78] Рік, що сузір ям риб завершився, Тітан ясночолий
79] Ось уже втретє зімкнув, та Орфей, одцуравшись любові,
80] Жодної жінки не знав, чи тому, що до них став байдужий,
81] Чи через те, що беріг свою вірність. А з ним поєднатись [174]
82] Прагнули різні й відмову гірку не одна тоді чула.
83] Став він призвідцем того, що й суворі фракійські племена,
84] Хіть невгамовну свою перенісши на хлопців незрілих,
85] Віку людського весну, наче квітів первинки, зривають.
86] Пагорб самотній знімавсь, а на ньому — немовби майданчик,
87] Що віддаля зеленів, муравою м'якою порослий.
88] Затінку там не було. Та як тільки співець божественний
89] Сів на зелену траву й дзвінкострунної ліри торкнувся,-
90] Затінок там появивсь: бо додонське сюди завітало
91] Дерево, гай Геліад, а за ними — й дуб небосяжний;
92] Липи м які прибули, потім — буки й лаври безшлюбні,
93] З ними — горіхи ламкі і для ратищ уживаний ясен.
94] Далі — ялиця гладка, і жолуддям обтяжений скельний
95] Дуб, і розкішний платан, і клен, що багатий на барви.
96] Лотос, покинувши воду, прийшов і верба надбережна.
97] Вічнозелений самшит, і кущі тамариску тонкого,
98] Й мирт, що двоколірні має плоди, й пурпурова калина,
99] Й ви до співця дотягайсь, цупконогі плющі, а за вами —
100] І виноградна лоза, і лозою оплетені в язи.
101] Пінія, і гостролист, і суничник, що вгнувсь од червоних
102] Ягід, і пальма гнучка — гомінких перемог нагорода.
103] Врешті — і сосна прийшла, підібравши колюче волосся.
104] Дерево, миле Кібелі, бо ж Аттіс, її шанувальник,
105] Тільки-но вигляд утратив людський,— затвердів у цій сосні.
106] Був серед них кипарис, до стовпа межового подібний;
107] В дерево те замінивсь колись хлопець, улюбленець бога.
108] Що тятиву і струну напинав із однаковим хистом.
109] Вільно під захистом німф на картейських лугах велетенський
110] Жив собі олень колись. І такі були в нього крислаті
111] Роги, що сам собі створював затінок над головою.
112] Золотом роги ясніли до сонця. З округлої шиї
113] Аж до плечей в самоцвітах рясних опадало намисто.
114] Срібна гойдалась у нього над лобом однолітка-булла,
115] Звиснувши на ремінцях. Мерехтіли під вухами в нього
116] Біля заглиблених скронь у сережках коштовні перлини.
117] Страху, породі своїй притаманного, дивний цей олень
118] Зовсім не мав: у двори час од часу заходив; охоче
119] Будь-кому шию свою підставляв, домагаючись ласки.
120] Ти ж, Кипарисе, на острові Кеосі красеню перший,
121] Ним щонайбільше втішавсь. Залюбки на нові пасовища
122] Оленя ти проводжав, до джерельно прозорої хвилі.
123] То йому в роги вплітав різнобарвні квітки, то, бувало,
124] Сівши на нього, немов на коня, за вуздечку багряну
125] Смикав і їздив собі то сюди, то туди для забави.
126] Був тоді полудень. Літо парке. Від пекучого сонця
127] Клешні криві прибережного Рака вогнем пойнялися.
128] Втомлений олень приліг на траву під розлогою тінню [175]
129] Дерева й тілом усім живодайну вбирав охолоду.
130] Тут Кипарис ненароком поцілив його в саме серце
131] Списом; і, бачачи те, як він гине од лютої рани,
132] Згинути вирішив сам. Розважав його Фе б у тім горі,
133] Як тільки міг! Нерозумно, мовляв, себе в гріб заганяти
134] Через дрібницю таку. Але той все зітхає і просить
135] Лиш одного, щоб ось так, як тепер, міг постійно тужити.
136] Вже в нього кров од надмірного плачу покинула тіло.
137] Вже зеленіти почав поступово. І навіть волосся,
138] Хоч тільки що нависало м'яке, над чолом білосніжним,
139] їжитись враз почало, жорсткуватим, загостреним стало —
140] Вже & не волосся воно, а націлене в небо верхів'я.
141] Сумно зітхнув тоді бог: "Оплаканий нами, ти й інших
142] Будеш оплакувать,— мовив,— супутник людської скорботи".
143] Ось яким лісом Орфей оточив себе; сам же безпечно
144] Серед усяких тварин, серед звірів сидів і пернатих.
145] Тільки-но пальцем великим ковзнув попередньо по струнах
146] І пересвідчивсь, що всі відгукнулися милим співзвуччям,
147] Хоч гомонить з них по-своєму кожна,— почав свою пісню:
148] "Музо, Юпітером ти (над усім-бо — Юпітера влада!)
149] Пісню мою розпочни. Я могутність його і раніше
150] Славить любив: на гучнішім ладу награвав про гігантів,
151] Про блискавичні вогні, що флегрейські поля засипали.
152] Ліру тендітнішу нині візьму: юнаків оспіваю,
153] Що полюбились богам, і дівчат, що, вогнем запалавши
154] Протизаконним, за пристрасть свою поплатились належно.
155] Батько богів у свій час полюбив Ганімеда-фрігійця
156] Палко, й тоді він придумав, який собі вибрати вигляд,
157] Що до лиця б йому був: тільки тим він погодився стати
158] Птахом, який блискавиці його має силу носити.
159] Мить — і розправивши крила підроблені широко в небі,
160] Вже й Іліада несе,— він виповнює чаші й сьогодні,
161] й, хоч це Юноні болить, Громовержцю нектар наливає.
162] Так, Амікліде, й тебе переніс би в ефірні висоти
163] Феб, але часу, на жаль, не дала йому заздрісна доля.
164] Все ж обезсмертив тебе. Рік у рік, як лише пересилить
165] Зиму весна, як Овен після Риби сльотливої блисне,
166] Серед заврунених трав на стеблі розквітаєш зеленім.
167] Ти був улюбленцем батька мого. Надаремно священні
168] Дельфи, котрі в осередку землі, свого владаря ждали.
169] Бог тоді радо бував на Евроті й у вільній од мурів
170] Спарті. Не дбає вже він ні про стріли свої, ні про ліру.
171] Сам же себе він забув: хоча бог,— не цурається сітей,
172] Стримує чуйних собак, через дебрі гірські йому любо
173] Разом іти: спілкуванням постійним жагу свою живить.
174] Вже посередині шляху свого — став Тітан ясночолий:
175] Між учорашньою ніччю й тією, котра наближалась. [176]
176] Друзі одежу зняли, намастили оливковим соком
177] Тіло, й диск почали, до змагань приступивши, метати.
178] Першим його, розмахнувшись, пустив у прозоре повітря
179] Феб — і стрімким тягарем розметав усі хмари зустрічні.
180] Часу чимало пройшло, поки диск, повернувшись на землю,
181] Впав. Ось таке можуть сила і хист, коли в парі, звершити.
182] Грою захоплений, саме в ту мить нахиливсь тенарієць —
183] Диск підхопити хотів,— але той від землі блискавично
184] В цю ж таки хвилю відбивсь і тебе, Гіакінте, в обличчя
185] Наче б із пращі потужної вразив. Збіліли обоє —
186] Хлопець і бог. Він на руки підхоплює тіло зів яле.
187] То зігріває його, то висушує рани криваві,
188] Зілля кладе: зупинить хоче душу — невтримну, летючу...
189] Хист не поможе, проте, коли рана — невиліковна.
190] Як на городі, коли хтось надломить фіалку, чи дикий
191] Мак, чи лілею з тичинками жовтими в чашечці білій,-
192] Никнуть вони, нахиливши додолу голівки зів ялі:
193] Втриматись сили нема, і верхівками дивляться в землю,-
194] Так от і він свою голову клонить; безсило на плечі,
195] Вже й під своєю вагою вгинаючись, падає шия.
196] "Гинеш, обдурений долею, в розквіті літ, Ебаліде! —
197] Вигукнув Феб.— Твою кров — мимовільний мій злочин — я бачу.
198] Ти — моя мука, мій біль. До могили твоєї причетна
199] Буде правиця моя, бо й довів я тебе до могили!
200] Втім, чи моя тут вина? Якщо так, то виною назвати
201] Можна б і гру; якщо так, то й кохання назвімо виною.
202] О, якби згинуть я міг замість тебе! Якби міг померти
203] Разом з тобою! А що я не вільний од присудів Долі —
204] Будеш зі мною вовік — на співучих устах і на думці.
205] Тільки тебе відтепер моя пісня вславлятиме й ліра.
206] В квіт обернувшись новий, мого стогону мітку нестимеш.
207] Прийде пора — й у той самий квіт переміниться славний
208] Воїн-герой; на пелюстці і ймення його прочитають".
209] Поки таке майбуття Аполлон правдомовний віщує,
210] Кров, що в той час по землі розлилася, траву заплямивши,
211] Кров'ю вже не була: заяснівши, мов пурпур із Тіра,
212] Квіт появився, подібний до лілії, тільки ж у неї
213] Сріблом блищать пелюстки; найчистішим багрянцем — у нього.
214] Фебові мало й цього: щоб іще було більше пошани,
215] Сам він зітхання своє залишає на квітові: "Ай, ай!"
216] На пелюстках надписав — у тих літерах тугу засвідчив.
217] Що Гіакінта на світ привела — не соромиться Спарта;
218] Й досі шанують його: рік у рік там, за звичаєм предків,
219] Пишно святкує народ Гіакінтії, свято триденне.