З уст Джонні, немов самі собою, злетіли слова:
— Ти вживай ті ліки, мамо. Так треба.
Очі її розширились, вона облизнула губи — а поруч неї стояв Герб, і в очах його блищали сльози. Він схуд, далеко не такою мірою, як поправилася Віра, та все ж помітно. Чуприна його порідшала, проте обличчя лишилося таким самим — простим, щирим і любим. Він дістав із задньої кишені велику картату хустку й витер очі. Потім простяг руку.
— Здоров, синку, — мовив він. — Добре, що ти знов з нами.
Джонні чимдуж потиснув простягнену руку; його бліді, кволі пальці потонули в грубій батьковій долоні. Він переводив погляд з батька на матір: подивився на Віру в бахматому чорнувато-синьому брючному костюмі, потім знов на Герба в страхітливому картатому піджаку, що робив його схожим на якогось торговця пилососами з Канзасу, — і залився слізьми.
— Пробачте, — сказав він. — Пробачте, це просто...
— Плач, плач, — промовила Віра, сідаючи на край його ліжка. Обличчя її стало спокійне і ясне. Тепер на ньому переважала печать материнства, а не душевної хвороби. — Поплач, іноді це корисно.
І Джонні плакав.
7
Герб повідомив Джонні, що померла тітонька Жермен. Віра розказала, що нарешті знайшлися кошти на громадський зал у Паунелі й місяць тому, тільки-но відтанула земля, розпочали будівництво. Герб додав, що пропонував міським властям свої послуги, але, мабуть, чесна робота їм не по кишені.
— Ой, мовчи вже ти, горе, — мовила Віра.
Вони трохи помовчали, тоді Віра заговорила знов:
— Ти маєш розуміти, Джонні, що твоє одужання — це чудо Господнє. Лікарі вже були втратили надію. У Матвія в главі дев'ятій сказано...
— Віро, — застережливо мовив Герб.
— Ну звісно, це чудо, мамо. Я знаю.
— Ти... ти знаєш?
— Авжеж. І хочу поговорити з тобою про це... почути, як ти все пояснюєш... ось тільки стану знов на ноги.
Віра втупилася в нього, аж рота розкривши. Джонні поглянув повз неї на батька, і на якусь мить їхні очі зустрілись. У погляді батька він побачив велику полегкість. Герб порозуміло кивнув йому головою.
— Це навернення! — голосно вигукнула Віра. — Мій хлопчик навернувся до святої віри! О, хвала Господові!
— Віро, тихше, — сказав Герб. — Ти в лікарні, хвали Господа не так голосно.
— Думаю, нема таких людей, мамо, які б не назвали це чудом. І ми з тобою ще наговоримося про це. Коли я вийду звідси.
— Ти повернешся додому, — сказала Віра. — В рідну домівку, де ти виріс. Я тебе швидко виходжу, і ми молитимемо бога, щоб у нашій сім'ї настала злагода. Джонні всміхнувся до неї, але вже із зусиллям.
— Ну звісно... Мамо, може, ти сходила б до сестер і попросила в Марі склянку якогось соку? Чи, може, імбирового напою. Мабуть, я відвик говорити, і в горлі в мене...
— Так-так, я піду. — Віра поцілувала його в щоку й підвелася. — Ой, який же ти худий. Та дарма, приїдеш додому — я тебе відгодую. — І пішла з кімнати, кинувши по дорозі переможний погляд на Герба. Вони почули, як у коридорі застукотіли, віддаляючись, підбори її черевиків.
— І давно вона стала така? — тихо спитав Джонні. Герб похитав головою.
— Майже одразу після нещастя з тобою. Та почалося все задовго до того. Ти ж знаєш. Маєш пам'ятати.
— То вона...
— Не знаю. На півдні є люди, що приручають змій. Оті, як на мене, божевільні. Вона до такого ще не дійшла. А як ти почуваєш себе, Джонні? По щирості.
— Сам не знаю, — відказав Джонні. — Тату, а де Сейра?
Герб нахилився й затис долоні між колін.
— Не хочеться про це казати, Джоне, але...
— Вона вийшла заміж? Заміж?
Герб не відповів. Не дивлячись на Джонні, він кивнув головою.
— О боже, — глухо мовив Джонні. — Я цього й боявся.
— Ось уже три роки вона місіс Уолтер Хезлітт. Він адвокат. У них малий хлопчик. Джоне... ніхто ж не вірив по-справжньому, що ти оживеш. Крім твоєї матері, звісно. Ніхто з нас не мав підстав сподіватися. — Голос його захрип і винувато тремтів. — Лікарі казали... е, та що там згадувати! Навіть я зневірився. Мені страшенно прикро зізнаватись, але це правда. Я тільки прошу тебе, щоб ти мене зрозумів... І Сейру. Джонні намагався сказати, що він усе розуміє, але з горла в нього вихопився тільки кволий хрипкий стогін. Він нараз відчув себе немічним і старим, і душу йому затопив біль утрати. Змарнований час зненацька наліг на нього штабелем цегли, і то був не просто витвір уяви, а цілком відчутний тягар.
— Джонні, не бери до серця. Є в житті чимало іншого, доброго.
— Мені... треба до цього звикнути, — видушив із себе Джонні.
— Атож. Я розумію.
— Ти її бачив?
— Ми час від часу листуємося. А познайомились після того нещастя. Славна дівчина, справді славна. Вона й тепер учителює в Клівзі, але, як я зрозумів, з червня думає покинути роботу. Вона живе щасливо, Джоне.
— Це добре, — глухо мовив Джонні. — Я радий, що хоч хтось щасливий.
— Синку...
— Сподіваюсь,, у вас нема від мене таємниць, — весело сказала Віра, повернувшись до палати. В руці у неї була запітніла карафа. — Джонні, вони кажуть, фруктовий сік тобі ще не можна, то я принесла імбирового напою.
— Чудово, мамо.
Вона подивилася на Герба, на Джонні, потім знов на Герба.
— То у вас тут якісь таємниці? Чому такі похмурі обличчя?
— Просто я казав Джонові, що коли він хоче швидше вийти звідси, то треба докласти чималих зусиль, — відповів Герб. — Стільки всяких процедур...
— А чого ти раптом надумав про це говорити? — Вона налила в склянку напою з карафи. — Тепер усе буде гаразд. Ось побачиш. — І, встромивши в питво пластикову соломинку, подала його Джонні. — Випий усе, — сказала всміхаючись. — Воно піде тобі на користь.
Джонні випив усе до дна. Питво мало гіркий присмак.
Розділ сьомий
1
— Заплющте очі, — сказав доктор Вейзак.
То був невеличкий на зріст товстун з неймовірно буйною чуприною та пишними баками. Джонні не міг отямитися з дива, бачачи стільки волосся на одній голові. Якби років п'ять тому чоловік з такою зачіскою з'явився в першому-ліпшому барі на сході Мену, йому не дали б проходу цікаві, а якби ще він був у Вейзакових літах, то його могли б і припровадити до поліції.
Така кучма. Це ж треба...
Джонні заплющив очі. Голову йому обліпили електричними датчиками. Провідки від контактів тяглися до електроенцефалографа, встановленого на прикріплених до стіни консолях. Доктор Браун і медсестра стояли біля апарата, з якого повільно виповзала широка паперова стрічка енцефалограми. Джонні волів би, щоб сьогодні чергувала Марі Мішо. Йому було трохи боязно.