Коли Фрідріх помітив, на що він несвідомо спрямував свій погляд, уста його скривила сатанинська усмішка. Але він не відвів погляду. Навпаки, він не міг зрозуміти гнітючої тривоги, що каменем придавила всі його чуття. Насилу-насилу він примирив свої незв'язні, маячні почування з певністю того, що він не спить. Що довше він дивився, то нав'язливіші були чари — і то неймовірнішим здавалося, що він зможе відірвати погляд від тих шпалерів. Але гамір надворі раптом іще погучнішав, і барон раптовим зусиллям перевів свою увагу на червонясте світло, що його кидала пожежа в стайнях на вікна зали.
Але той порух був тільки миттєвий; баронів погляд машинально вернувся до стіни. Як же здивувався й жахнувся барон, побачивши, що кінь на шпалерах за ту мить повернув голову! Шия огиря, перше вигнута дугою, ніби він скорботно схилявся над безвладним тілом свого пана, тепер була витягнена прямо на барона. Очі, доти не видні, тепер мали завзятий, чисто людський вираз, вони блищали незвичайним вогнистим блиском, а відтягнені губи оголювали жахливо вискалені, ніби в людського черепа, зуби.
Приголомшений жахом, молодий магнат поточився до дверей. А коли розчинив їх, спалах червоного сяйва, ринувши в залу, відкинув чітко окреслену баронову тінь на тремтячі шпалери, і барон здригнувся, помітивши, що та тінь, коли він переступав поріг, точно збіглася з обрисами безжального переможця — вбивці сарацина Берліфітцінга.
Тікаючи від гнітючого видовища, молодий магнат вибіг надвір, на повітря. Коло парадної брами палацу він побачив трьох конюхів, що на превелику силу, ризикуючи життям, стримували велетенського вогненно-червоного огиря, який несамовито рвався з їхніх рук.
— Чий це кінь? Де ви його взяли? — спитав юнак сердитим хрипким голосом, ураз помітивши, що таємничий огир на шпалерах у залі — точна копія розлюченого коня перед його очима.
— Ваш, пане! — відповів один з конюхів.— Бо більш ніхто до нього не признається. Ми його спіймали — він летів, аж паруючи й пінячись із люті, від стаєнь берліфітцінгівського замку, що ото горять. Ми подумали, що це графський кінь із їхнього чужоземного табуна, що він вирвався й утік. Відвели його туди, а там конюхи кажуть, що не їхній, що в них такого не було. Дивне діло, бо він напевне вирвався з вогню — он як пообсмалюваний!
— А на лобі тавро — літери В. Ф. Б.,— озвався другий конюх.— Це ж, напевне, означає "Вільгельм фон Берліфітцінг", але там у замку всі водно кажуть, що ніколи не бачили такого.
— Справді диво дивне! — промовив молодик замислено, явно не усвідомлюючи як слід, що він каже.— Правда ваша, дивний кінь, надзвичайний кінь!.. Хоча, як ви слушно кажете, непевної й невгамовної вдачі... А втім, хай буде мій,— хвильку помовчавши, додав він.— Може, такий їздець, як
Фрідріх фон Метценгерштайн, приборкає навіть чорта з берліфітцінгівських стаєнь.
— Помиляєтесь, пане! Цей кінь, як ми вже сказали, не з графських стаєнь. Якби воно так було, то хіба б таки ми привели його перед ваші очі.
— Теж правда,— сухо потвердив барон; і в ту ж мить із палацу прожогом вибіг паж-постільничий, червоний на лиці. Підбігши до барона, він шепнув йому на вухо, що в горішній залі раптом зник невеликий шматок шпалерів; далі він розповів, як сталось це диво, в усіх подробицях, аж до найменших, але говорив так тихо, що конюхи не почули нічого й не вдовольнили розпаленої в них цікавості.
Молодого барона Фрідріха, що слухав цю розповідь, неначе шарпали різні почуття. Але скоро він опанував себе, і на його обличчі проступив вираз злісної рішучості. Він владно наказав, щоб горішню залу негайно замкнули, а ключа принесли йому в руки.
— Ви чули, що старий Берліфітцінг, той завзятий мисливець, загинув? — спитав у барона один із його васалів, коли паж. пішов, а могутній огир, якого вельможа визнав своїм, вирвавшись, побіг із подвоєною люттю довгою алеєю, що вела від палацу до метценгерштайнівських стаєнь.
— Ні! — відказав барон, рвучко обернувшись до васала.— Загинув, кажеш?
— Щира правда, пане мій, і для вас, ваша вельможносте, ця новина, гадаю, навряд чи неприємна.
По бароновому обличчю промайнула усмішка.
— Як він загинув?
— Рвався врятувати з вогню найкращих мисливських коней, та там і згорів.
— О-це та-а-ак! — протяг барон, ніби йому повільно, поступово відкривалась якась разюча правда.
— Оце так,— підтвердив васал.
— Страхіття! — незворушно промовив молодик і спокійно рушив до палацу.
Від цього дня в поведінці гультяя-барона Фрідріха фон Метценгерштайна настала помітна зміна. Його поводження не збігалося з тим, чого від нього чекали, й геть розходилося з надіями багатьох матусь, що мали дочок-відданиць; а його звички й манери ще рідше, ніж доти, узгоджувалися зі звичками та манерами довколишнього панства. Його ніколи не бачили за межами власних володінь, і в своїх широких товариських колах він не мав жодного товариша — хіба що отой дивний норовистий вогненно-червоний кінь, що на ньому барон відтоді весь час їздив, мав якесь таємниче право називатись його другом.
Однак численні запрошення від сусідів надходили ще довго: "Чи не вшанує барон своєю присутністю наше свято?", "Чи не приїде барон пополювати з нами на вепра?" Відповіді були гордовиті й лаконічні: "Метценгерштайн не полює", "Метценгерштайн не приїде".
Владне магнатство не могло терпіти таких постійних образ. Запрошення стали холодніші, почали надходити рідше, а врешті зовсім припинились. Від удови нещасливого графа Берліфітцінга навіть почули таке висловлене сподівання: "Може, баронові доведеться сидіти вдома, коли він цього не хотітиме, якщо вже йому не до смаку товариство рівних йому; або їздити верхи, коли він цього не хотітиме, якщо вже він віддає перевагу товариству коня". Звичайно, це був украй дурний вибух спадкової ущипливості, він тільки показував, якими навдивовижу беззмістовними можуть бути наші слова, коли ми захочемо виявити незвичайне завзяття.
Одначе люди милосердні приписували зміну в поведінці молодого магната цілком природній синівській тузі після втрати батька й матері,— щоправда, забуваючи, як шалено й невгамовно поводився він перші дні після цієї втрати. А втім, були й такі, що вбачали тут просто непомірну пиху. Ще інші (поміж якими слід згадати фамільного лікаря) рішуче говорили про хворобливу меланхолію, про спадкове нездоров'я; а серед більшості ходили більш двозначні туманні натяки.