мієш розмовляти з людьми.
— Це я от? — запитав Терентій, підійшовши до Мічуріна.
— Стривай. По-перше, ти завжди втручаєшся не в свої розмови.
— Ну.
— Всіх перебиваєш, не даєш людині закінчити думку.
— Іване Володимировичу...
— Помовч. Так не можна. Потім ти хвалькуватий, так-так. Хвалькуватий і грубий з людьми.
— Еге ж, так, так,— підтакував Терентій, киваючи головою й поглядаючи з докором.
— Так не можна з людьми поводитись. До нас приходять з великими життєвими запитами. Треба говорити з людьми лагідно, делікатно.
— Так, так, еге ж..:
— Що еге ж? Нащо ти кричав на студентів? Тут уже Терентій не витримав.
— Хто? Я? На студентів? Ви кричали! Ви ображали молодь! Струнко перед вами не стали. Все вам не подобається! Учених лаєте...
— Яких учених?
— Карташова... От,— сказав Терентій дуже тихо, киваючи в бік професора Карташова.
— Слухай, Терентію, і затям собі раз назавжди, я в житт*. жодного вченого жодним словом не образив. Зрозумів? Ніколи!
— А чого ви мене професором дражните? — швидко зміркував, що сказати, Терентій, щоб відвернути від Карташова зайву образу.
— Підожди, підожди.
— Ні, тепер вже ви підождіть!
— Терентію, не перебивай мене. У мене й так вже скляна голова. Про що ж я казав? Ага... Невже я лаяв студентів? — здивувався раптом Мічурін.— Я ж дуже делікатно їх зустрів., Щоправда, коли вони підійшли до мене цілою юрбою, я спочатку, признатись, трохи розгубився. Але потім, коли вже я опанував себе, я дуже делікатно їм пояснив... Е-е, Терентію,v не можна, не можна, йди...
Терентію!.. Ай-ай-ай... Що ж це я забув? Ага... Стій! Слухай! Піди зараз же на восьму грядку — восьму! — і познімай щити, зрозумів? Будьте ласкаві, прошу вас,— сказав Мічурін з пустотливими вогниками в очах і підкреслено делікатним жестом запросив Карташова на драбину.— Так, так, щоб не марнувати час, я займатимусь запиленням. А ви подивитесь мою стихійну емпірику.
Мічурін підняв з землі похідну торбинку з приладами й швидко поліз по драбинці.
Професорові Карташову, хоч-не-хоч, а й собі довелось вилізти на другу драбину. Таким чином відверта розмова двох вчених відбувалась у самій гущавині запашного яблуневого цвіту, під гудіння бджіл і веселе цвірінькання садових пташок, а десь кінець саду на грядках співали ще й дівчата.
Цвіту було так рясно, що за ним вони ледве бачили один одного, і це допомогло їм бути відвертими до кінця.
Мічурін. Отже, ви мною незадоволень
Карташов. Так. Я вимагаю від вас того додержання правил пристойності, якого ви так домагались від моїх студентів.
Мічурін. Так. Ви вже маєте одне очко. Далі. Карташов. А далі ми продовжимо нашу стару суперечку.
Мічурін. Я зайнятий. Карташов. Іване Володимировичу!
Мічурін. Емпіричний настрій! Це ви сказали студентам з таким відтінком, ніби ви привезли їх не до мене, а до Терентія.
Карташов. Дозвольте, коли у нас в академії кажуть, що ви талановитіший стихійний діалектик і емпірик...
Мічурін. А мені байдуже, що там базікають про мене,
Карташов. Підождіть... Я хочу сказати, що не вбачаю тут нічого образливого. Ви, справді, талановитіший інтуїт, емпірик-дедуктивіст.
Мічурін. А ви канцелярист!
Карташов. Не ображайте мене. Нас можуть почути.
Мічурін. Не турбуйтесь, тут тільки бджоли, а в них своя робота. У мене тут були вчені. Вони шапки скидали в моєму саду, а ви отруюєте студентів нісенітницями.
Карташов. Вибачте, я читаю курс генетики.
Мічурін. Знаю. Читав з сумом ваші твори, сповнені прикрих помилок, які ви робили через мізерність практичних знань. Ви забуваєте, що студенти — діти робітників і селян. Що вони покликані перебудувати землеробство революційними темпами, а не плентатись століття з вашим поетичним сюсюканням — "природа незмінна!".
Карташов. Ніхто не каже, що вона незмінна. Я кажу, що зміни її не передбачені.
Мічурін. Для дипломованих роззяв. Ви гадаєте, що цвіт яблуні існує вічно? Як би не так! Змініть зовнішні умови, і через тисячі років ця яблуня перетвориться в щось інше. Хочете, я зміню цей цвіт у п'ять років?
Карташов. Це неможливо!
Мічурін. Це я чув від священнослужителів.
Карташов. Я Дарвіну служу, а не церкві!
Мічурін. А я служу народу. Для вас Дарвін — бог, а для мене — наказ діяти. Тому я його продовжувач, а ви утриманець. Заслужений утриманець дарвінізму!
Карташов. Який ви злий. Я ніколи не думав, що єднання з природою зробило вас таким жорстоким.
Мічурін. Не єднання, а боротьба з чужоучками і аматорами, подібними до вас. Чого ви до мене їздите, що вас тягне до мене?
Карташов. Я чесно хотів...
Мічурін. Облиште. Тому, що все передове всіх республік тягнеться в мій сад. Почекайте, ще студенти кинуть вас через тиждень.
Карташов. Ви занадто багато на себе берете.
Мічурін. Так. Я — послідовник Дарвіна і Тімірязєва в Радянській державі, взяв на себе багато. Я не аматор канонів природи. Я творець! Все! Диспут закінчено.
Карташов. Ну, дякую вам. Я думав, ми говоритимемо, як учений з ученим. А все те, що ви мені сказали, і весь ваш запал і нетерпимість, Іване Володимировичу, що ігнорує всякі наукові погляди...
Мічурін. Не всякі.
Карташов. Е-е-е... всякі!.. На жаль, зайвий раз доводить мені... І це ваше небажання вести дискусію як належить на гірських вершинах науки...
Мічурін. Гірських вершин досягають, на жаль, не тільки орли, але й ящірки...
Карташов. Як ви сказали? Повторіть, що ви сказали?
Мічурін (помітивши студентів). Замовкніть, базіка.
Карташов. Ви страшна людина...
Мічурін. Студенти ідуть. Зараз я виявлятиму ознаки поваги до вас. (До студентів.) Будь ласка, будь ласка! (Злізає з драбини.) Ну як?
Наташа Жукова. Ми, Іване Володимировичу, прийшли сказати, що ми мріяли про зустріч з вами багато років. Адже ми всі майже діти ваших учнів. Тільки ми спочатку від хвилювання розгубились.
Мічурін. Так? Знаєте, я це відразу помітив. І теж розгубився.
Наташа. Ми поклялися одне одному піти з вашого саду професорами.
Мічурін. Прекрасно! Обов'язково! Ми от з Євгеном Григоровичем багато про вас говорили. Яка людина ваш професор! Яка ерудиція! Який політ! Правда, він мені тут добре вичитав. Але я не ображаюсь. Що правда, то правда. (До Карташова.) До речі, Євгене Григоровичу, спасибі й вибачте, коли щось не так сказав.