320] Пік, що був сином Сатурна, в Авсонському краї раніше
321] Владарював. Рисаків бойових він любив об'їжджати.
322] Був, як ось бачиш, ставний. І хоча твоє око втішає
323] Твору мистецького чар, йому вірити можеш так само.
324] Вроді дорівнював дух. Ще й чотири рази п'ятилітніх
325] Ігрищ елідських, відколи народжений, він не побачив.
326] Німф лісових, які горами Лацію, вільні, гасали,
327] Вродою він полонив. І джерельні за ним упадали
328] Німфи-наяди, що живлять їх Альбули води й Нумікій,
329] І голубий Анієн, і короткий Альмон, і стрімливий
330] Нар і погідного Фарфара тінню окутані хвилі.
331] Прагнули й ті, що в ставку лісовому, де скіфська Діана,
332] Та по сусідніх озерах живуть. Але, в.сіх погордивши,
333] Він домагавсь однієї; дволикому Янусу, богу,
334] На Палаті ні Вені лі я, кажуть, її народила.
335] Тільки-но стала вона на порі — й за Лаврентського Піка
336] Заміж пішла, бо й сама лиш йому віддала перевагу.
337] Вродою славна була; ще славніша — умінням співати.
338] Тож і назвали цю діву Співучою. Зрушити з місця
339] Скелі могла та ліси, кровожерних розчулити звірів,
340] Бистрий потік зупинить, перелітних птахів забарити.
341] От якось пісню співала вона по-жіночому, ніжно.
342] Пік же подавсь у лаврентські поля кабанів полювати.
343] Кінь буйногривий під вершником грав. Два списи наготові
344] В лівій руці він тримав. Дорога пурпурова хламида,
345] Золотом жовтим зашпилена, плечі йому покривала.
346] Так тоді вийшло, що й Сонця дочка в ті ліси подалася.
347] Щоб на зелених горбах собі зілля нового набрати,
348] Острів, що й назву від неї отримав, покинула Кірка.
349] Тільки-но з заростей глянула на юнака — й од бажання
350] Заціпеніла; назривані, з рук їй посипались трави.
351] Наче вогнем аж до самих кісток пройняло чарівницю.
352] Перше, що спало на думку їй, щойно те полум'я вщухло,-
353] Звіритись тут же в своєму бажанні. Та як це зробити?
354] Він он помчав на коні. Та ще й слуги рояться довкола...
355] "Ні,— прошептала,— таки не втечеш, хоч би в вітру позичив
356] Крил,— якщо знаю себе, якщо в травах іще збереглася
357] Міць чарівна, якщо мають ще силу мої заклинання!"
358] Мовивши це, кабана безтілесного образ оманний
359] Миттю створила вона і веліла йому, промайнувши
360] Перед очима володаря, зникнути в лісі, де сосни
361] Так уже густо росли, що між них не пробитися верхи.
362] Пік, не вагаючись — він же не знав, що це тінь, а не здобич, [249]
363] Махом зіскочив з коня, що розпарений був од галопу,
364] й кинувсь у дебрі в надії марній кабана перейняти.
365] Часу не гає й вона: молитви, заклинання шепоче,
366] Темним богам посилає й слова заворожені, темні,-
367] Ті, що від них похмурніє обличчя лискучої повні
368] Й скопища хмар дощових на отецькім чолі бовваніють.
369] Так і тепер від її ворожби затуманилось небо,
370] Млою дихнула земля. У пітьмі супровідники Піка
371] По манівцях розбрелись. Володар одинцем залишився.
372] Вибравши місце та мить: "Заклинаю,— звернулась до нього,-
373] Зором очей твоїх, красеню, сяйвом юнацької вроди,
374] Що полонила й мене і з богині прохачку зробила,-
375] Зглянься на пристрасть мою, всевидюще зроби своїм тестем
376] Сонце, зневажити Кірки, Тітана дочки, не наважся!"
377] Він і проханням, однак, і богинею знехтував, гордий.
378] "Хто б не була ти,— їй кинув,— не буду твоїм. Полонила
379] Інша мене, і хотів би я вік бути в тому полоні!
380] Не оскверню позашлюбним коханням подружнього ложа,
381] Хай лише доля щадить мені Януса доню — Співучу".
382] Марно його наблагавшись, таке прорекла Тітаніда:
383] "Дорого сплатиш за це! Вже тебе не зустріне Співуча!
384] Що погордована може й закохана жінка,— побачиш;
385] Я ж і закохана в тебе, і я ж погордована — Кірка!"
386] Двічі тоді повернулась до Сходу й до Заходу двічі;
387] Різкою тричі торкнулась його, прошептала щось тричі —
388] Й він утікає, та так уже швидко, що врешті й самого
389] Диво бере; замість рук помічає розправлені крила,
390] Подив у гнів переходить: обурений тим, що раптово
391] В лісі латинському птахом новим оселитися мусить,-
392] Дзьобом об стовбури б'є, розколупує гілля розлоге.
393] Барва хламиди позначила пурпуром дятлові крила;
394] Пряжка, що золотом щирим недавно вгризалася в одяг,
395] Пір'ям стає: золота коло шиї виблискує смужка.
396] Все стало іншим тепер, лиш ім'я не змінилося в Піка.
397] А супровідники, по чагарях розійшовшись, тим часом
398] Піка гукають, але надарма. Владаря не знайшовши,
399] Раптом надибали Кірку. Вона розчищала повітря,
400] Вітрові й сонцю дозволила врешті розсіяти хмари.
401] В чарах злочинних її звинувачують, Піка жадають.
402] Далі й погрожують їй, ухопитись готові за зброю.
403] Та ж із отруйного зілля розбризкує соки смертельні,
404] Ніч і нічні божества із глухого Еребу й Хаосу
405] Кличе; протяжним виттям зазиває трилику Гекату.
406] З місць — чи не дивно казати таке? — позривались дерева,
407] Стогін земля подала, побіліла діброва сусідня,
408] Соком окроплений луг заросився краплинами крові,
409] Навіть каміння, здалось, одізвалося хриплим зітханням. [250]
410] Наче собаки загавкали скрізь, по землі розповзлося
411] Темне гадюччя, довкіл замаячили душі, мов тіні.
412] Всі, хто там був, її чарів жахнулись. І, поки стояли,
413] Мовби німі, вона лиць їх торкнулася прутом чаклунським.
414] І від торкання того дивовижні, всілякого роду
415] Звірі ввійшли в юнаків — не лишився ніхто з них собою.
416] Низько нахилений Феб золотив уже берег Тартеський.
417] Марно ж очима і серцем палким виглядала Співуча
418] Мужа свого. По сусідніх лісах розбрелися з вогнями
419] Хто тільки міг — і прислуга, й народ — за пропалим шукати.
420] Німфі ж не досить розпачливо зойкати, битись у груди,
421] Рвати волосся — їй мало того; наридавшись, із дому
422] Вибігла й, мов навіжена, полями латинськими бродить.
423] Шість разів — ніч, западаючи, й сонце, зринаючи знову
424] Стільки ж разів, її бачило — як і без сну, і без їжі
425] Йшла навмання вона через долини й гірські перевали.
426] Бачив останнім її, від блукань та страждань непритомну,
427] Тібр,— як на звивистий берег упала знеможеним тілом.
428] Там зі сльозами й слова милозвучні, навіяні болем,
429] Жалісно й тихо ронила вона; помираючи, лебідь
430] Так на дзеркальній воді похоронну снує собі пісню.
431] Врешті, змарнівши від туги тонкою зробилась, а далі
432] Зовсім розтанула, зникла, мов дим, у прозорім повітрі.
433] Назвою місця засвідчено це: стародавні Камени,
434] Німфи журбу вшанувавши, його йменували "Співучим".
435] Тож не одне впродовж року повільного там і почув я,
436] І спостеріг. Але тут, хоч засиділись ми, розлінились,
437] Мусимо знову плисти, на вітри покладатися знову.
438] Прикрі до того ж Тітанія нам віщувала дороги
439] В безкраях моря непевного й різні на ньому пригоди.
440] Страх, зізнаюсь, мене взяв, то й тримаюсь цього побережжя".