— Сашо, Сашо моя, на кого ж ти мене покинула... мученице моя...
Смерть дружини вразила його не зразу: поволі вповзала туга в суворе старече серце, осідала в ньому й гнітила його вночі в самотині.
— Хто там?— промовив Мічурін і здивовано поглянув на двері. Терентій ледве тримався на ногах.
— Терентію, ти п'яний?
— До... до... до... хто п'яний?— мурмотів, ледве володіючи язиком, Терентій і, перебігши, заточуючись, як на корабельній палубі, через оранжерею, впав Мічуріну на груди.— До... до... до... гик!
— Терентію, як ти смів?
— До-до-дозвольте-е-е-е... вольте... сип-пта!!!
— Ну?
— Е-е-е... я тебе питаюсь, що — є... Наука перемагає... гик... пр... природу, ч-чи-и природа пер-пре-перемагає науку? Га? Гик...
— Слухай, де це ти напився?
— Антихрист!-— Терентій гучно гикнув.— Гик!
— Ну, досить, Терентію...
— Я не Терентій! Я слуга диявола... От ти диявол і є! Гик!..
— Дурниці.
— Хто я був? Хто, я тебе питаюся? Я царю служив! Захищав вітчизну!
Терентій раптом зібрав сили й ухопив Мічуріна за груди. Мічурін ледве вирвався з лабет Терентія й кинувся в майстерню,— зачинилися позад нього двері. Терентій довго гатив у них щосили, загрожуючи й кленучи.
Але от прийшов ранок. Мічурін, сівши до стола, почав лагодити гармошку.
— Терентій!
До кімнати увійшов Терентій. Він уже тверезий. Він винуватий. Це помітно з кожного його руху. Він ладен на будь-які жертви, тільки б дістати прощення й забуття "пригоди".
— Слухаю. Іване Володимировичу!
— Ти боїшся страшного суду?
— Та... ні, Іване Володимировичу, от хрест святий, не боюсь.
— Брешеш, боїшся. Пекла боїшся.
— А чого боятись? Я вирішив, коли вже страждати, так з вами до кінця. Будь ласка, живуть же люди і в пеклі. Не всі ж бо праведні. Тільки, ради бога, простіть мені, дурню.
— Так... Ось ти вчора називав мене каїном...
— Іване Володимировичу, голубе мій...
— Ну, гаразд. На, віднеси годинник Пєтухову. Одерж півкарбованця.
— Слухаю.
— Підожди.
— Ну...
— Кажи, де пив?
— У батюшки на кухні. В них учора приїжджого професора приймали.
Пролунав дзвоник. Терентій кинувся в передпокій відчинити.
Увійшов Карташов. Кивнувши Терентію, Карташов запитав:
— Пане Мічурін? Здрастуйте.
— Так що ні, вони там,— сказав Терентій, проводячи Карташова до дверей.
— Тільки не раджу вам, пане професор, задавати їм пусті запитання. Вони сьогодні дуже не в настрої. Ви їм спершу про науку... кхм... от...
— Дозвольте. Професор Карташов, Євген Григорович,— сказав Карташов, увійшовши в майстерню.
— Іван Мічурін, годинникар,— сказав Мічурін і жестом запросив Карташова сідати.— 3 веселим похміллям вас
— Ну як?— спитав міський голова Биков, коли Карташов повернувся від Мічуріна. Всі батьки міста були в зборі.
— Що мені вам сказати?— значуще зітхнув Карташов і впав у крісло.
— Ага!
— Ну?— захвилювалась вся міська управа.— А все ж таки?..
— Я не розумію цю людину.
— Ну от!— розвів руками Биков.
— Все це дуже дивне й ні на що не схоже.
— Царице небесна!— зітхнув Христофор.
— А проте, звичайно, є в нього...
— Є, кажете?— хором спитали присутні.
— Безумовно. Я, звичайно, писав дещо про нього. Цілий ряд спроб з селекції й віддаленої гібридизації заслуговує, безумовно, найсерйознішої уваги. Це збагачує практику садівництва загалом, і зокрема на півночі. Але, панове, теоретичні претензії цього пана й та безцеремонність, з якою він поводиться з великими законами природи.,.
— Ну, це відомо,— підтвердив предводитель дворянства.
— ...це не піддається описові!— авторитетно закінчив Карташов.
У нього був дуже приємний баритон.
— Ах ти, боже мій!— не витримав Полубояринов.
— От бачите, я ж казав. Дуже підозріла справа!— отець Христофор захвилювався і навіть зайорзав у кріслі.
— Ні, панове,— сказав Карташов з гідністю,— я ж кажу — дещо, безумовно, є, хоч при цьому ніякої наукової бази. Суцільна гола емпірика.
— Пропаде людина!— бідкався міський голова.— Панове, може, зобов'язати його передати все це під город для військового госпіталю?..
— Ні. Нащо ж? Що ви?— авторитетно заперечив Карташов.
— Ну, треба ж якось допомогти йому виправитись!— сказав Биков.
— Горбатого могила виправить,— саркастично сказав предводитель дворянства.
— Вибачте мені, панове,— несподівано втрутився Хренов,— але я от довго спостерігаю його й сам дещо розумію, скінчив класи...
— Ви знову, Семене Семеновичу, за травку.
— Не в травці справа. Ви побачили б його переписку.
— Ну?— насторожився Соколов-Орлов.— Яку?
— З усім світом. Багато знає! Дуже багато. Іноді читаєш — голова обертом іде. Наука, та ще яка наука! Кошмар! І всі йому пишуть російською мовою!— Тут Хренов підняв грубезний палець і зробив артистичну паузу, щоб перевірити враження.— Ви, пане професор, не вірте йому. Це він прикидається цим, як ви сказали?
— Емпіриком?
— Так. Панове, обережно. Запевняю вас! Можливо, нам доведеться ще перед ним шапку скидати... Характер,— так! Але я теж не дурень. В мене він увесь як на долоні.
— Панове, дозвольте відкланятись!— Карташов підвівся.— Мені час.
— Як — час?— здивувався Хренов.— А юшка?
— Не можу.
— Як це так — не можу? Що не можу? Юшки не можу? Панове!
— Не можу, не можу,— сказав Карташов і поглянув, на годинник.— Батеньки! Запізнююсь на поїзд.
— Куди!!!— загорлав раптом справник.— В Петербург?! Не скуштувавши юшки? Що ж про вас подумає Академія наук?.. Затримати поїзд!!!
Вгамувавши гнів, Хрєнов підійшов до Карташова й за допомогою міміки й непередаваного руху пальців лівої руки так описав принадність наїдків і питва, що все застигло підвладне його талантові. Застиг і Карташов.
Минали роки. Мільйони людей вмирали на фронтах імпе* ріалістичної війни. Країна змарніла і впала в скорботу. Тільки природа сяяла безсмертною своєю красою. Безмежжям лугів серед сонних лісів струміли тихі російські ріки.
Цвіли сади. Одні квіти змінювались іншими, розцвітали й в'янули, залишивши насіння в плодах, і знов гілля вкривав сніг і цвіт, і важучий плід падав потай на землю, за законом.
Здавалось, ніби ніщо не змінилось у природі. Але багато що змінилося в світі. Багато що змінилось у саду революціонера природи Мічуріна. Змінився й сам Іван Володимирович,