не виглядав сумним.