382] Схвально кивнули вожді. Взяла верх красномовності сила:
383] Хто був меткий на язик, той отримав Ахіллову зброю.
384] Хто ж і на Гектора йшов, і залізо, вогонь та негоду
385] Зносити міг, одного тільки гніву знести не подужав.
386] Біль переміг його, непереможного. Меч ухопивши,-
387] "Може, й на цю навіть,— вигукнув,— зброю Улісс посягає?
388] Нині на себе ж цей меч підніму; хоча кров'ю фрігійців
389] Ще донедавна багривсь, він ороситься власника кров ю.
390] Щоб полягти міг Еант од руки одного лиш Еанта!"
391] Мовивши, в груди, що й досі не відали, що таке рана,
392] Де був для леза прохід, устромив смертоносне залізо.
393] Вийняти меч не здолала рука, та під натиском крові
394] Випорснув з тіла він сам. А з землі крізь багряну вологу
395] Вдарило в небо зелене стебло з пурпуровим на ньому
396] Квітом, що зріс був іще перед тим з ебалійської рани.
397] На пелюстках мають букви накреслені спільні обидва —
398] Хлопець і муж: одного з них імення, а другого — стогін.
399] А переможець пливе вже туди, де жила Гіпсіпіла
400] й славний Тоант, у той край, що мужів стародавніх убивством
401] Слави лихої зажив,— щоби стріли тірінфські здобути.
402] Тільки тоді," коли з власником разом їх грекам'доставив,
403] Під довголітню війну було рису підведено крайню.
404] З Троєю впав і Пріам. Нещаслива дружина Пріама,
405] Втративши все, незабаром утратила й вигляд людини:
406] Загавкотіла нараз, колихнувши чужинне повітря,
407] Де між вузькі береги заганя Геллеспонт свою хвилю.
408] Діє палахтів Іліон. Ще вогонь поривався до неба.
409] Вівтар Юпітера випив до краплі старого Пріама [229]
410] Кров нерясну. За волосся притягнено Фебову жрицю —
411] Марно вона простягала до неба долоні благальні.
412] Поки дарданські жінки вже в охоплених полум'ям храмах
413] До своїх рідних богів, безсловесних зображень, горнулись,
414] Тут же, падкі на красу, почали їх розхапувать греки.
415] Скинуто й Астіанакса з тієї високої вежі.
416] Звідки йому нещодавно показувать мати любила
417] Батька, що збройно стояв і за себе й за прадідів землю.
418] Вже до від'їзду схиляє Борей. Вже, порушені вітром,
419] Снасті риплять. Паруси на попутній скеровують подув.
420] "Троє, прощай! Нас у рабство женуть!" — розридались троянки.
421] З димних виходять осель, до землі припадають устами.
422] На корабель наостанку зійшла,— бо її, розпростерту,
423] Ледве знайшли на могилах синів,— безталанна Гекуба.
424] Хоч за нагробок хапалась вона, хоча прах цілувала,-
425] Все ж дуліхійці її відтягли. Тільки Гектора попіл
426] їй зачерпнути вдалось і за пазуху потай сховати.
427] Гектору ж — дар похоронний скупий — волосок посивілий
428] Та материнську пекучу сльозу на могилі лишила.
429] Де колись Троя була, напроти фрігійського краю,
430] Плем'я бістонців живе. Поліместор колись там багате
431] Мав володіння. Йому, Полідоре, й оддав тебе батько
432] На виховання, щоб ти був подальш од фрігійської зброї.
433] Доброю думка була, якби батько з тобою не вислав
434] Скарбу, що губить людей, на лихе підбиває лихого.
435] Тільки-но впав Іліон — і фракійців безбожний володар
436] Меч оголив і прошив, душогуб, вихованцеві горло.
437] І, ніби з тілом позбутися й злочину міг одночасно,-
438] Труп юнака з прямовисної скелі пожбурив у воду.
439] В гавань фракійську тим часом Атрід завернув свої судна.
440] Жде, щоби море вляглось і щоб вітер тихіше повіяв.
441] Там-от нараз, яким був за життя — велетенського зросту —
442] Встав із землі, що під ним розступилася, й глянув спідлоба
443] Грізний Ахілл, як тоді, коли, сповнений дикого гніву,
444] Несправедливим мечем Агамемнона брГався скарати.
445] "Бачу, забувши мене, від'їжджаєте звідси, ахейці!
446] Видно, зі мною присипали ви й за труди мої вдячність!
447] Не допустіть же цього! Не лишіть мого праху без шани —
448] Кров Поліксени дала б насолоду Ахілловій тіні!" —
449] Мовив. А друзі його, щоб вимогливу тінь задобрити,
450] Від материнських грудей — одиноку опору та втіху —
451] Діву, що в горі зросла й одцвіла без пори, відривають
452] І до могили ведуть — похоронного вогнища жертву.
453] Не розгубилась нітрохи вона й коло вівтаря ставши.
454] Чуючи серцем, на кого чекає обряд страхітливий,
455] Бачачи Неоптолема, що мовчки стоїть побіч неї
456] З голим мечем у руці й тільки оком її поїдає,— [230]
457] "Чи не пора вже,— промовила,— кров благородну пролити?
458] Ось я, готова, стою. Або в горло мені, або в груди
459] Меч устроми! — Й оголивши, підставила груди та шию.-
460] Не слугувала б ніде я й нікому, а так ось собою,
461] Впавши на вівтар святий, хоч якесь божество уласкавлю.
462] От коли б тільки про долю мою не дізналася ненька!
463] Ось що мені не дає своїй смерті радіти; одначе
464] Не над загином моїм — над життям своїм слід їй ридати.
465] Ви ж, аби вільною я завітала до манів стігійських,
466] Геть одійдіть — таке право моє! — Хай рука чоловіча
467] Чистого тіла мого не торкне. Хто б не був той, котрого
468] Смертю моєю власкавити хоче,— прийме він радше
469] Вільної дівчини кров. І якщо на останнє прохання
470] Все ж відгукнетесь,— адже вас Пріама дочка закликає,
471] Не полонянка,— без викупу матері тіло віддайте:
472] Право сумне, щоб дочку схоронить, не за золото купить,-
473] Сльози хіба що проллє, бо яке ж нині золото в неї?"
474] Мовила, й плакав народ, не стримавши сліз, що їх діва
475] Стримала; й навіть сам жрець, мимоволі сплакнувши, насилу
476] Гостре залізо ввігнав у дівочі оголені груди.
477] Легко торкнувшись коліном землі, затуляючи рану,
478] Мить передсмертну свою вона тихо, погідно зустріла.
479] Навіть тоді, коли падала вже, від стороннього ока
480] Вроду ховала свою: соромливо поправила одяг.
481] Мертву троянки взяли. Спогадали при ній Пріамідів
482] Ще раз... Один тільки дім, а стільки полеглих у ньому!
483] Діво, в них ти на вустах, як і ти, нещодавно щаслива
484] Мати й дружино володарська,— Азії образ квітучий!
485] Нині — здобичі доля скупа, що й Улісс переможний
486] Взяти б її й не подумав, якби не родився від неї
487] Гектор. Такого хазяїна — син своїй матері вибрав!
488] Скорбно до тіла, що з духом стійким розлучилось, припавши,
489] Сльози, що їх над вітчизною, мужем, синами ронила,
490] Ллє над дочкою тепер, омиває сльозами їй рани,
491] Ніжно вустами голубить уста, і вдаряється звично
492] В груди, й, по крові зчорнілій поводячи сивим волоссям,
493] Нігтями груди кривавлячи, різне й таке примовляє:
494] "Доню, остання,— бо що ж позосталося? — матері втрато!
495] Доню, лежиш,— і в твоїх я й свої бачу рани глибокі!
496] Ось, щоб ніхто з моїх рідних не вмер без насилля,— сьогодні
497] Вражено, доню, й тебе. Я ж гадала: тобі хоч єдиній
498] Меч не загрожує, ти ж полягла-таки — жінка — від нього!
499] Скільки братів твоїх, нині — й тебе звів зі світу один лиш —
500] Трої нищитель Ахілл, що й мене засудив на самітність.
501] Щойно він впав од стріли — посланниці Феба й Паріса,
502] Легше зітхнулось мені. "Не страшний вже Ахілл нам!" — гадала.
503] Втіха завчасна була: навіть попіл зотлілого тіла [231]
504] Спокою нам не дає; його гнів постає з-під могили.
505] Я для Ахілла зродила стількох! Іліон величавий
506] Впав. До сумної межі підійшло лихоліття народне.
507] Втім, чи дійшло до межі? Ще ж мені над Пергамом ридати!
508] Ще ж бо триває мій біль. Нещодавно щаслива й заможна,
509] В колі дітей, невісток і зятів, біля владаря-мужа,-
510] На чужину йду, раба, від могил одірвана рідних,
511] Щоб Пенелопі служить. Італійським жінкам вона вкаже
512] Пальцем на мене, служницю за прядкою: "Ось вона, мати
513] Гектора славного! Ось вона, гляньте, Пріама дружина!"
514] Ти, хто по втратах стількох лиш одна пригасити б зуміла
515] Біль материнський, тепер... полягла на ворожій могилі!
516] Дар поминальний Ахіллу зродила я! Ще й зволікаю,
517] Наче б із криці була. Чи потрібна мені така старість?
518] Чи не для інших іще поховань розтягнути взялися
519] Вік мій жорстокі боги? Хто подумати б міг, що Пріама
520] Можна тоді, коли Троя в руїнах, щасливим назвати?
521] В смерті — й щастя його, бо загину твого він не бачив,
522] Доню моя; свою владу й життя одночасно покинув.
523] Може, вшанують тебе похованням, володаря дочко?
524] Може, в гробницю тебе покладуть, де лежать наші предки?
525] Ні, не така наша доля, на жаль! Твою тінь заспокоїть
526] Матері щира сльоза та піску чужоземного жменька!
527] Втрачено все... Але ні! Є одне, ради чого могла б я
528] Жити ще деякий час,— найлюбіша для мене дитина,
529] Син Полідор, наймолодший з синів моїх, нині ж — єдиний,
530] В цьому краю він живе, в ісмарійського владаря домі.
531] Горе! Чому я стою? Треба ж кров із запеклої рани
532] Змити дочці і хлюпнути водиці на миле обличчя".