Тож розгляну одну з улюблених тем Достоєвського. Я з тим же успіхом міг би дослідити й інші твори.[1] Одначе в Достоєвського проблема обговорюється безпосередньо, велично й зворушливо, як у тих екзистенційних вченнях, про які йшлося раніше. Такий паралелізм слугує моїй меті.
Кирилов
Усі герої Достоєвського ставлять собі питання: у чому ж, власне, полягає сенс життя? Саме в цьому вони й сучасні, бо не бояться видатися смішними. Сучасне сприйняття відрізняється від класичного тим, що живиться моральними проблемами, в той час як перше — проблемами метафізичними. В романах Достоєвського питання ставляться з такою напругою, що спонукають лише до крайніх рішенців. Існування облудне або вічне. Якби Достоєвський задовольнився дослідженням цього питання, він був би філософом. Але він досліджує, які наслідки в житті людини можуть спричинити такі ігри розуму, і саме в цьому він є митець. З-поміж цих наслідків він найбільше зосереджується на крайньому — тому, яке він сам у "Щоденнику письменника" назвав логічним самогубством. У випуску за грудень 1876 року він справді вибудовує міркування "логічного самогубства". Переконавшись у тому, що людське існування є цілковитий абсурд для того, хто не вірить у безсмертя, людина у відчаї доходить до цих висновків.
"Оскільки на мої питання про щастя я через мою ж свідомість отримую від природи лише відповідь, що можу бути щасливим лише в гармонії цілого, якої я не розумію і, що очевидне для мене, я зрозуміти ніколи не зможу...
Оскільки, нарешті, за такого порядку я беру на себе водночас роль позивача й відповідача, підсудного й судді і визнаю цю комедію (з боку природи) цілком безглуздою, а терпіти цю комедію (з мого боку) вважаю навіть за приниження...
Те, що в моїй безсумнівній якості позивача й відповідача, судді й підсудного я засуджую цю природу, яка так зухвало й нахабно рокувала мене на страждання, — разом зі мною до знищення..."
У такій позиції ще прозирає якась дещиця гумору. Цей самогубця накладає на себе руки тому, що в метафізичному сенсі він ображений. У певному розумінні він мстить за себе. У такий спосіб він доводить, що "його не піддуриш". Тим часом відомо, що та ж ідея, але ще з більшим розмахом, утілена в Кирилові, героєві "Бісовиння", який також є прихильником самогубства. Інженер Кирилов десь проголошує, що він хоче позбавити себе життя, тому що "така його ідея". Звісно, ці слова треба сприймати буквально. Саме задля ідеї, задля якоїсь думки він ладен померти. Це вище самогубство. Поступово, упродовж сцен, де маска Кирилова поволі висвічується, перед нами окреслюється смертельна думка, яка його надихає. Інженер справді приймає міркування із "Щоденника". Він відчуває, що Бог необхідний і треба, щоб він існував. Але він знає, що його нема і бути не може. "Невже ти не розумієш, — вигукує він, — що тільки через це можна себе застрелити". Така поведінка спричинюється до певних для нього абсурдних наслідків. Отож через байдужість він пристає на те, щоб його самогубство було використане задля справи, яку він зневажає. "Я цієї ночі визначив, що мені все байдуже". Одне слово, він готує свій вчинок, ніяковіючи від бунту й свободи. "Я вбиваю себе, щоб явити непокору і нову жахливу свободу мою". Тут уже йдеться не про помсту, а про бунт. Кирилов і є таким персонажем абсурду, з тим лише істотним застереженням, що він усе ж накладає на себе руки. Але сам він пояснює цю суперечність у такий спосіб, що водночас розкриває таємницю абсурду у всій її невинності. Насправді ж, він додає до своєї смертельної логіки ще й надзвичайне марнолюбство, яке надає персонажеві всю глибину його перспективи: він хоче накласти на себе руки, щоб стати богом.
Висновок по-класичному ясний. Якщо Бога не існує, Кирилов — бог. Якщо Бога не існує, Кирилов мусить себе вбити, отже, Кирилов мусить себе вбити, щоб стати богом. Така логіка абсурдна, але саме вона й необхідна. Однак цікаво, у чому ж сенс цього скинутого на землю божества. А це означає прояснити засновок: "Якщо Бога не існує, тоді я бог", який залишається ще досить затемненим. Важливо насамперед завважити, що людина, котра висуває такі божевільні вимоги, цілком від світу сього. Вона щоранку робить гімнастику для підтримки свого здоров'я. Вона зворушена радістю Шатова, до якого знову повертається дружина. На аркушику паперу, який знайдуть по його смерті, йому хочеться намалювати пику, яка показує "їм" язика. Вона дитинна і гнівлива, палка, послідовна й чула. Від надлюдини вона похопила лише логіку й невідступну думку, а все решта — від людини. Одначе вона сама спокійно говорить про свою божественність. Вона не божевільна, отже, тоді сам Достоєвський не сповна розуму. Таким чином, ним рухає не ілюзія мегаломана. А сприймати слова буквально цього разу було б смішно.
Кирилов сам допомагає нам ліпше його зрозуміти. На питання Ставрогіна він відповідає, що має на увазі не Боголюдину. Можна було б подумати, що його турбує те, аби відрізнятися від Христа. Але насправді він мітить на місце Христа. Кирилов у якусь мить уявляє, що після смерті Ісус не потрапив до раю. Він тоді дізнався, що муки були даремні. "Закони природи, — каже інженер, — примусили і Його жити серед брехні й померти за брехню". Лише в цьому розумінні Ісус втілює всю драму людської трагедії. Він найдовершеніший з людей, він той. хто реалізував найабсурдніший талан. Він не Боголюдина, а людинобог. Як і його, кожного з нас можуть розіп'ясти й ошукати — якоюсь мірою таке трапляється з кожним.
Отже, божество, що про нього йдеться, є цілком земним. "Я три роки шукав атрибут божества мого — Сваволі". Віднині проступає зміст засновку Кирилова: "Якщо Бога не існує, тоді я бог". Стати богом — означає бути вільним на цій землі, а не слугувати якійсь безсмертній істоті. А надто, звісно, видобути наслідки із цього стражденного свавілля. Якщо Бог існує, то все залежить від нього, і ми безсилі супроти його волі. Якщо його немає, то все залежить від нас. Для Кирилова, як і для Ніцше, вбити Бога — це самому стати богом, тобто реалізувати на цій землі вічне життя, про яке говорить Євангеліє.[2]