Часом його долав незрозумілий сум. Здавалося, що все тут було несправжнім, тимчасовим, вартим миттєвої насолоди, але не більше.
Він так і не зібрався позалицятись до Наталки, все збирався, але так і не наважився, а вона вже й закінчила школу і раптом почала ходити з одним із хлопців, що вчився в паралельному.
Одягнувши навушники, поринав у музику. "Скорпіони", "Ван Гален", "Мотлі крю", Оззі Осборн — то був період занурення саме в той жорсткий ритм, у якому домінують ударники, коли гітари, а не синтезатори ведуть перед у музиці, коли ексцентричні переходи, несподівані ефекти вибивають тебе з буденності, з нудного щодення, коли вириваєшся раптом за межі сьогоднішнього, заперечуєш, стверджуєш, почуваєш і переживаєш у музиці. Живеш у ній!
Музика майбутнього має бути саме такою, думав Боб-метал. Так думав і Майкл, так думали всі хлопці з рок-групи "Дракони".
Боб із Майклом дістались до військкомату, трохи спізнившись, і увійшли до залу, коли військком уже розмовляв з призовниками. Ззаду місць не було, довелося сісти в першому ряду.
Військком довго й нудно клав перед ними одну за одною казенні фрази про те, що вони незабаром виконуватимуть свій обов'язок перед Батьківщиною і повинні з честю... І таке інше.
Все ми вже чули. Не раз, і не два, і не вісім. Військком — зануда! Не міг щось розумніше придумати! Нема чого сказати, то хоч би коротко. Ні, це не метал!
Боб сидів і жував гумку, механічно пересуваючи її з одного кутка рота в інший. Перші хвилини дивився на військкома, але незабаром був уже десь у спогадах про музику. Так віддавна робив про випадок довгих проповідей. Нудьга!
Якоїсь миті, однак, відчув, що військком дивиться просто на нього і говорить щось таке, що стосується його, і включився в дійсність.
— Що за неподобство? — кипів цей облисілий підполковник із сивими скронями. — Як ти себе тут поводиш? Викинь негайно цю жуйку з рота! Де ти перебуваєш? Жуєш, як худоба, як корова чи бегемот!
Боб спокійно вийняв рештки жувальної гумки з рота.
— А що такого? Чого так хвилюватися? Ну, жуйка, ну вийняв, сиджу тихо, слухаю!
— Як твоє прізвище? — скипів військком.
— Самійленко.
— Я ось особисто займуся твоїм призовом! Ти в мене пожуєш! Теж мені, як папуга розряджений, зачіска яка! Ще начіпляв на себе! Ну, тобі служба медом не видасться!
— А чого це ви раптом до мене присікались? Що я вам зробив? — здивувався Боб.
— Все, досить! На цьому закінчили, всі вільні! — військком узяв себе в руки. Збори закінчились, і він, не дивлячись більше на Боба, вийшов із залу.
— Глянь, який служака! Географію знає! Папуги, гіпопотами... Ще жирафи тут бракувало! Але це вже більше тебе стосувалося б, Майкле!
— Ти нащо йому перечиш? Ще запре кудись, де чорт ноги поламає, будеш знати!
— Куди потраплю, туди потраплю. Скрізь проживу. Моє діло — металі А цей жлоб усе одно ніколи мене не сприйме за нормальну людину, навіть через зачіску, так що плювать я хотів. Відслужу, де вже скажуть, але ганьбити себе отак не дам, не потерплю.
У роті було сухо й кисло, нестерпно хотілося пити. Під щокою гарячий, вкритий жовтою пилюкою камінь усе ще здавався розпеченим, хоч сонце вже сідало й спека спадала.
Буро-червона земля довкола зливалася з його рябою курткою, сіро-жовті скелі обабіч ущелини швидко темніли в призахідному сонці, і він спробував підвести голову, але побачив перед собою тільки великий камінь, за яким лежав.
Як він опинився тут, лишилось для нього загадкою. Чи його відкинуло вибухом, коли підірвали першу машину, а потім кидали гранати? Чи вже в безтямі, оглушений, він інстинктивно відповз аж сюди, за цей великий камінь, що ніби відколовся колись від скелі й так застиг, затуляючи непомітну від дороги заглибину, саме таку, де вміщувалось тіло.
Він вдихнув повітря, і йому здалося, що легенів у нього більше нема, що краще дихати поволі, бо він мало не зомлів знову, відчувши різкий біль у всьому тілі. Нестерпно хотілося пити. Однак він не закашлявся, витримав, знову ледь не втрачаючи свідомості, вичекав ще мить, а потім спробував підвестися.
Здавалося, що не працює в нього ліва рука і ліва нога, але ж частина тіла рухалася, і він підтягся на правій руці, потім підтяг праву ногу до коліна і, припавши до каменя, визирнув на дорогу.
Власне, він і лежав при самій дорозі. Як вони його не помітили! Чи просто не спало на думку, що так швидко хтось може опинитись в укритті, чи не думали, що тут, за каменем, знайдеться такий схрон, але "духи" нишпорили навколо машин, жестикулюючи. Щось шикували. І раптом він побачив, що відбувалось.
Біля однієї з машин стояли п'ятеро його товаришів. Усі були поранені чи оглушені, певно, в такому самому стані, як і він.
Володя Савельев, Женя Коваленко, Булат Мансуров, Жолдар-бек Турсункулов, Богдан Дем'янчук.
Володя і Богдан — шофери вагоновозів. Решта — з охорони, з його підрозділу. Ті, кого не вбило зразу. Дорога на Великий Баглан давно була під загрозою. Але ж мали довезти продукти і боєприпаси. Вони вже не раз ходили в рейди, та лихо досі минало. А тепер підстерегли.
Ще вчора ввечері вони з хлопцями слухали нові записи, які з новенького "Шарпа" доносив їм сильний, хрипкуватий голос Рода Стюарта, а потім він, Боб-метал, співав їм свої пісні, складені тут же, в Афгані, відколи із молодого став "черпаком", бо минуло півроку, а ще за півроку "громадянином", тобто повноправним оійцем. Він уже понад рік тут, все знає!
Афган — це метал! Це моя війна, мій біль, моє нещастя, це мої пісні...
Йому було боляче, коли гинули товариші, коли і свої гинули, і афганці, з якими він тут товаришував, і всі, хто вмирав, боліли йому, і він написав у пісні, що
...війни вигадують старики, гинуть завжди молоді...
За це сварив його замполіт, а він казав — призивають пацанів, яким був і я... А що мені ця війна? Так вийшло, що потрапив сюди, от і все, мене не питали! А мій друг нерозлучний, Мишко, служить у будбаті в Мінську, бо в нього, бачте, в хребті щось там скривилось. Випадок долі. І цього всього багна він не знає, і лишиться живий, і повернеться... То кому це. треба, товаришу замполіт?
— Не вигадуй, Борисе,— сказав замполіт. — Це наша біда і їхня біда! Але якщо ми їх зараз покинемо, що з ними буде? З афганською революцією? Як вирішиться конфлікт, не знаю, але ж нас покликали, нас тринадцять разів закликали сюди, поки ми увійшли...