Метал

Сторінка 2 з 6

Покальчук Юрій

— Треба було в музичну школу його,— казала мати. — Хто ж знав, що так зачепить музика!

— І так вчитиметься, як захоче,— кидав батько. — Невелика наука — гітара, аби дівкам голови крутити, ось глянь, як уже грає.

Батькам подобалося, товаришам також.

Найближчий друг Мишко Огірок, високий, худорлявий, із великими темними вологими очима, теж узявся за гітару. Грали часом удвох.

Клас! Без печалі!

Музика — це життя!

Постійне захоплення новим — так жив Борис.

Відколи себе пам'ятав, завжди йому хтось подобався, до когось він тягнувся. Звісно, дівчатка передусім! Тільки Мишко — виняток! Мишко — класний дружбан! З ним куди хочеш і що хочеш! Усе йому можна сказати — не продасть, не посміється, зрозуміє! Борис вважав його своїм братом. Мав лише сестру Лариску, на два роки молодшу. Таке собі мишеня з кісками. У школі заступиться, образити нікому не дасть, але ж... не товариш, що з дівки візьмеш!

От Наталка з їхнього класу — це вже інше. В ній справді є щось особливе, привабливе! Колись у восьмому класі він під настрій звірявся Мишкові — скільки ж це йому вже за його життя дівчаток подобалось... Із дитячого садка починаючи, коли вони з Юлькою гралися в "лікаря" і "пацієнта"... Вона також у їхній школі вчиться, вони всі тут вчаться, всі один одного знають з пелюшок. Це все — ми, наш район, наша вулиця, наш завод.

ДВРЗ. Дарницький вагоноремонтний.

Там працювали і Борисові батьки, і Мишкові, і більшість із тих, хто жив на Алма-Атинській, де ходив трамвай, чи на Сергія Лазо, де жив Борис, чи на всіх маленьких вуличках розлогого мікрорайону.

Колись давно тут було селище, що виходило одним боком до лісу й озера, на якому тепер поробили купальні і навіть збудували станцію прокату човнів.

Ось тут, на озері, і минали кращі літні дні Борисового виростання. Тут він грав на гітарі — спершу, коли вчився, сам або з Миш-ком, а згодом їх оточувала компанія, дівчата. Пішло...

Вчився Борис посередньо. Двійок не мав. Трійки, четвірки. Власне, не вчився, а відповідав на уроках те, що пам'ятав з розповідей учителя або когось на перерві. Знав, що міг би добре вчитися, відчував, але... Завжди були причини.

Першість світу з футболу в Мексіці, чемпіонати Союзу, Кубки УЄФА і таке інше. Футбол — це клас! Це те, що треба. Київське "Динамо" — чемпіон! Оце так бики! Це ж супер! Це — метал!

У восьмому класі їх з Мишком закликав до себе Севко Волошин, батько його інженер, працював три роки на Кубі, купив за чеки відео.

Це був шок. Борис нічого не казав, але його затрусило. І не від фільму, де бились японці, демонструючи суперкарате, а від музики. Так, саме від музикалки. Цілу касету вони дивилися захоплено, ніби в таїну якусь заглиблювались, пізнаючи, доганяючи, дістаючи давно бажане, глибоке, щось дико очікуване. З екрана і з себе! Нарешті! Так, із себе самого, з нутра, з глибини, з єства, з природи, з цього дня, в якому все в ньому, в чотирнадцятирічному Борисові Самійленку, вибухало, прагнуло вибухнути саме отак!

Мета-л-л!!!

Ось воно. Рок і метал! "Хард рок" і "хеві метал"!

Ні, Борис не любив цього англійського акценту в слові "метал". Ні, не метал, а метал-л-л!

З цього дня почався інший, новий етап Борисового життя. На стінах кімнати фото футбольних команд і улюблених футболістів, навіть Платіні й Марадони, поволі поступалися місцем плакатам із фотографіями улюблених музичних груп. "Дюран Дюран", "Квін", "Європа", "Модерн токінг", "А-га", "Депеш мод", "Ай-рон Мейден", "Скорпіони", "Вем" і окремі герої музгруп — Джон Тейлор, Джой Темпест, Майкл Джексон, Оззі Осборн, СіСі Кетч, Саманта Фокс, Білі Ідол...

Все це діставалось, купувалося за чималі грошики, це все не лежало на поверхні, але ж чомусь стало його, Борисове, ось його —все тут!

Метал-л-л!

Ні, не всі ці групи були з "металістів", не тільки "металеві роки" подобались Борисові, але ж яке класне слово— "метал"!

Він написав у себе на гітарі латинськими літерами на всю деку — "метал". Пообписував іменами улюблених музикантів: Джон Тейлор, Саймон ле Бон, Джой Темпест. Після восьмого класу вони з Мишком пішли в ПТУ. І так було зрозуміло, що вчитись далі, принаймні поки що, не збираються, то для чого гаяти час? Шкода було лишати школу, але не так, щоб аж надто. В ПТУ — більше волі. Ми — пролетаріат, робітничий клас! Наша справа — метал! Це було гасло. Борис любив кричати "даєш метал!" і рвати струни у ритмі року, заводячись із пів-оберта.

Вони з Мишком позапускали довге волосся і поробили собі на руки шкіряні напульсники з металевими заклепками.

— Це наше! Ми — робітничий клас!

Зростаючі Борисові пристрасті на цю пору вже наполовину тамувалися гітарою і брейком. Бо він, вивчившись, міг видати супербрейк незгірш за справжніх бруклінських негритянських підлітків, як це вони бачили на відеокасетах чи у фільмі "Брейк-данс".

Навіть на заводі, під час перерви, хлопці часом просили: ану Бобе, покажи брейк.

Руки й ноги справді ходили в нього, як на шарнірах, сам дивувався, звідки це береться, чому так легко схоплює рухи. Але це так! Він дивував однолітків, а потім учив їх залюбки.

Та де там кому до нього! Боб-метал! Це прилипло до Бориса, з часом його лише так і називали — Боб-метал. А він любив це своє прізвисько, навіть пишався ним, як і довгим, до плечей волоссям, яке часто пов'язував стрічкою довкіл голови, мов індіанець. То ніби для того, аби не заважало, не теліпалось, а насправді ц"е ж "стайл", тобто стиль, "метал", тобто метал!

Однак пристрасті гамувалися тільки наполовину, бо хоч Борис, а тепер уже Боб-метал, і не виріс вище ста семидесяти трьох (а у Мишка, тепер уже Майкла,— сто вісімдесят чотири, вигнався, бик), але збудований був напрочуд гармонійно й легко і рухався, як кіт,— зграбно і м'яко, тіло його хотіло руху, волі, життя! Біляві його кучері, може, й не були такими пишними, як у Джоя Темпеста з "Європи", але таки теж білявий і невисокий... А ще чудовий голос!. Уже тільки цей його "Нічний рок" — "Рок зе найт"! А "Фінальний відрахунок"? Борис вивчив кілька текстів по-англійськи, наспівував їх, знав чимало слів, але мови так і не осилив, якось не зібрався, хоч не раз думав: треба колись вивчити мову як слід.