Я повернувся додому пізно ввечері. Майже водночас зі мною прийшов і мій сусід — водонос родом із Сен-Флура, на ім'я Буржа. Ми були знайомі не більше, ніж можуть вважати себе знайомими пожильці суміжних кімнат. Кожен з них чує, як сусід хропе уві сні, кахикає, вдягається — і зрештою вони звикають один до одного. Сусід повідомив, що хазяїн, якому я заборгував за три терміни, виселяє мене з помешкання; завтра мені треба буде забратися геть. Виселяли й мого сусіда — за його ремесло. Я перебув найтяжчу ніч у своєму житті. Де взяти носія, щоб винести мої вбогі пожитки, мої книжки? Чим йому заплатити? Чим я заплачу воротареві? Куди я подамся? Заливаючись слізьми, я повторював собі ці запитання, на які не було відповіді. Так ото божевільні бубнять собі під ніс щось одне й те саме. Зрештою я заснув. Злидні мають розрадника: божественний сон, сповнений щасливих марень. Наступного ранку, коли я снідав своїм намоченим у молоці хлібом, до мене увійшов Буржа і сказав, говорячи із сильною овернською вимовою:
"Пане студент, я чоловік бідний, підкидьок, виріс у сирітському притулку в Сен-Флурі, не знав ні батька, ні матері, з моїми достатками одружуватися мені не можна. У вас теж рідних не гурт та й добра, я думаю, не рясно. Знаєте, що я вам скажу? У мене внизу ручний візок, я взяв його напрокат по два су за годину, всі наші манатки на ньому помістяться; якщо хочете, пошукаймо собі притулку разом, якщо вже нас звідси вигнали. Зрештою, і тут не рай земний".
"Авжеж, не рай, мій добрий Буржа,— погодився я. — Але ось у чім морока: у мене внизу валіза, в якій на сотню екю білизни, я міг би її продати й тими грішми заплатити і комірне, і свій борг воротареві, але у мене в кишені й п'яти франків не знайдеться".
"Ет, де наше не п р о п а д а л о ! У мене тут дзвенять кілька монеток,— відповів мені Буржа, весело показавши мені старий засмальцьований гаманець. — Ідіть забирайте свою білизну".
Буржа заплатив за моє помешкання, за своє і віддав воротареві його сорок франків. Потім повантажив наші меблі, мою валізу на свій візок і покотив його вулицями, зупиняючись перед кожним будинком, де висіло, оголошення про здачу внайми кімнат. Я заходив у кожен такий дім і оглядав пропоноване помешкання. Ополудні ми ще блукали по Латинському кварталу в марних пошуках житла. Ціна — ось у чім була головна перешкода. Буржа запропонував мені перекусити у винарні; візок ми залишили біля дверей. Надвечір я знайшов у Комерційному проїзді під самим дахом одного будинку дві кімнатки, розділені сходовою площадкою. Ми їх винайняли; на кожного припало по шістдесят франків квартирної плати на рік. Отак ми знайшли собі пристановище, я і мій скромний друг. Обідали ми разом. Буржа заробляв до п'ятдесяти су в день. Він уже назбирав близько ста екю і незабаром сподівався здійснити свою заповітну мрію: купити собі бочку й коня. З лукавою і проникливою добродушністю, спогад про яку досі зворушує моє серце, він випитав у мене мої таємниці, й, довідавшись про моє тяжке становище, тимчасово відмовився від мрії свого життя. Двадцять два роки носив Буржа воду — і він приніс у жертву свої сто екю задля мого майбутнього.
Тут Деплен міцно стиснув Б'яншона за лікоть.
— Він дав мені гроші, без яких я не зміг би підготуватися до іспитів! Цей чоловік, мій друже, зрозумів, що у мене є в житті призначення, що потреби мого розуму важливіші за його потреби. Він піклувався про мене, на-зиваз мене "синок", позичав мені гроші на купівлю книжок, а іноді тихенько приходив і дивився, як я працюю. З материнською турботливістю надав він мені змогу замінити те недоброякісне і вбоге харчування, на яке я був приречений, здоровою і поживною їжею. Буржа було років сорок; він мав обличчя середньовічного городянина, опуклий лоб — художник міг би малювати з нього Лікурга. Бідолаха не знав, кому віддати любов, що нагромадилася у нього в серці. Його самого ніхто, ніколи не любив, крім пуделя, який незадовго перед тим здох і про якого він мені часто розповідав, запитуючи, чи не погодиться церква служити по ньому заупокійні панахиди. Мовляв, його собака був справжнім християнином, дванадцять років супроводжував він його до церкви і жодного разу не загавкав під час відправи, мовчки слухав орган і сидів біля хазяїна з таким виглядом, ніби молився з ним. Буржа зрозумів, який я самотній, як я мучуся і зосередив на мені всю силу своєї прихильності; він став для мене найтурботливішою матір'ю, він допомагав мені з делікатною безкорисливістю. Одне слово, це був ідеал порядності — людина, яка знаходила втіху в своїх добрих ділах. Коли я зустрічав його на вулиці, він дивився на мене розумним поглядом, у якому світилося глибоке благородство. В цих випадках він намагався йти з таким виглядом, ніби й не ніс у руках важких відер, він був щасливий з того, що бачить мене при доброму здоров'ї і ошатно вдягненим. То була самовідданість людини з народу, любов гризетки, перенесена у вищі сфери. Буржа виконував мої доручення, він будив мене вночі в призначений час, чистив мою лампу, підмітав нашу сходову площадку; він був для мене добрим слугою і добрим батьком, а охайністю не поступався і англійській покоївці. Все наше господарство лежало на ньому. Він пиляв дрова, як Філопемен, і вмів усе робити просто, але з гідністю, бо, здавалося, розумів, що мета, яку він собі поставив, облагороджує його працю. Коли мене взяли асистентом у клініку Отель-Дьє, я мусив розлучитися з цим славним чоловіком, бо повинен був жити при клініці. Спочатку він страшенно засмутився, але потім утішився думкою, що почне тепер збирати гроші на витрати, яких вимагає від мене робота над дисертацією, і просив мене навідувати його у вільні дні. Буржа пишався мною, він любив мене заради мене самого й заради себе. Якщо коли-небудь ви знайдете мою дисертацію, ви побачите, що її присвячено йому. В останній рік своєї служби асистентом у лікарні я вже мав достатні засоби, щоб сплатити славному овернцю борг і купити йому коня та бочку. Він страшенно розгнівався, що я витратив на нього таку купу грошей і водночас був у захваті — адже здійснилася його заповітна мрія. Він то сміявся, то починав сварити мене, дивився на бочку, на коня, втирав сльози, і знай повторював: "Не треба було, їй-бо, не треба. Яка чудова бочка! Ну, навіщо ви це зробили... Ох, і добрий же кінь — а дужий, наче наш брат овернець!" Я не бачив нічого зворушливішого за цю сцену, Буржа не став слухати моїх заперечень і неодмінно захотів купити мені отой оправлений сріблом футляр з набором хірургічних інструментів, який ви бачили в моєму кабінеті, й нема на світі речі для мене дорожчої. Він був невимовно щасливий моїми першими успіхами, але ніколи в нього не вихопилося жодного слова, жодного жесту, який би говорив: "Це я його вивів у люди". Хоча якби не він, то злидні мене доконали б. Бідолаха пожертвував задля мене своїм життям; щоб мати змогу купувати каву, потрібну мені для нічної праці, він, як з'ясувалося, їв лише хліб, натираючи його часником. Він захворів. Самі розумієте, я всі ночі просиджував біля його узголів'я. І першого разу мені пощастило врятувати його. Та через два роки хвороба повернулася і, незважаючи на найретельніший догляд, на всі засоби, які знала на той час медицина, Буржа помер. Жодного царя не доглядали так, як доглядали його. Атож, Б'яншоне, я робив неймовірні зусилля, щоб вирвати це життя у смерті. Я хотів, щоб він жив довго, щоб мав змогу подивитися на справу рук своїх; хотів виконати усі його бажання, задовольнити почуття вдячності, яке переповнювало моє серце — ніколи більше не спізнав я в своєму житті нічого подібного! — хотів загасити вогонь, який палить мене донині!