373] Вчули цю просьбу боги: непомітно змішавшись, обоє
374] В тілі з єднались однім, одне вже було в них обличчя.
375] Так і дві гілки, якщо їх корою впов'єш однією,
376] Живляться разом, ростуть, поки тілом єдиним не стануть.
377] Тож, коли тісно ті двоє сплелись, то були вже не двоє:
378] З виду хіба що подвійні вони, бо вже годі сказати,
379] Хлопець чи дівчина це: і так, і не так одночасно.
380] Чуючи млість у руках та ногах, півмужчиною ставши
381] У мерехтливій воді, куди входив мужчиною щойно,
382] Руки до неба підняв, і вже не хлопчачим благає
383] Голосом Гермафродит: "О ви, моя ненько, мій батьку,
384] Сина свого, що й ім'я перейняв у вас, просьбу сповніте:
385] Той, хто в потік той пірне, півмужчиною з нього хай вийде.
386] Ледве торкнувшись хвиль, нехай тілом одразу розм'якне!"
387] Жаль стало сина батькам; і сповняють, що він, двоєдиний,
388] Просить їх: води пливкі чарівним занечищують зіллям".
389] Стихла й вона. Проте Мі ні я донька ще й далі до праці
390] Квапить усіх, над богом новим та над святом глумиться.
391] Тут, хоч не видно було їх ніде, загриміли зненацька
392] Бубни гулкі звідусіль, зігнуті роги заячали,
393] Дзвоном озвалася мідь, запахло смолою й шафраном.
394] Потім, хоч важко й повірить у те, почала зеленіти
395] Тканка, й листям узявсь, повислий, мов плющ, їхній одяг.
396] Ось уже де-не-де й грона звисають; де нитка снувалась —
397] В'ється вусата лоза, крізь основу брость проростає.
398] Вже й виногроно важке пурпуровим поймається блиском.
399] День пригасав. Наставала пора, яку годі й назвати:
400] Темряви ще не було, але й світла вже наче не стало,-
401] Никлого дня з несміливою ніччю хвилинне сусідство.
402] Крівля раптово стряслась, і здалося, що всюди олійні
403] Враз ліхтарі зайнялись, багрянцем весь дім освітивши.
404] Звірів примарних довкіл розляглося лунке завивання.
405] Кинулись сестри шукать по кімнаті задимленій сховку,
406] Тиснуться всі по кутках — від очей, від огнів якнайдалі.
407] Поки ховаються в ніч, їх тендітні суглоби вкриває
408] Плівка, й суцільне крило їм рамена затягує й руки.
409] Так метушаться вони в темноті, й переміни своєї [75]
410] Все ще не бачить ніхто. І хоча не вкривалися пір'ям,
411] Легко, проте, повисали в повітрі на крилах прозорих.
412] Хочуть мовити щось, та порівняно з тілом мізерний
413] Звук видають, і жалі свої свистом тонким виявляють.
414] Вабить їх крівля, не ліс, і літають, цураючись сонця,
415] Тільки вночі, тож і назву від пізнього вечора мають.
416] .Лиш після того по Фівах усіх божеством повселюдно
417] Визнаний Вакх. Розголошує всім про його всемогутність
418] Іно, Семели сестра: серед них лиш вона не зазнала
419] Болю — хіба що того, яким сестри її засмутили.
420] Бачачи те, як вона Атамантом, своїм чоловіком,
421] Дітьми своїми та плеканцем-богом гордиться, Юнона,
422] Вже розпікається: "Міг же розпусниці син меонійських
423] Зачарувати плавців, їх занурити в море бездонне;
424] Міг домогтися, щоб си"а свого рвала мати на кусні;
425] Ще й дивовижними крилами вкутала Мінія дочок!
426] Я ж, хоч Юноною звусь, маю кривди безсило терпіти?
427] Маю обмежитись цим? Моя велич уся — тільки в цьому?
428] Сам він, однак, мене вчить (бо й у ворога вчитись не сором),
429] Силу яку має шал: страхітлива загибель Пентея —
430] Доказ аж надто ясний. То чому б нині й Іно не мала
431] Шалу гризького жало, які і всі її рідні, відчути?"
432] Є один спадистий шлях, лиховісним затінений тисом:
433] До підземельних осель серед тиші німої веде він.
434] Мляво парує там Стікс, і тіні недавно померлих
435] Шляхом тим сунуть униз — вже не люди, лиш обриси їхні.
436] Млиста зима в підземеллі панує, і новоприбулі
437] Помацки йдуть по шляху до Стігійського краю; не знають,
438] Де в тій долині сумній непроглядного Діта оселя.
439] Тисячу входів має довкола те місто безмежне,
440] Тисячу навстіж одчинених брам. Як до моря — всі ріки,
441] Так усі душі до нього пливуть. Там селитися може
442] Цілий народ, і хоч як би юрмивсь — буде краплею в морі.
443] Тіні безкровні без тіла й кісток сновигають по ньому.
444] Дехто торгівлі віддавсь, при палаці Плутоновім дехто
445] Служить, а хто й ремеслом, як було за життя ще, зайнявся.
446] Кожен там, як і належить, покару свою відбуває.
447] Ось куди сходить, покинувши небо, всевладна Юнона,
448] Донька Сатурна,— таку вона лють, таку ненависть чує.
449] Щойно туди увійшла,— подавшись під кроком богині,
450] Темний поріг застогнав, і Кербер трьома одночасно
451] Пащами гавкнув три рази підряд. Народжених ніччю
452] Кличе сестер вона — темних богинь, що глухі до благання.
453] Біля дверей, адамантом окутих, вони, посідавши,
454] Гребенем чорних гадюк із волосся хотіли зчесати.
455] В чорній підземній імлі, серед тіней, пізнавши богиню,
456] Хутко вони піднялись. Нечестивим зветься те місце: [76]
457] Тітій шулік там собою живив, простягнувшись на дев'ять'
458] Югерів тілом своїм. І тобі не вдавалось, Тантале,
459] Хвилі зловить, а з лукавого дерева — плоду зірвати.
460] Знову й знову під гору викочуєш камінь, Сісіфе.
461] Крутиться там Іксіон: себе ловить, від себе тікає.
462] Ті ж, які руку зняли на своїх наречених, Беліди,
463] Воду постійно беруть, але бочки ніяк не наповнять.
464] Оком суворим Сатурна дочка повела вколо себе,
465] Першим з усіх Іксіона побачила, далі — Сісіфа,
466] Й так собі каже: "Чому ж то з братів тільки він безконечну
467] Кару тут мусить нести? Атамант же в палаці владичім
468] Гордо живе, хоч не раз, пам ятаю, мене зневажали —
469] Він і дружина його!" Свого гніву й дороги причину,
470] Й те, чого хоче, звіщає. А хоче, щоб Кадма владичий
471] Дім поваливсь, щоб до злочину шал довів Атаманта.
472] Просить, велить, обіцяє нараз і, як тільки може,
473] Збуджує чорних богинь. Заледве скінчила Юнона,-
474] Вже Тісіфона бліда головою патлатою гнівно
475] Скинула й, чорних настирних гадюк одігнавши від рота,
476] Мовила так: "Манівцями не прийнято тут говорити:
477] Що повелиш, те вважай уже здійсненим. Край наш немилий
478] Можеш на небо своє, де чистіше повітря, змінити".
479] Радо Юнона злетіла в ефір. Перед входом до неба
480] Донька Тавманта, Іріда ясна, її вмила росою.