— Дивись,— сказав Мічурін серйозно й проникливо,— цьому яблуку нема ціни. Розумієш? З насіння цих яблук я виведу таке дерево, якого світ не знав... За ним вже з-за кордону приїздять. Але я — ні. Я все це для тебе готую. Але зараз це ще не готове. Зрозумів? Прийде час — все віддам. Приготую, поставлю столи на весь сад...
— Дурниці,— сказав Терентій.
— Терентію!
— Господи!— перехрестився Терентій.
— Скажи всім хлопцям,— лагідно проказав Мічурін до Павлуші,— що це все для вас, для майбутнього. Ну от... Так... Ну, а коли вже невидержка,— крадьте у батюшки.
— У батюшки красти гріх,— сказав Павлуша.
— Пусте! Я тобі більше скажу. Батющині яблука, вони, я гадаю, ні на що інше не годящі. На, пий чай. Бери повидло... Ну, на... Чому ж ти не береш? Ну?
Але хлопець знітився, загорлав не своїм голосом і прожогом вискочив з кімнати. Терентій кинувсь навздогін.
Перебігши сад, Павлуша перестрибнув через огорожу в кущі, де чекав на нього цілий гурт його вірних друзів. Відбігши зід огорожі кроків на сто, гурт спинився біля річки послухати розповідь Павлуші.
— Ну що, дуже бив?— запитав у Павлуші білявий хлопчик.
— Здорово, мабуть, попало?
— Не бив. Аж ніяк не бив. Ху!..
— Не бреши!
— Ось тобі хрест! Ти, каже, біжи до батюшки красти... Ху!..
— От старий чаклун!
— А я кажу, в батюшки гріх красти.
— Ну?
— Еге ж. То він тоді як глянув на мене та як набрав повидла, того, що мати купує щурів труїти, та як покладе передо мною, та як гаркне на мене — їж! А я як крикну, та як скочу, та прожогом у вікно! Та як побіжу! І-іх! А він як закричить — всіх, каже, вас перетрую! Он що...
— Ех! От вусатий!
— А що він про батющині яблука казав?
— Каже, крадьте у нього. Від батюшки гріха не буває. Це все брехні, каже.
— Бреше вій, довговусий.
— Бреше, тарганюка!
— Бреше! Мати казала, що в батюшки тільки-ио зачепи, зразу рука всохне.
— Та ну...
— От тобі й ну...
Терентій на веранді змішував парникову землю різних сортів. Край відчиненого вікна майстерні Мічурін, буркочучи, сідав до робочого столика лагодити годинники. Столик Мічуріна був захаращений різним потрібним для роботи інструментом і частинами годинникових механізмів.
— Ех, даремно ви в Америку не погодились, Іване Володимировичу,— зітхнув Терентій,— їй-богу, даремно. Я б од цих дияволів не тільки що в Америку, в Японію заїхав.
— Не твоє діло,— сказав Мічурін, не розгинаючись.
— Та не моє, звичайно, а шкода... Всі в Козлові з заздрості повиздихали б...
Олександра Василівна подала рукою знак Терентіеві і він замовк.
Мічурін узявся лагодити годинник. Перемішуючи парникову землю, Терентій стиха заспівав.
— Годі співати, співак.
А от і не покину,— розсердився Терентій.— Що за кара господня. Не ходи, не грюкай, не дихай, не співай, не випивай! Не було такої угоди.
— Не співай,— сказав Мічурін, стиснувши зуби.— Мені іноземці країну лають, а відповісти нема чого. Зрозумів? Не співай, прошу тебе.
— А чому не співати? — сказав Христофор, ступивши на поріг.— Радіти треба всьому дому. Співати й звеселятися Іване Володимировичу. Возвеличили ви град наш Козлов... Олександро Василівно, з кавалером вас царської милості орденів..
. — Спасибі,— сказала Олександра Василівна.
— Хто тут? — спитав Мічурін, не оглядаючись.
— Отець Христофор...— почулись голоси Христофора й дружини.
— Що треба отцю Христофору? З приводу годинника...
— Неправда. Годинник буде готовий через два дні, ви це знаєте.
— Іване Володимировичу!
— Чого вам треба?
— Ну, припустимо, просто зайшов.
— Попи просто не заходять. Нікого не хрестимо, не ховаємо... Підслухувати прийшли, отець Христофор?! Вивіду "вати?!
— Іване Володимировичу...— втрутилась дружина.
— Помовч!
— Іване Володимировичу,— сказав Христофор. Я прийшов з'ясувати дещо.
— З'ясувати! Скажіть, яка складна натура!—Мічурін саркастично посміхнувся.
— Не смійтесь, Іване Володимировичу, не смійтесь.— Отець Христофор сідає в кріслі біля стола.— Двадцять п'ять років тому був я не отець Христофор, а звичайнісінький семінарист.
— Чув... А зараз ви звичайнісінький піп.
— Дозвольте, не зовсім, не зовсім... Ні, послухайте. Отже, так ось, кінчив навчання, вірував, молився і викохував свій сад. Але от прочитав я пана Дарвіна11, віра моя, як би це сказати...
— Вилетіла в трубу,— перехопив Мічурін.— Світ стоїть без бога. А вам треба було служити, брати місце, в акцизники йти не хотілось, вчитись ліньки...
— Не перебивайте мене, Іване Володимировичу. Ви заважаєте мені викладати думки.
— Які думки? Хіба це думки?
— Почекайте.
— Ніколи мені чекати. Я зайнятий. До речі, ви самі заважаєте мені слухати вас.
— Як це? Чим саме?
— Повільним викладанням. І потім усі ваші так звані думки я давно знаю.
— Ні, ви послухайте,— сказав самовдоволено отець Христофор, який приготувався, видно, до довгої й серйозної розмови.
— Ну?
— Так... І от довелось мені одного разу прочитати Гре-гора Менделя12, який схрещував...
— ...Зелений і жовтий горох і довів, що спадкова речовина непізнаванна й неприступна ніяким впливам ззовні?
— Саме так.
— Далі.
— Ну от,— саджаю, перевіряю й переконуюсь, що ознаки, справді, виявляються в потомстві в незмінному стані. І щороку біля грядки утверджується моя віра в бога.
— А чому бог у вас щозими сад виморожує?
— Клімат!
— Клімат? — і Мічурін подивився іронічно на Христо-фора.— А чому в мене не виморожує? Клімат! Лінощі розуму й косність, а не клімат! Ось погляньте! — і Мічурін тицьнув прямо під ніс Хриетофорові малюнок персика.— ПерсикІ Бачите?
— Ну?
— Так ось він у мене буде рости під Тамбовом.
— Персик? Під Тамбовом?
— Так.
Яким це чином?
— Беру монгольський бобовиик і схрещую з американським мигдалем — амігдалюс давідіаиа. А потім...
— Це блуд, а не персик!
— Що?
— Іване Володимировичу, не кощунствуйте.. Не обертайте божого саду на дім розпусти!— скрикнув отець Христофор гнівним, тремтливим голосом і, швидко піднявшись з крісла, став у позу викривача.
— Ех, темнота!— сказав Мічурін докірливо.
— Не спокушайте мене. Ви змій! Ви розбещуєте народ! Олександро Василівно, Терентію! Ось нечестивий Дарвін!
— Куди мені до Дарвіна.
— О, я бачу вас! Бачу, хто скеровує вашу руку, щоб збезчестити господню землю, пречисту матір всього живого й зростаючого...