Завжди настає такий час, коли мусиш вибирати між спогляданням і дією. Це називається стати людиною. У цьому випадкові страждання жахливі. Але для людини з гоноровим серцем середини не існує. Є Бог або час, ось оцей хрест або оцей меч. Або ж цей світ має вищий сенс, який перевершує метушню, або ж у ньому нема нічого істинного, окрім цієї метушні. Або треба жити разом з часом і помирати в ньому, або ж уникнути його задля вищого життя. Я знаю, що можна укласти обопільну угоду і що можна жити у своєму часі та вірити у вічність. Це називається змиритися. Але до цього поняття я відчуваю огиду і хочу всього або ніц не хочу. Якщо я вибираю дію, то не подумайте, що споглядання для мене — то невідома земля. Але воно не може дати мені всього, а оскільки я позбавлений вічного, то намагаюся злитися з часом. Я не хочу зважати ні на тугу, ні на гіркоту, а лише волію ясно бачити. Я вам кажу: завтра вас мобілізують. Для вас і для мене то звільнення. Індивід не може нічого, а проте може все. У цій дивовижній цілковитій свободі ви зрозумієте, чому я ним захоплююся і водночас знищую його. Власне, цей світ і підминає його під себе, я ж його визволяю. Я надаю йому всіх прав.
Завойовники знають, що сама собою дія марна. Існує лише одна корисна дія, та, яка б переробила людину і землю. Я ніколи не перероблю людей. Але треба діяти "немов..." Тому що дорога боротьби змушує зустрітися з плоттю. Навіть зневажена, плоть є моєю єдиною вірогідністю. Я можу жити лише завдяки їй. Тваринне буття — це моя батьківщина. Ось чому я вибрав абсурдне й марнотне зусилля. Ось чому я став на бік боротьби. Епоха, як я вже сказав, до неї готова. Досі велич завойовника мала географічну вагу. Вона вимірювалася обсягом захоплених теренів. Недарма зміст цього слова нині змінився й нині воно не означає генерала-переможця. Велич перекинулася до іншого табору. Вона втілилася в протест і в офірування без майбутнього. Але й цього разу не з захоплення поразкою. Перемога, як звикле, була б бажана. Але існує одна перемога і вона — вічна. Саме її я ніколи не зможу зажити. Ось у що я впираюся й об що спотикаюся. Революція завжди спрямована супроти богів, починаючи з Прометея, першого з сучасних завойовників. Це протест людини проти своєї долі: протест знедоленого є лише приводом. Але я можу похопити дух протесту лише в його історичному проявові, і саме тут я до нього долучаюся. Проте не думайте, що мені це до шмиги: віч-на-віч з основною суперечністю я підтримую мою людську су перечність. Я полишаю свій здоровий глузд серед того, що його заперечує. Я славлю людину всупереч тому, що її притлумлює, і тоді моя свобода, мій бунт і моє почуття збігаються в цій напрузі, ясновидінні і в цьому безкінечному повторюванні.
Так, людина для себе є самоціллю. І єдиною метою. Якщо вона хоче бути кимось, то лише за цього життя. Тепер я про це знаю напевне. Завойовники вряди-годи говорять про те, як перемогти й перевершити. Але завжди вони мають на увазі "перевершити себе". Ви чудово знаєте, що це означає. В кожної людини бували хвилини, коли вона відчувала себе богорівною. Принаймні так говорять. Але це відбувається тому, що у якомусь прозрінні вона відчуває дивовижну велич людського духу. Завойовниками можна назвати лише тих людей, котрі чуються на силі, щоб бути впевненими у своєму покликанні постійно жити на цих верховинах і цілковито усвідомлювати свою велич. Це завдання арифметики — у більшій або меншій мірі. Завойовники можуть щонайбільше. Але не більше людини, коли вона цього захоче. Ось чому вони ніколи не покидають людське горно, занурюючись у правдиве пекло революцій.
Там вони знаходять знівечену тварюку, але там-таки вони подибують і єдині вартощі, які є улюбленими і якими вони захоплюються, — тобто людину та її безмовність. Це водночас і їхнє убозтво, і їхній маєток. Для них існує лише одна-єдина розкіш — розкіш людських стосунків. То ж хіба не зрозуміло, що в цьому вразливому світі все, що є людським, набуває найжагучішого сенсу? Суворі обличчя, братерство, що потрапило під загрозу, така міцна й така цнотлива чоловіча дружба — ось справдешні маєтності, оскільки вони минущі. Саме серед них дух найліпше відчуває і свої можливості, і свої межі. Тобто свою дійовість. Дехто заговорив би про генія. Але "геній" — сказано надто поквапливо, я віддаю перевагу розумові. Треба визнати, що він може бути пречудовим. Він осяває цю пустку і горує над нею. Він знає про своє рабство і не криється в тому. Він помре водночас із тілом. Але знати це — то його свобода.
Нам відомо, що всі церкви супротивні нам. Серце, яке перебуває в такій напрузі, уникає вічності і всіх церков, божих і політичних, котрі претендують на вічність. Щастя й звитяга, відплата й справедливість — то для них кепські цілі. Вони несуть вчення, яке треба сповідувати. Але що мені до ідей чи до вічності. Істини, котрі співмірні мені, — поряд, до них можна доторкнутися рукою. Я не можу себе від них відділити. Ось чому ви нічого не можете на мені заснувати: нічого не залишається від завойовника, навіть його доктрини.
Наприкінці всього, попри все — смерть. Ми про це відаємо. Ми відаємо також, що з нею кінчається все. Ось чому цвинтарі, що покрили всю Європу і невідступно переслідують декого з нас, є такими бридкими. Прикрашають лише те, що люблять, а смерть нас відштовхує і стомлює. Її теж доводиться завойовувати. Останній із роду Каррара, в'язень у Падуї, спустошеній моровицею, в облозі венеціанців, виючи, метався залами свого спустошеного палацу, нагукуючи диявола і благаючи в нього смерті. То був один із способів перевершити її. А ще ознакою хоробрості, властивої Заходові, який надав такого відразливого вигляду місцям, де смерть вважає себе пошанованою. У світі заколотника смерть потурає кривді. Вона є найбільшим злом.
Інші, либонь, так само беззастережно, обрали вічність і викрили примарність цього світу. Їхні кладовища всміхаються серед буяння квітів і пташиних зграй. Таке завойовнику годиться, бо воно дає зримий образ того, чого він зрікся. Він, навпаки, вибрав чорну металеву огорожу або безіменний окоп. Найліпші з тих, котрі вибрали вічність, вряди-годи відчувають, як їх обступає сповнений поваги й жалю жах перед людьми, здатними жити з таким уявленням про свою смерть. Але ці люди все-таки саме з цього беруть свою міць і своє виправдання. Наша доля перед нами, і це їй ми кидаємо виклик. Не так з погорди, як через усвідомлення незначущості нашого таланту. Ми інколи також жаліємо самих себе. Це єдине співчуття, яке нам здається прийнятним: почуття, яке ви, можливо, чи й зможете збагнути і яке вам видасться не надто мужнім. А проте його зазнали найвідважніші з нас. Але ми називаємо мужніми людей із ясним розумом, і нам не потрібна сила, відлучена від прозірливості.