Одним його можна розворушити: коли хтось починав борюкатись жартома — Вільгота ніби на голках сидів. Зразу ж постать його ставала не такою обм'яклою, а сквапнішою, тугіше збитою, і, навіть не торкнувшись його плечей чи рук, на відстані вловлюєш, як усе в ньому затверділо, напружилось, ніби то не два парубійки борюкаються між собою, а сам Вільгота ось-ось має вступити в боротьбу. Коли його починали заохочувати — мовляв, ану ви, дядьку, спробуйте, чи встоїть хто проти вас, — він і вухом не поведе на ті заохочення, буває, що так і піде з гостей, не підвівшись ні разу з ослона, непорушно висидівши від початку до кінця.
Але траплялось, що Вільготу таки заохотять, він ведмедкувато зведеться, ведмедкувато поведе плечима, які начебто в нього аж заніміли, неквапно рушить до свого супротивника. І супротивники ставали проти нього дужі та меткі, і сам Вільгота на вигляд не такий уже моцак, але справитися з ним ніхто не годен. Як упреться ногами — не сколихнеш, ніби поприростали, ніби стали із землею одним цілим.
— Покажіть, дядьку, як старі кіннотники колись боролися, — єхидно під'юджують його.
Коли Вільгота впорувався зі своїм супротивником, тоді на круг випихали діда Катеринку. Так звали діда за покійну бабу, так охрестили його тоді, коли вона була живою, так і тепер звуть. Коли де-небудь Вільгота боровся, то діда завжди випихали, і він уже звик до цього, полюбив ту загальну увагу і той незлостивий сміх.
— Тепер з дідом! — кричать усі.
Але Вільгота й не думає. Хоч він і дивиться на діда Катеринку, але так, наче перед ним порожньо. Ведмедкувато тупцяє, ворушить оцупкуватими коренями рук, очі під бровами — ніби дві каменючки.
— Можу з двома, — каже.
З двома борюкається довше. Хапають його за груди, за шию, але Вільгота стоїть твердо. І, вибравши слушну мить, валить одного і зразу ж, поки той не звівся, валить додолу другого. Переможені борці, крекчучи, зводяться, труть забиті місця, а Вільгота, некліпливо дивлячись на них, і не посміхнеться.
— Можу й з трьома, — каже зовсім не засапано, тільки що голос із глухуватого став стужавілим, дзвінкішим.
— А ти з дідом! — кричать.
Катеринка хвацько кидає свій костур, півнячою ходою викочується на середину, вдає, що зараз ось ухопить Вільготу попід пахви. Вигляд у нього кумедний, і всі сміються. Сміються так, що й не втямиш з кого — з діда чи з Вільготи. Сміх ще дужче заохочує старого Катеринку, він зверхньо попліскує свого молодшого суперника по плечу. Але Вільгота й на це не зважає. Виходить з кола, розгортаючи грудьми людську хвилю, віддаляється повільно, ніби кадубець котиться. І в тому, як іде, як тримає плечі, як розмахує руками, відчувається зневага до тих під'юджувань, до ласого на глузи діда Катеринки та сміховинної старечої сили. Всі од тієї видимої зневаги смирніють, гаснуть на лицях, тільки Катеринка, ніби горщик з окропом, усе ще бурхливо кипить — його запалі груди ходять ходором, на щоках цвіте нездоровий рум'янець, в очах так і булькає завзяття...
З трьома Вільгота бореться особливо. В передчутті тієї хвилі, коли він на когось кинеться або ж хтось плигне на нього, Вільгота, стаючи тугішим і натоптуватим надмірно, ніби аж коротшає, геть зовсім роздається в плечах, а ноги його, на диво, стають такими чутливими й легкими, начебто вони носять не шестипудове обважніле тіло п'ятдесятилітнього чоловіка, а парубоцьке. Вільгота відступає, відступає, стежить за кожним рухом тих, хто намагається обійти його ззаду чи збоку, присипляє їхню увагу. Обравши слушну мить, скаче вперед. Він увесь у цю хвилю міняється, обличчя перекошується, в оскалі зубів є щось хиже, звіряче. Хапає суперників різко, наче аж кровожерно — і, здасться, першому з них, котрий уже валяється на землі, виламав руку, другому — звернув шию, а третій — ніби сам звалився, хапається за груди, зіпає, немов йому дух забило. Закостеніле в хижій напрузі Вільготине лице поступово м'якшає, але на ньому немає ні торжества, ні вдоволення — все, що сталось, він сприймає як неодмінне й звичне.
Силою славився змалку, як і своєю вовкуватістю. Грунту в сім'ї не було, то, підрісши, повіявся в Одесу, де працював вантажником у порту. Копійку складав до копійки і з часом до роботи ставав усе ненаситніший. Скоро зрозумів, що здоров'я не наживне, що може спливти, як дим, і знайшов для себе діло легше й забезпечливіше: на ярмарках піднімав гирі, голоблі, за які чіплялось по десятку, а то й більше здивованих і водночас веселих мужиків, гнув залізні штаби та підкови. Спробував був ходити з ведмедем, якого виміняв у циганів, але ж ведмедя треба було доглядати, і вже незабаром, розчарувавшись у скоморошництві, збув за безцінь ведмедя тим самим циганам, а сам знову взявся гнути залізо та піднімати на плечах охочих до цього діла мужиків.
Коли повернувся в село, купив землю, коней і взявся хазяйнувати. Але прогриміла революція, і Вільгота майнув до батька Махна. Про свої походеньки там нікому не розповідав, не любив їх пригадувати навіть наодинці. Нутро селянина, нутро землероба підказало, що скільки б махновська тачанка не котилась — колеса її повідпадають, і, задовго до розгрому батька. Вільгота утік од нього. В село повернувся вже гей-гей по війні.
Коней своїх не застав — втікаючи від червоних, прихопила їх банда Марусі, зате земля стояла незачепана, невкрадена: в будяках, у пирії, в порослій падалиці. Комуни в них, як то було по інших селах, ніхто не скликав, а треба ж було якось жити — і Вільгота сам зорав та засіяв свою нужденну ниву. Одружився пізніше, коли відчув себе міцно на ногах, коли в недорід за кілька мішків пшениці виміняв захлялих коней, котрі за короткий час на вівсі та сіні стали хоча й не такими вже баскими огирами, проте були не з гірших. Олена Павлівна, його жінка, за чоловіком не журилась ні про що, любила, здається, його так, як це вміють сільські жінки — непомітно й буденно, а про їхнє спільне життя не обмовлялась і словом.
У колективізацію Вільгота трохи забарився записатись до артілі, але й задніх не пас. Він завжди вмів передчути, як та що у житті повернеться, і коли багато чого заставало інших людей зненацька, то для Вільготи, здавалось, і несподіванки були сподіваними... Ще перед війною старшого його сина призвали до війська, а коли в село прийшли німці, молодший подався в поліцаї. Комусь могло здатись, що тут усе обдумано наперед, але ж так склалось, і хіба не було йому прикрощів од нових властей за старшого сина і чи не передбачається йому біда за молодшого, коли повернуться червоні? Еге ж, тут вгадаєш — і не вгадаєш, під один бік постелиш, а другий на морозяному камінні лежить, бо тієї хитрості й не вистачить, щоб укритися з головою, закутатись і під себе підмостити.