508] Злість Юнону взяла, коли підла суперниця зблисла
509] Зіркою, от і спішить вона в синяве море до Тетіс,
510] До Океана, що й серед богів чималим шануванням
511] Часто втішались, і так ось, їх подив помітивши, мовить:
512] "Диво бере вас, чому, володарка всевишніх, приходжу
513] З далей ефірних сюди? На небі вже інша панує!
514] Віри не ймете мені? Ось ніч буде — гляньте на небо:
515] Прямо над вами, вшановані щойно, мені на погибель,
516] Зорі вилискують там, де останній пояс полярну
517] Вісь на вершечку її щонайвужчим кільцем обвиває.
518] Всяк нині кривдити схоче Юнону, а скривдивши, навіть
519] Не затремтить: моя помста, як бачите, йтиме на користь!
520] От чого я домоглась! Отака-то могутність у мене!
521] Образ людський відняла їй, вона ж — несмертельною стала!
522] Ось як за кривду я мщуся, таку маю владу велику!
523] Краще хай знов замість морди хижацької людське обличчя
524] Дасть їй, як це вже зробив був колись Фороніді аргівській!
525] Тільки чому ж він, Юнону прогнавши, не тішився з нею
526] В спальні моїй і тестем своїм не зробив Лікаона?
527] Ласку, прошу вас, явіть вихованці покривдженій вашій:
528] Не підпускайте до вод лазурових оту Ведмедицю,
529] Геть проганяйте зірки, що за блуд поробились зірками.
530] Хай не торкнеться прозорої хвилі блудниця погана!"
531] Згідно кивнули морські божества. Сатурнія тут же
532] Злинула легко в ефір колісницею, впрягши до неї
533] Тих павичів, що їх пір'я зіницями Аргуса вкрите.
534] Так ото, вороне, й ти поплативсь, у минулому білий,
535] За гомінливість: нараз чорнотою взялись твої крила.
536] Весь білосніжний ти був, твоє пір'я сріблилось до сонця,
537] Навіть з голубом міг, що без жодної плямки, рівнятись.
538] Не поступався ти й гусям, що криком дзвінким врятували
539] Наш Капітолій, ні лебедям білим, що люблять затони.
540] Через язик постраждав. Балакучий язик його винний
541] В тім, що з білого він смолянисто-чорний зробився.
542] В цілій Гемонії, пліднім краю, не бувало красуні
543] Над Короніду з Ларісси. Кохався і ти в ній, Дельфійцю,
544] Поки невинна була й ніхто ще не стежив за нею.
545] Фебовий птах її зраду помітив, і вже з новиною
546] Вибрався в путь, невблаганний донощик: не терпілось тут же
547] Перед велителем стати своїм. Крильми побіч нього
548] Жваво махає ворона, що все хоче знать, балаклива. [43]
549] З чим поспішає, довідавшись,— "Не до добра,— йому каже,-
550] Шлях цей тебе доведе. Моїм кряканням віщим не знехтуй!
551] Ким я була і якою зробилася, глянь — і побачиш,
552] Як поплатитися можна й за вірність. Колись-то Паллада
553] В кіш, із актейських сплетений лоз, Еріхтонія вклала,
554] Що народився з землі — дитя, яке мами не мало.
555] Трьох попередивши дів, Кекропа двоїстого дочок,
556] Щоб до її таємниць зазирати, цікаві, не смілй
557] В листі сховавшись дрібнім, підглядала я з в^Тгаа густого,
558] Що вони роблять. Так ось тільки дві з них — Пандроса і Герса —
559] Чесно пильнують той кіш. Боязливих, проте, підкликає
560] Третя, Аглавра,— вузли всі розв'язує, ось вони й бачать:
561] Ніби дитина в коші, ніби змій розіслався у ньому.
562] Тут я богині про все розплескала. За це нагороду
563] Маю таку, що навіки позбавлена ласки Мінерви,
564] Нижча від птиці нічної тепер. У моїм покаранні
565] Мають науку птахи: язикатий-бо — сам собі ворог.
566] Не на прохання моє — я й на думці такого не мала —
567] Перемінила мене! Запитай-но в самої Паллади —
568] Не заперечить вона, хоча й переповнена гнівом.
569] Бо ж у фокейськім краю Короней-володар, як відомо,
570] Був мені батьком. До мене, дочки владаря, чередою
571] Вибрані йшли женихи — не гордуй же ти мною й сьогодні.
572] Врода згубила мене. Якось берегом я проходжалась,-
573] Часто по рівнім піску я сама полюбляла гуляти.
574] Бог мене вгледів морський у той час — і жагою пройнявся.
575] Марно вмовляннями згаявши час, він од ласки до сили
576] Вже намірявсь перейти, вже за мною пустивсь. Я — тікаю,
577] Хвилею битий пісок залишаючи, грузну в сипкому.
578] Кличу на поміч богів і людей, та ніхто з-поміж смертних
579] Не відгукнувся, і тільки зворушена дівою Діва
580] На допомогу прийшла. Простягала я руки до неба —
581] Руки мої од рамен почали наче, пухом темніти.
582] Стала я одяг зривати з плечей, але замість нього
583] Пір'я цупке корінцями вросло мені глибоко в шкіру.
584] В розпачу бити руками взялася в оголені груди,
585] Та не було в мене вже ні долонь, ані персів дівочих.
586] Бігла я далі, лишень у піску не вгрузала ногами —
587] Ледве торкалась його; а за мить якусь — високо в небі,
588] Як неповинна супутниця діви Мінерви, я мчала.
589] Щастя ж не мала я й тут, бо втішається честю тією
590] Та, що за злочин важкий стала птахом нічним — Ніктімена.
591] Ти про цей вчинок не чув? А про нього на Лесбосі славнім
592] Тільки й мови було — як ота Ніктімена зганьбила
593] Батькове ложе. Тепер, хоч і птаха, — вину свою тямить,
594] Сонця боїться й сторонніх очей; а ганьбу свою в пітьмі
595] Криє. З широкого неба її проганяють пернаті". [44]
596] "Хай та наука,— їй ворон в одвіт,— тобі йде на користь,
597] Як у біду попадеш. Я сміюсь над пустим віщуванням".
598] Не завернув, долетів і Фебові про Короніду —
599] Як гемонійський юнак поруч неї лежав — сповіщає.
600] Зблід на ту звістку закоханий Феб. Злітає лавровий
601] В нього вінок із чола, на яке мовби туча набігла.
602] Гнівом страшним закипів, і вже замість плектра дзвінкого —
603] Стискує лук у руці, вже роги його майже докупи
604] Зводить, і груди, що й сам до них щойно грудьми пригортався,
605] Ніжний коханець, стрілою несхибною вмить прошиває.
606] Дівчина зойкнула враз і, з-під серця вирвавши вістря,
607] Тіло, біле, мов сніг, заливає червоною кров'ю.
608] "Фебе,— встигла шепнуть,— я могла б, народивши спочатку,
609] Гріх свій сплатити тобі: ти в одній нині двох убиваєш".
610] Мовивши те, пролила вона з кров'ю й життя одночасно.
611] Холод смертельний пройняв з душею розлучене тіло.
612] Феб схаменувся, та пізно було! На свій гнів нарікає,
613] Вже він не рад, що про зраду почув, що так розпалився.
614] Птаха клене, що про неї звістив йому й став винуватцем
615] Горя нежданого, лук ізненавидів свій і правицю
616] Й зброю — стріли сліпі, що в правиці були,— відкидає.
617] Мертву голублячи, має надію ще всупереч Долі
618] Поміч подати їй; все, яке знав, перепробував зілля.
619] Після даремних зусиль, побачивши стос похоронний
620] Дров, на яких її тіло ось-ось переміниться в попіл,
621] Гірко Феб засмутивсь, а що лиць оскверняти сльозою
622] Не випадає богам, він зітхав і стогнав раз од разу
623] Глибоко й тяжко. Буває, корова так лунко затужить,
624] Бачачи те, як на скроні бичка, який ссав її щойно,
625] З розмаху раптом упав, кісточки йому дроблячи, молот.
626] Потім, коли, вже не милі їй, пахощі вилив на груди,
627] Ще раз обняв, належне віддавши їй по неналежнім,
628] Не допустив, щоб охоплене полум'ям лютим зотліло
629] Сім'я його — й вириває з вогню й материнського лона
630] Сина; в печеру гірську до Хірона його переносить.
631] Ворону ж, хоч за донос він чекав нагороди для себе,
632] Гнівний Феб серед білих птахів не дозволив бувати.