Гайдеггер безсторонньо разглядає людську долю і заявляє, що вона споневажена. Єдиною реальністю є "турбота" на всіх щаблях буття. Для людини, яка заблукала у світі серед його розваг, ця турбота — миттєвий, щоразу зникомий страх. Але тільки-но страх усвідомлює себе, як обертається на тривогу, на постійну атмосферу прозірливої людини, "в якій знову постає екзистенція". Цей професор філософії незворушно й найабстрактнішою мовою світу пише, що "конечна й обмежена властивість людської екзистенції є набагато первісніша від самої людини". Він цікавиться Кантом, але тільки з тим, щоб усвідомити обмеженість, властиву "чистому Розуму". І, щоб, зрештою, підсумувати свої дослідження: "Світ нічого не може запропонувати людині, яку опосів страх". Йому здається, що така турбота настільки переважає за своєю істинністю інші категорії міркування, що він думає і говорить лише про неї. Він перераховує всі її види: нудьга, яку звичайна людина намагається зрівноважити й притлумити в собі; жах, коли розум споглядає смерть. Філософ більше не відділяє свідомості від абсурду. Усвідомлення смерті — то поклик турботи, коли "екзистенція волає до самої себе через свідомість". Це голос самого страху, який закликає екзистенцію "повернутися до самої себе, в анонімне безособове існування". Гайдеггер вважає, що треба не спати, а пильнувати аж до самого завершення. Він тримається цього абсурдного світу і звинувачує його у тлінності. Він шукає свій шлях серед руїн.
Ясперс впадає у відчай від будь-якої онтології, оскільки хоче, щоб ми втратили "наївність". Він знає, що ми не зможемо досягнути нічого такого, що б торувало над смертельною грою ймовірностей. Він знає, що кінець кінцем розум — то поразка. Він на тривалий час зосереджує свою увагу на духовних пригодах, які нам постачає історія, і безжалісно виявляє вади кожної системи, всерятівної ілюзії, пророцтва, яке не здатне чогось приховати. У цьому спустошеному світі, де неможливість знання доведена, де небуття видається єдиною реальністю, а безпорадний відчай — єдиною можливою настановою, він силкується відшукати нитку Аріадни, яка веде до божественних таємниць.
Шестов, зі свого боку, упродовж усієї своєї чудової монотонної творчості, постійно й затято прагнучи одних і тих істин, невтомно доводить, що навіть найзамкнутіша система, найуніверсальніший раціоналізм, зрештою, завжди впирається в ірраціональність людської думки. Від нього не вислизають жодні іронічні очевидності й сміховинні суперечності, які знецінюють розум. Єдине, що його цікавить — виняток, байдуже, з історії душі він чи розуму. Беручи до уваги досвід засудженого на смерть Достоєвського, відчайдушні авантюри ніцшеанського духу, прокляття Гамлета або гіркий аристократизм Ібсена, він висліджує, висвічує й звеличує людський заколот супроти невідворотного. Він відмовляє своєму розумові у правах і крокує з якоюсь рішучістю, лише опинившись посеред цієї безбарвної пустелі, де всі можливості обернулися на каміння.
Можливо, з усіх найпривабливіше виглядає Кіркегор, принаймні, на певному відтинкові свого існування; він не тільки відкривав абсурд, а й жив ним. Людина, яка написала: "Найпевніша німота не в мовчанні, а в розмові", насамперед переконується в тому, що жодна істина не є абсолютною і не може зробити самодостатнім існування, яке як самодостатність неможливе. Дон Жуан пізнання, він множить псевдоніми й суперечності, пише "Напутні промови" водночас із підручником цинічного спіритуалізму, що ним є "Щоденник спокусника". Він відкидає втіхи, мораль, цілком безпечні принципи. Він не збирається тамувати біль у серці від шпичака, що застряв там. Навпаки, він роз'ятрює цей біль в радісному відчаї розіп'ятого, задоволеного своїм буттям, вибудовує потроху здоровий глузд, відмову, комедіанство, своєрідну категорію демонічного. Цей образ, водночас лагідний і глузливий, ці піруети, що супроводжуються воланням з глибу душі, власне, і є духом абсурду в герці з реальністю, яка його переважає. І духовна авантюра, яка веде Кіркегора до таких любих його серцю скандалів, бере початок теж у хаосі досвіду, позбавленого декорацій, взятого у своєму первісному безладові.
Зовсім в іншому сенсі, а саме в сенсі методу, Гуссерль і феноменологи, з усіма їхніми крайнощами, відтворили світ у його розмаїтті й відкинули трансцендентне панування розуму. А відтак всесвіт духу вельми збагатився. Трояндова пелюстка, межовий стовп або людська рука стали настільки важливі, як і кохання, бажання або закони тяжіння. Мислити — вже не означає уніфікувати, надавати знайомого вигляду під машкарою якогось великого начала. Мислити — це навчитися знову бачити, бути уважним, власне, володіти своєю свідомістю, надавати кожній ідеї, кожному образові, на кшталт Пруста, привілейованого становища. Парадоксально, але привілейоване все. Думку ж виправдовує її надмірна усвідомленість. Більш позитивний, ніж у Кіркегора або Шестова, гуссерліанський підхід, проте він у корені заперечує класичний метод раціоналізму, знищує надію, відкриває інтуїції і серцю весь обшир розростання феноменів, у розмаїтті яких закладене щось нелюдське. Тобто засоби тут важливіші від мети. Йдеться лише про "пізнавальну настанову", а не про втіху. Ще раз, принаймні, попервах.
Як не відчути глибинну покревність всіх оцих світлих голів! Як не завважити, що вони гуртуються довкола тієї привілейованої й гіркої місцини, де надії більше нема? Я хочу, щоб мені було пояснено все або нічого. А розум безсилий перед криком серця. Дух, пробуджений такою потребою, шукає і знаходить одні лише суперечності й недоладності. Те, чого я не розумію, нерозумне. Світ заселений подібними ірраціональностями. Він сам є тією велетенською ірраціональністю, унікального значення якої я не збагну. Бодай раз мати змогу сказати: "Це зрозуміло" — і все було б врятоване. Але ці люди наввипередки проголошують, що нічого не зрозуміло, повсюди хаос, що людині залишається лише зберігати свою прозорливість і достеменне знання мурів, які оточили його.
Всі оці дослідження збігаються й перетинаються. Дух, дійшовши своїх меж, має винести присуд і зробити всі належні висновки. Тут його очікує питання про самогубство і відповідь на нього. Але я хочу порушити порядок пошуку і розпочати пригоди інтелекту, щоб дійти згодом до щоденних вчинків. Згадані тут висліди, народжені в пустелі, зовсім не слід полишати. Принаймні, треба знати чого вони варті. На межі свого зусилля людина опиняється перед ірраціональним. Вона відчуває бажання бути щасливою і мудрою. Абсурд народжується у зіткненні між людським пориванням і нерозважливим німуванням світу. Саме цього й не треба забувати. Власне, за це й слід вхопитися, оскільки вся значущість життя може народжуватися з нього. Ірраціональність, людська ностальгія й абсурд, який висновується з їхнього зіткнення, — ось три дійові особи драми, яка повинна неодмінно покінчити з усією логікою, на яку здатна екзистенція.