Оскільки Гуссерль також говорить про "позачасові сутності", які виявляє інтенційність, здається, що чуєш Платона. Все не пояснюється чимось одним, а всім. Я тут не бачу різниці. Звичайно, ніхто не хоче, щоб ці ідеї або сутності, які свідомість "здійснює" в кінці кожного опису, були бездоганними моделями. Але вважається, що вони присутні опосередковано вданому сприйнятті. Нема більше однієї ідеї, яка б пояснювала все, є лише нескінченне число сутностей, що надають змісту нескінченному числу предметів. Світ стає незрушний, зате висвічується. Платонівський реалізм стає інтуїтивним, але це, як і досі, реалізм. Кіркегор розчиняється у своєму Богові, Парменід занурюється думкою в Єдине. Але тут думка наштовхується на абстрактний політеїзм. Більше того: галюцинації і вигадки також належать до "позачасових сутностей". У новому світі ідей категорія кентавра співпрацює із скромнішою категорією метрополії.
Для людини абсурду існували водночас своя істина і своя гіркота в цьому чисто психологічному міркуванні, що всі образи світу привілейовані. Якщо все привілейоване, то можна сказати, що все рівнозначно. Проте метафізичний аспект цієї істини заводить так далеко, що завдяки найпростішій реакції відчуваєш себе, либонь, ближче до Платона. Насправді людину навчають, що будь-який образ передбачає однаково привілейовану сутність. У цьому ідеальному світі, позбавленому ієрархії, формальна армія складається далебі з самих генералів. Звичайно, трансценденція була витіснена. Але раптовий поворот думки знову привносить у світ свого роду фрагментарну іманентність, яка відтворює глибину Всесвіту.
Чи не повинен я побоюватися, що зайшов надто далеко в тлумаченні теми, з якою її творці поводяться вкрай обережно? Я приведу лише міркування Гуссерля, котрі, на перший погляд, видаються парадоксальними, але в яких відчувається сувора логіка, якщо врахувати сказане передніше: "Те, що істинно, є істинно абсолютно, в самому собі; істина одна; вона тотожна самій собі, хто б її не сприймав із істот — люди, чудовиська, янголи чи боги". Розум тріумфує і гучно сурмить — я не можу цього заперечити. Що може означати його ствердження в світі абсурду? Здатність сприймати янгола чи бога не має для мене жодного сенсу. Геометричний простір, де божественний розум утверджує мої міркування, залишається для мене навіки незбагненним. Тут я знову надибую на стрибок, і дарма, що він здійснюється в абстракції, принаймні, він не означає для мене забуття саме того, чого я не хочу забувати. Коли далі Гуссерль вигукує: "Навіть якби всі маси, підвладні силі тяжіння, щезли, закон тяжіння через це не був би скасований, а просто залишився б без можливого застосування", я знаю, що переді мною метафізика втіхи. І якщо я хочу знайти той закрут, де думка сходить зі шляху очевидності, то мені досить перечитати паралельне міркування Гуссерля стосовно свідомості: "Якби ми змогли чітко бачити достеменні закони розвитку психічних процесів, вони б постали перед нами однаково вічними й незмінними, як наріжні закони теоретичного природознавства. Отже, вони б мали силу навіть без жодних психічних процесів". Навіть якби свідомості не було, то її закони існували б! Таким чином, я розумію, що Гуссерль має намір обернути психологічну істину на раціональне правило: після того, як він відкинув інтегруючу силу людського розуму, то робить стрибок манівцями до вічного Розуму.
Гуссерліанська тема "конкретного світу" в цьому разі не може мене здивувати. Сказати мені, що не всі сутності формальні, а є й матеріальні, що перші є предметом логіки, а другі — предметом різних наук, як на мене — це лише питання визначення. Абстрактне, запевняють мене, вказує лише на неущільнену частку конкретно універсального. Але коливання, про яке йшлося раніше, дозволяє мені освітлювати плутанину цих термінів. Адже це може означати, що конкретний об'єкт моєї уваги — ось це небо, цей відблиск від крапелини води на полі пальта — зберігають самі по собі той чар дійсності, яку моя увага вихоплює зі світу. І я цього не заперечуватиму. Але це може також означати, що саме це пальто є універсальне, має свою окремішню й самодостатню сутність, належить світові форм. Ось тоді я розумію, що змінився лише порядок ходу. Цей світ не є більше віддзеркаленням світу вищого, а небо форм уявляється в силі-силенній земних образів. Такий перебіг думки нічого для мене не міняє. Це не є, власне, потяг до чогось конкретного, сенс людського існування, який я знову знаходжу тут, а досить таки розгнузданий інтелектуалізм, який конкретне поняття зводить до узагальненого.
Недаремно було б дивуватися з того очевидного парадоксу, що приводить думку до самозаперечення двома протилежними шляхами — як через смиренність розуму, так і через розум тріумфуючий. Від абстрактного бога Гуссерля до осяйного, як спалах блискавки, бога Кіркегора — не вельми далеко. І розум, і ірраціональність ведуть до однієї й тієї ж проповіді. По правді, сама дорога не так важлива, як воля, щоб доскочити мети. Абстрактна філософія і філософія релігійна започатковуються з одного й того ж сум'яття і живляться тією ж тугою. Але головне — пояснити. Ностальгія тут дужча, ніж наука. Прикметно, що думка нашої доби так перейнята філософією безглуздя світу й водночас настільки пошматована у своїх висновках. Вона продовжує коливатися між крайньою раціоналізацією дійсності, яка змушує подрібнювати її раціональні взірці, і своєю надмірною раціоналізацією, яка спонукає до обожування цієї дійсності. Але то лише видимість розладу. Йдеться про примирення, і в обох випадках достатньо стрибка. Завжди хибно думать, що поняття розуму однозначне. Насправді ж, яким би суворим воно не намагалося бути, це поняття не менш мінливе, ніж будь-яке інше. Розум прибирає цілком людського вигляду, але він уміє обернутися і на божественне. З часів Плотіна, який першим зміг примирити розум із підсонням вічності, той таки розум навчився відвертатися від найдорожчого з своїх принципів — принципу суперечності, щоб злитися з найдивовижнішим, цілком магічним принципом причетності.[7] Розум — то інструмент думки, а не сама думка. Людська думка — то насамперед ностальгія людини.