447] Сам ти подавсь на вигнання, Мілете. Судном бистрохідним
448] Через Егейську майнувши глибінь, ти на землях азійських
449] Стіни будуєш міцні, що засновника названі йменням.
450] Там ось, блукаючи звивистим берегом, донька Меандра,
451] Батька стрімкого, який од верхів'я пливе й до верхів'я,
452] Стрілась тобі й віддалась,— незрівнянна вродою німфа.
453] Потім близняток на світ привела вона — Бібліду й Кавна.
454] Бібліда — дівам усім, щоб законне любили, наука.
455] Бібліді брат її, Феба нащадок, над міру сподобавсь. [164]
456] Тільки не так, як то личить сестрі, вона брата любила.
457] Спершу цей потяг вона не приймала за щось неприродне,
458] Тож не вважає гріхом, що до брата свого з поцілунком
459] Часто спішить, що обніме, схвильована, братову шию:
460] Все це сестринським чуттям називає вона помилково.
461] Далі в жагу переходить чуття. На побачення з братом,
462] Прихорошившись, іде, пере;; ним хоче звабною стати.
463] Заздрісно їй, коли інша вродливою видатись може.
464] Втім, їй самій ще не ясно, що з нею: ніяке бажання
465] Не пробивалось іще з-під вогню, хоч душею палала.
466] Вже він для неї не брат: його милим волить називати,
467] Рада й од нього не "сестро" почути, а "Біблідо люба".
468] Все ж потаємних надій наяву ще плекати не сміє
469] В пойнятій жаром душі. Тільки в сні, розімлілій, виразно
470] Бачиться мрія не раз:,відчуває при тілі своєму
471] Братове тіло й, хоч міцно ще спить, палахкоче рум'янцем.
472] Сон одлетів. Ще лежить якийсь час вона мовчки й усе ще
473] Бачить видіння нічне. Розхвильована, мовить до себе:
474] "Горе! Що значило б видиво це безгомінної ночі?
475] Тільки б явою не стало воно! І чого не насниться!
476] Він, проте,— що не кажи,— мене вродою вабить; такого
477] Я покохати б могла, якби братом мені не доводивсь.
478] Гарна з нас пара була б! О, як важко лишатись сестрою!
479] Тільки б мені наяву на таке не рішитись ніколи,-
480] А сновидіння подібне хай часто мій спокій хвилює.
481] В сон не загляне ніхто; хоч уявна, та є в ньому втіха.
482] Як я втішалась у сні! Тільки ти про те знаєш, Венеро,
483] З сином крилатим своїм. Яку явну, щімку насолоду
484] Звідала! Як мене втома п'янка до кісток переймала!
485] Солодко те спогадать. Та не довго тривали розкоші:
486] Стрімко пролинула ніч, осолоді позаздривши нашій.
487] О, коли б можна, змінивши ім'я, поєднатись з тобою,-
488] Батькові, Кавне, твоєму була б я тоді за невістку,
489] Батькові, Кавне, й моєму ти був би за доброго зятя.
490] О, якби з ласки богів було спільним усе в нас, окрім лиш
491] Наших батьків! Якби ти був од мене походженням вищий!
492] Жінку якусь, о мій світе солодкий, ти матір'ю зробиш,
493] Тільки мені, що, на жаль, од тих самих батьків народилась,
494] Братом залишишся ти — в нас обох перешкода єдина!
495] Що ж означають, одначе, ті сни? Чи й у них приховалось
496] Правди вагоме зерно? Чи правдивими є й сновидіння?
497] Краще богам! Вони вільно собі своїх сестер любили:
498] Опію вибрав Сатурн, хоча кровно був зв'язаний з нею;
499] Бог Океану — мав Тетіс, володар Олімпу — Юнону.
500] В небі — закони свої, та чи має хтось право рівняти
501] Звичаї люду й богів, покликатись на їхні подружжя?
502] Тож або з серця свого я зумію прогнати злочинний [165]
503] Жар, а як ні — хай умру і нехай мене на похоронне
504] Ложе складуть, нехай брат хоча мертву мене поцілує.
505] Справа така вимагає, проте, обопільної згоди:
506] Що, припустімо, схвалю, те вважатиме брат за злочинне.
507] Втім, чи ж Еола нащадки не входили в спальню до сестер?
508] Що це на мене найшло? І чому саме їх я згадала?
509] Горе! Куди я хилюсь? Дикі пристрасті, гетьте од мене!
510] Тільки як личить сестрі, тільки так я любитиму брата.
511] Все ж, якби першим судилось йому запалати до мене,
512] Може, душі його пал сприйняла б я не так безсердечно.
513] Значить, чого б не відмовила я, коли б він домагався,
514] В нього прохатиму? Зможеш озватися? Зможеш зізнатись?
515] Зможу, бо змусить любов. А якщо мене зробить німою
516] Сором,— прихований жар у рядках спалахне потаємних".
517] Думка ця, визрівши, перемогла нерішучість душевну.
518] Боком на ложі звелась і, на лівому лікті опершись,
519] Мовила: "Знатиме й він — у любові нечуваній звірюсь.
520] Горе! Куди мене шал порива? Що за пломінь у серці?"
521] Й ті, що на думці слова, тріпотливій руці довіряє;
522] Стилос — у праву бере, навосковану дощечку — в ліву.
523] Сумнів писать не дає: розпочне й проклинає писання.
524] То, написавши, зітре, то щось змінює; ганить і хвалить.
525] Дощечку кинувши, знову бере її; взявши,— відкине.
526] Не розуміє й сама, чого хоче; що мала зробити —
527] Вже не сподобалось їй. То рішучість в очах, то несмілість.
528] Ось написала "сестра", але тут же й затерла те слово,
529] Наново креслить такі ось рядки на блискучому воску:
530] "Та, що з тобою одним лиш могла б однайти своє щастя,
531] Любляча пише тобі. Тільки сором їй, сором назватись!
532] Певно, спитаєш, який в мене намір,— я спершу б хотіла.
533] Не називаючи ймення свого, домогтись, щоб розкрилась
534] Бібліда щойно тоді, коли в здійснення мрії повірить.
535] Різні є свідки безмовні того, що я ранена в серце:
536] Худість і блідість лиця, його вираз і завжди вологі
537] Вічі, й зітхання, що в мене зринали з грудей безпричинні,
538] Часті обійми й цілунки; вони ж — ти, напевно, помітив —
539] Надто палкими були, до цілунків сестри не подібні.
540] Я ж і сама, хоч боліла душа від глибокої рани,
541] Хоч допікав мені шал, намагалась — боги мені свідки! —
542] Скільки змоги було, розумнішою стати хоч трохи.
543] Досі надія ще в мене була — не піддатись навальній
544] Пристрасті, й стільки я, бідна, знесла, скільки дівчина жодна,
545] Певно, знести не змогла б. Та сьогодні зізнатися мушу:
546] Я — переможена й боязко ласки твоєї благаю;
547] Можеш один тільки ти врятувать мене й занапастити.
548] Як учинить — вибирай. Не чужа тебе просить рятунку —
549] Рідна людина, близька, що до тебе ще ближчою бути [166]
550] Прагне, з тобою навік ще тіснішим зв язком поєднатись.
551] Приписи — діло старих; що законне, що проти закону,
552] Хай визначають вони, заклопотані завжди правами.
553] Нашого віку закон — легковажна Венера. Сьогодні
554] Нас не цікавить, що можна, що ні, тому вірим, що все нам —
555] Можна, й великих богів беремо собі радо за приклад.
556] Що нам суворого батька грізьба? Що людські поговори?
557] Що нам усякі страхи? Та коли б і закравсь якийсь острах —
558] Ніжними йменнями "брат" і "сестра" приховаємо втіхи.
559] Можна з тобою віч-на-віч мені розмовлять, коли схочу,
560] Можемо, навіть при всіх, цілуватись, побути в обіймах.
561] Маємо, значить, усе. Не відкинь лиш кохання, що в ньому
562] Вбивчий вогонь мене змусив признатись. Нехай винуватцем
563] Смерті моєї тебе не назве на плиті моїй напис".
564] Віск до краєчка списала рука. Мерехтіла словами
565] Дощечка; ледве останній рядок притуливсь у куточку.
566] Й тут же падіння своє вона-стверджує відтиском персня,
567] Слізьми зросивши його, бо вуста їй гарячка зсушила.
568] Потім із слуг одного, спалахнувши рум янцем, позвала
569] Й так почала: "Віднеси це, слуго найвірніший, моєму...-
570] І зупинилась; а зважившись,— братові",— ледве шепнула.
571] Дощечку, ще як на зло, Даючи йому, з рук упустила.
572] "Не до добра це",— подумала. Лист одіслала, одначе.
573] Вибравши мить, посланець доручив юнакові признання.
574] Кілька рядків перебігши очима, нащадок Меандра
575] Гнівом раптово пройнявсь, те писання відкинув од себе,
576] Вже й на слугу, що зіщуливсь, підняв, було, руку, та стримавсь.
577] "Геть,— прокричав,— поки цілий, пособнику блуду гидкого!
578] Геть же! Й затям собі добре: якби твоя смерть одночасно
579] Не заплямила й мене — ти б життям поплативсь неодмінно!"
580] Зляканий, втік посланець і доносить своїй господині
581] Кавна жорстокі слова. їх почувши, ти, Біблідо, зблідла;
582] Заціпенівши, тремтить, мовби льодом охоплене, тіло.
583] Щойно до тями прийшла — божевілля вернулось до неї,
584] Стерплим іще язиком ось таке, безталанна, лепече:
585] "Так мені й треба! Навіщо було напоказ виставляти
586] Рану свою? А порив, що в душі, десь на дні мав таїтись,
587] Дощечці тій навмання поспішила я звірить — навіщо?
588] Слід було спершу розвідати, мову двозначну повівши,
589] Всі мого брата думки. Щоби мірно наповнювавсь парус
590] Вітром попутнім, належить пізнати потужність і напрям
591] Подуву й морем безпечно плисти, а не так, як ось нині:
592] На буревії незнані туге скерувавши вітрило,
593] Скелям назустріч лечу. Похитнеться судно — й мене вкриє
594] Весь океан, і вітрило моє вже не випірне з нього.