Нарешті я підходжу до смерті й до того почуття, яке вона в нас викликає. Стосовно цього питання все вже було сказано, тож слід остерігатися патетики. Проте завжди дивуєшся з того, що всі живуть так, ніби про смерть ніхто "нічого не відає". А й справді ми не маємо досвіду смерті. У прямому значенні слова досвідом є лише те, що безпосередньо пережито й усвідомлено. Що ж до смерті, то в цьому випадку можна говорити хіба що про чийсь досвід. А це, звичайно, сурогат досвіду, суб'єктивна думка, яка нас цілком ніколи не переконувала. Ця меланхолійна умовність і не може бути переконливою. Насправді жах викликає математична невідворотність перебігу подій. Якщо плин часу нас лякає, то тільки тому, що задача спочатку ставиться, а відтак вирішується. Всі велемовні міркування продушу отримують тут, принаймні на якийсь час, новий доказ супротивного. З цього нерухомого тіла, на якому ляпас не полишає сліду, душа вже вийшла. Ця простота і визначеність того, що відбувається, і є змістом асбурдного почуття. Під смертельним освітленням цієї долі прозирає марнотність. Жодна мораль, жодне зусилля a priori не заслуговують виправдання перед кривавою математикою, яка є рушієм нашого життя.
Про все це вже не раз було мовлено. Я обмежуся тут побіжним оглядом, кинувши оком лише на очевидні теми. Вони проходять крізь усі літератури і всі філософії. Слугують підживком для повсякденних розмов. Немає потреби винаходити їх знову. Але треба впевнитися у цих очевидностях, щоб згодом поставити собі основне питання. Я хочу ще раз наголосити, що мене не так цікавлять відкриття абсурду, як їхні наслідки. Якщо факти досить переконливі, то які слід робити висновки і що треба виснувати, аби ні від чого не ухилитися? Чи треба змиритися із смертю, чи, попри все, сподіватися? Насамперед необхідно зробити так само побіжний облік у площині інтелекту.
Головне завдання розуму — відрізняти істинне від неістинного. Проте ледве думка заглиблюється в саму себе, як перше, що вона відкриває, — то суперечність. У цьому разі марно намагатися бути переконливим. Упродовж цілих сторіч ніхто не спромігся на ясніший і вишуканіший доказ, ніж це зробив Арістотель: "Зрештою, подібні погляди зазвичай беруться на кпини, заперечуючи самих себе. Адже той, хто стверджує, що все істинне, тим самим потверджує істинність твердження, яке протилежне його власному, а тому є неістинним (оскільки протилежне твердження заперечує його істинність). А той, хто каже, що все неістинне, теж робить і це власне твердження фальшивим. Якщо ж заявлятимуть, що лише протилежне твердження є неістинним або ж, навпаки, що лише їхнє власне твердження не фальшиве, то можна передбачити нескінченне число істинних і фальшивих міркувань. Бо той, хто обстоює істинність свого твердження, водночас запевняє, що воно істинне, і так до безкінечности".
Цей закутень є лише перший у цілій низці, де розум, що занурюється сам у себе, губиться в запаморочливій круговерті. Сама простота цих парадоксів робить їх непримиренними. Якою б не була гра слів і логічна еквілібристика, зрозуміти — це, насамперед, уніфікувати. Глибоке бажання розуму, навіть у його найрозвинутіших формах, поєднується з неусвідомленим почуттям людини перед всесвітом: потребою зблизитися з ним, жагою ясності. Зрозуміти світ для людини — означає звести його до людського, накласти на нього своє тавро. Всесвіт кота не є всесвітом мурахи. Трюїзм "всяка думка антропоморфна" не має іншого змісту. Так само й розум, який намагається збагнути дійсність, може відчути задоволення лише тоді, якщо наділить її власними поняттями. Якби людина могла визнати, що всесвіт теж може любити і страждати, то вона змирилася б із своєю долею. Якби думка у дзеркалі явищ, що постійно міняються, відкрила одвічні зв'язки, які могли б їх резюмувати і звести самих себе до єдиного принципу, то можна було б вести мову про щастя розуму, порівняно з яким міф про райське блаженство був би лише кумедною підробкою. Ця туга за єдністю, ця жага абсолюту унаочнює суть руху людської драми. Проте ця туга, яка є очевидною, не припускає, що вона мусить бути погамована. Варто лише подолати безодню, яка розділяє бажання і мету, й визнати разом із Парменідом реальність Єдиного (яким би воно не було), як ми впадаємо в безглузд суперечності розуму, який твердить про цілковиту єдність сущого, але своїм же твердженням свідчить про власну відмінність від сущого і розмаїття світу, яке намагався подолати. І вже цього другого порочного кола досить, щоб притлумити наші сподівання.
Однак це теж очевидності. Я ще раз повторюю, що як такі вони не цікаві, а гідні на увагу лише ті наслідки, які можна з них похопити. Я знаю ще одну очевидність, яка переконує мене, що людина смертна. Проте можна порахувати на пальцях тих мислителів, котрі зробили для себе всі висновки. Як константу в цьому есе треба розглядати постійне розходження між тим, що, як нам здається, ми знаємо, і тим, що ми знаємо насправді, між доцільною згодою і вдаваним невіданням, завдяки чому живемо з ідеями, які б перевернули усе наше життя, якби ми по-справжньому ними перейнялися. Завдяки цій безвихідній суперечності розуму ми повною мірою усвідомлюємо прірву, яка відділяє нас від наших власних творінь. Доки розум мовчить у незрушному світі своїх сподівань, усе віддзеркалюється і впорядковується в єдності з його тугою. Але при першому ж його порухові весь цей світ тріщить і валиться: безліч блискучих скалок пропонують себе пізнати. Можна впасти в розпач, намагаючись коли-небудь їх знову скласти докупи, щоб побачити знайому і тиху поверхню, яка принесе спокій нашій душі. Після стількох сторіч пошуків, після стількох зречень мислителів ми усвідомлюємо, що насправді все наше пізнання марне. За винятком фахових раціоналістів, нині всі втратили надію на істинне пізнання. Якби треба було написати показову історію людської думки, це була б історія безконечних покаянь і визнань власної неспроможності.
Справді, про кого чи про що я міг би сказати: "Я це знаю!" У своїх грудях я можу відчути своє серце і стверджувати, що воно існує. Я можу доторкнутися до речей світу, що оточує мене, і знову ж таки стверджувати, що він існує. На цьому, власне, і кінчається вся моя наука, решта конструкцій — вигадка розуму. Як тільки я намагаюся похопити те "я", в існуванні якого я впевнений, визначити його і зробити висновки, як воно обертається на воду, що витікає крізь пальці. Я можу змалювати одне за одним усі обличчя, яких воно набирало, а також і ті подоби, якими його наділяли — виховання, походження, запал або мовчання, велич або ницість. Але не можна скласти всі ці образи в одне ціле. Навіть своє власне серце я ніколи не зможу збагнути до кінця. Рів, який проліг між упевненістю у своєму існуванні і змістом, який я намагаюся йому надати, не засипати ніколи. Я завжди буду чужий самому собі. В психології, як і в логіці, існує чимало істин, але немає жодної істини. "Пізнай самого себе" Сократа має таку ж вартість, як і "будь доброчесним" наших проповідників. Вони викликають водночас і тугу, і невідання. Це безплідні ігри на великі теми. Вони виправдані саме такою мірою, якою є приблизні.