— Цілком слушно! Цілком слушної — замітив Ексцелен-ція з утіхою.— Ваша опінія мені незвичайно подобалася... Одначе тут із гір тягне трохи зимно. Джек, кажіть злетіти знову в місто!
Літак-самохід злетів у місто і покотився дорогою. Перелетів вулицю до двірця залізниці, завернув,— коли несподівано Ексцеленція скрикнув:
— Stop! stop!
Шофер здержав самохід. Ексцеленція вискочив, як хлопчик, і побіг до старої дуплавої верби, що стояла на спадистім березі дороги. Джек, уже без приказу, зараз вийняв апарат і почав фотографувати.
— Ой, яка ж гарна! Яка гарна! Просто розкіш! — при-повідав Ексцеленція і кланявся вербі. Потім обняв її, поцілував і почав лізти у дупло: — Не витримаю, мушу там залізти! А ви, Джек, їдьте собі тим часом і оглядайте місто! Потім вернете до мене.
— Слухаю! — відповів Джек і, коли авто рушило, спитав сотника:
— Ви здогадуєтесь, хто се?
— Так. Якийсь високий старшина у вашім царстві?
— Ну, звичайно, з родини люципера, і через те вже зроду геніальний стратег, хоч без штабу нічогісінько не розуміє.
— А ви, добродію, коли вільно спитати?
— Я ад'ютант. Був колись журналістом, а тепер за Екс-целенцію мушу мислити. Чи є тут справді що цікавого в цім містечку? Бо я маю дати кореспонденцію до пекольної газети і притім, очевидно, звеличати Ексцеленцію, маю дати фотографії до царського кіна,— тим часом мені просто нудно дивитися на сі руїни.
— Як би вам сказати, пане ад'ютанте? — промовив сотник.— Се як з якого становища подивитися на справу. З загальнолюдського становища така руїна — се біда, плач, сльози, брак притулку для тисячів родин, через те недуги, голод, смерть. З малярського або поетичного становища — чудо своєрідної, трагічної краси.
— Слушно,— потвердив ад'ютант, записуючи собі слова сотника.
— Ну, а з вашого пекольного становища — се незвичайна заслуга, за котру не знати чим і як нагородити руїнників. Тут мало ваших відзнак: золотих хвостів і брильянтових копит,— тисячі стратегів міг би ваш цар без сорому прийняти до своєї родини.
— І я так думаю! — потвердив ад'ютант.— Шофер, станьте! Прошу вас, пане сотнику, опишіть мені місто. Пощо маємо сими вуличками тягатися?
— Описати місто? Се була колись вонюча купа брудних буд і смітників. По дахах могла коза півміста обійти. Потім частина згоріла і відбудувалася краще. Погорільці дістали великі запомоги. Се так подобалося іншим мешканцям, що вони помалу спалили решту міста, дістали також великі запомоги з Австрії і Америки і вибудували містечко, хоч трохи подібне до західноєвропейських.
— Прекрасно! — замітив Джек, записуючи.
— 1 ось, коли вже містечко було готове, прийшла війна і знову зруйнувала його. Найгірше те, що тепер ледве чи дасть хто запомогу.
— Однак чи є тут що інтересне?
— Нема нічого. Отеє, що тут бачите, є на кождій вулиці: спалені і порозбивані доми без криш і стель, без вікон, без дверей; тільки пивниці, мабуть, цілі. Мене тут найбільше вражає ця мертвота, тишина, могильний спокій.
— Дійсно! — відповів Джек і записав собі: "могильний спокій".— Та-ак! Ну, вертаймо до Ексцеленції! Ха-ха! Знаєте, сей старий дурень, як побачить дуплаву вербу, зараз залюблюється. Я сам сфотографував йому вже з тисячу таких верб. Просто нещастя з ідіотом! Залізе у вербу і сидить там годинами, а ти жди! Він і сьогодні там забавиться. Знаєте що? Нехай там сатана сидить ще у вербі, а ми політаємо собі тим часом горою, понад містом...
— Прошу, се цікаво...
Машина злетіла просто вгору, як жайворонок. Місто виглядало тепер як долина, закидана величезними скринями, до неба отвертими, усередині чорними. Тільки світло місяця додавало дивної краси сій долині смерті.
Літак піднісся ще вище. Сотник вихилився з нього, щоби оглянути всю околицю, коли нараз під літаком побачив білу хмарку. По хвилині щось трісло у резервуарі машини і явилася маленька полумінь.
— Пропали ми! — скрикнув він.— Літак поцілений! — і вискочив стрімголов з літака.
Упав на поміст своєї кімнати. Його ліжко було закоротке і все, коли БІН хотів простягнутися, розпадалося. Звичайно, як на квартирах.
— Нехай то чорт побере! — закляв він, встаючи з помосту.
Слово "чорт" нагадало йому вечірній прохід, мертве місто і дивний сон; однак тепер він мав важніше діло: треба було зладити леговище на помості, щоби проспати решту ночі. Тільки коли знову положився, згадав мертве місто і подумав собі, що пекольні сили справді мають чим тішитися.
[1919-1920]