— Подайте мені голос, — попросила Ориська, ніби справжня співачка.
Він ударив по клавіші й вона почала співати:
Коли розлучаються двоє,
За руки беруться вони…
Та заледве Ориська проспівала дві перші стрічки, як Дарка знала вже, що їй нема чого більше по світі Божім крутитися: все щастя і так загорне Ориська. І не може навіть інакше бути. Хто так співає, тому повинні самі королі відчиняти брами й кидати квіття під ноги.
Але за хвильку вже, наче хтось стягнув завіси Дарці з очей: та ж це обманство! Люди добрі, схаменіться! Бо це обманство! Папуга на половину, ні, на третину, четвертину, не відчуває того, що брешуть її очі й голос. Хтось наговорив вам неправди, безсердечно обманув вас, що люди серцем співають! Дивіться на Ориську! Дивіться всі на неї й зі свічкою шукайте в ній того серця, що співає! Це неправда, десять разів неправда, що ті, яким Бог не дав голосу, не мають, не можуть мати вже й чуття.
Ориська скінчила й… засміялася. По такій пісні сміятись! І тоді стало ясно Дарці, як перед сходом сонця: той ворог, що простягнув руку по Данкове серце, — це не була Ориська. З нею могла б ще упоратися Дарка. З нею самою й її смаглявим, як у циганської дитини, личком теж. Навіть з тим голосом дала б ще собі раду. Небезпека, страшна небезпека, якої ані заворожити, ані ублагати не можна, насувалася з іншого боку. Данко спізнався вже з вічним бурлакою — музикою. Неспокійний, підступний бурлака, що невідомо коли застукає до його серця й потягне за собою в світ широкий. З обіймів рідної мами вирве й потягне. Сьогодні підшився під Орисине лице, завтра може й прийняти постать іншої жінки. А Ориська нічого не винна.
Дарка обняла Ориську за шию й сказала щедро в своїй сердечності:
— Ти дуже гарно співаєш, Орисько… Якби я так співати вміла, то гадала б, що світ мій…
І цим наче знову закинула місток над їх дружбою. Тепер хотіла побігти чим скоріш до мами й розповісти, що з Ориською знову — по-давньому.
Коли простягнула руку Данкові "до побачення", він сховав свою за спину й сказав щось, чого Дарка так не сподівалася в тій хвилині, як смерти. Данко сховав руку за себе й сказав:
— Я піду з вами.
Ориська зробила такі "великі очі", що сміятись хотілося. Все ж таки відпровадила їх аж поза браму. Може, була б і дальше пішла з ними, якби хоч одно було бодай словом натякнуло на те. Але вони, видно, воліли остатися самі, бо ані Данко, ані Дарка не попросили Ориськи, щоб ішла з ними.
Як Ориська зникла за брамою приходства, Дарка відітхнула так вільно, як би там, у душі, були всі вікна й двері нарозтіж повідчинювані. Обернулася одверто всім лицем до Данка й перший раз за весь час їх знайомства черкнула своїми очима по самі береги його зіниць.
Данко хіба не доглянув перелету її усміху, бо заговорив задумано про щось, що Дарці ані не при гадці було:
— Хотів би я колись у житті виїхати в світ й подорожувати так, щоб щомісяця в іншім краю жити… Ви подумайте, що є десь у світі люди й міста, ріки, пустині, гори й моря, що про них ми навіть снити не можемо… навіть снити не можемо. Але я буду те все колись оглядати… о, напевно, буду!
— Я не думаю про "світи", — признавалася Дарка. — Тепер думаю, як мені там у школі буде, які товаришки, які професори, яка моя пані буде, де я буду на станції?..
— Бо ви дівчина. Ляля така сама. Але я читав раз про таку дівчину, що сама по світі подорожувала… Може, й я таку знайду колись? — він засміявся тихенько, якби мишка захрупала. В одній мінутці проковтнув усмішку й знову задумався.
— А вам… не жаль було б покидати дім, товаришів… ну, й знайомих? — запитала Дарка. Навала жалю підсувалась під саме серце: як можна, як можна так легко говорити про розлуку з усім і… всіма?
Данко махнув тільки рукою:
— Чоловік, як дійде до своїх літ, перестає жалувати за домом. І товаришів знаходить інших. Зрештою, я додому все писав би з дороги.
Дарка зачепила рукою соняшник. Зірвала голівку, крутила в руці й не відповідала Данкові. За часочок все ж таки запитала ще:
— Але гімназію будете ще тут кінчати?
Три роки ще гімназії, а потім може таке зайти, що він загалом забуде про тих, що має в світ їхати. Може, навіть більше сам не схоче цього.
— Розуміється… Може, загалом нікуди не поїду. Це тільки такі мої мрії… Читаю так багато різних книжок.
Це закравувало вже на таке, що він навмисне хотів закаламутити спокій її серця. Що ж це значить: раз їде в світ за очі без найменшого жалю, без думки навіть, що хтось тут може минатися з туги за ним, а за хвилину нема вже навіть тієї певности, що загалом коли-небудь рушиться з дому? Чи не скидається це на іграшки з її серцем? І сердечний жаль передає тепер віжки в руки досаді, що жене Дарчиними думками, як навіжена.
— Куди ви, властиво, йдете? Вам дорога не сюди, — починає свою скажену гру досада.
— Я вас відпроваджую, Дарко.
— Чи я боюся? Чи тепер ніч? Чи мене мають собаки обпасти, що я потребую провідника?!
Данко не ображається, тільки дивується. Так щиро дивується, що трохи вже соромно за свою вибуховість.
— Що вам, панно Дарко? Я вас не розумію… я сам знаю, що мені сюди не по дорозі… Але я люблю з вами поговорити… Ви не хочете цього?
Він робить довгу перерву: жде відповідь. Аж серце в'яне, так дуже хочеться відіслати його тепер на балачки з тими, що мають музикальні вуха, а дурні, як чопи в бочках. Хочеться пригадати ту дівчину з книжки, що сама світ об'їхала: прошу, може, б з нею на розмову? Коли Дарка не може рішитися на відповідь, Данко запускається в дальші здогади:
— Ви боїтеся, що можуть вас татко або мамця побачити зо мною? Я вгадав? Можемо обійти вуличкою попри олійню, хочете? Добре, Дарко?
"Добре, добре, добре. Страшенно добре, Данку. Не питати, не дозволятись, не просити. Взяти за руку й потягти за собою, хоч би в саме пекло. Зробити так, Данку. Данку!!!"
Данко все ще жде, що вона надумається. Дарка думає: "Як він мене не розуміє? Коли хоч ще одне слово, я піду… Хоч ще одне малюсеньке слівце… Одне словечко тільки, Данку!" Та Данко сказав уже все, що мав сказати. Тоді Дарка в розпуці, що він може тепер оставити її тут, серед вулиці, неждано для себе самої вибухає: