— Віро! Тобі недобре?
— О Господи боже, дякую тобі, звершилася воля твоя... мій Джонні... ти повернув його мені... я знала, що так буде... мій Джонні... любий боже, я довіку дякуватиму тобі за мого Джонні... Джонні... Джонні!.. — Голос її підвищився до істеричного крику.
Герб підступив до неї, схопив за вилоги халата й добряче труснув. Час раптом мовби відплинув назад, вивернувся навиворіт, наче якась дивовижна тканина, і здавалося, вони знов переживають ту ніч, коли їх повідомили про катастрофу — тим самим телефоном і в тому самому кутку.
"В кутку чи в гаплику", — майнула в Герба безглузда думка.
— О Господи мій Ісусе... о Джонні... це чудо, я ж казала, чудо...
— Замовкни, Віро!
Очі її потьмяніли, затуманилися, стали безтямні.
— Ти шкодуєш, що він прокинувся? Чи не ти всі ці роки глузував з мене? Чи не ти казав усім, що я збожеволіла?
— Віро, я ніколи нікому не казав, що ти збожеволіла.
— Твої очі це казали! — закричала вона. — Але мій бог не піддався на глузи. Чи, може, скажеш, піддався? Га, Герберте?
— Ні, — відповів він. — Здається, ні.
— Я ж тобі казала. Я ж казала, що Господь має для мого Джонні важливе призначення. І тепер ти бачиш, як починає звершатися воля божа. — Віра підвелася з крісла. — Мені треба поїхати до нього. Треба сказати йому про це... — Вона рушила до шафи, де висіло її пальто, — як видно, забувши, що на ній тільки халат і нічна сорочка. З обличчя її не сходив вираз захвату.
Герб пригадав її такою, яка вона була в день їхнього весілля, і цей спогад видався йому химерним, майже блюзнірським. Тим часом Вірині рожеві капці топтали розсипані на килимку хрусткі кульки кукурудзи.
— Віро...
— Треба сказати йому про боже призначення...
— Віро...
Вона обернулася, але очі її були десь далеко, разом з її Джонні.
Герб підійшов і поклав руки їй на плечі.
— Ти скажи Джонні, що любиш його... що ти молилася, чекала, сподівалася... Хто має на це більше право? Ти його мати. В тебе зболіло серце. Хіба я не бачив, як ти потерпала за нього всі ці п'ять років? Я не шкодую, що він повернувся до нас, даремно ти таке сказала. Навряд чи я сприйматиму це так, як ти, але анітрохи я не шкодую. У мене теж боліло за нього серце.
— У тебе? — Вираз її очей був жорсткий, зверхній і недовірливий.
— Атож. І хочу сказати тобі ще одне, Віро. Не виливай ти на Джонні весь цей потік балачок про бога, про чудеса й великі призначення, поки він не зведеться на ноги й не зможе...
— Я скажу йому те, що повинна сказати!
— ...й не зможе сам за себе вирішувати. Це я до того, що ти повинна дати йому змогу зробити бодай щось на власний розсуд, а не нав'язувати свої погляди.
— Ти не маєш права так говорити зі мною! Ніякого права!
— Я користуюся своїм правом батька Джонні, — суворо мовив Герб. — І, може, це востаннє у своєму житті. То краще не ставай йому на дорозі, Віро. Зрозуміла? Ні ти, ні твій бог, ні святий страдник Ісус. Ти мене чуєш?
Віра обпекла його лютим поглядом і нічого не сказала.
— Йому ж і так буде страх як важко змиритися з думкою, що він, мов та лампочка, був вимкнутий на чотири з половиною роки. Ми ще не знаємо, чи зможе він ходити, навіть після всіх лікувальних процедур. Знаємо тільки, що йому мають оперувати зв'язки, і то як він захоче, — про це казав нам Вейзак. Може, потрібна буде й не одна операція. А потім знову процедури, здебільшого страшенно болючі. Отож завтра ти повинна бути тільки його матір'ю.
— Не смій так розмовляти зі мною! Не смій!
— Якщо ти заведеш свої проповіді, Віро, я витягну тебе з палати за коси.
Віра пильно дивилася на нього, побліднувши і вся тремтячи. В очах її боролися радість і лють.
— А тепер одягайся, — сказав Герб. — Нам треба їхати.
Всю довгу дорогу до Бангора вони мовчали. Щастя, яке мало б поєднати їх, не було. Була тільки палка, войовнича радість у душі Віри. Вона сиділа виструнчившись, тримаючи на колінах Біблію, розгорнуту на двадцять третьому псалмі.
6
О чверть на дев'яту наступного ранку Марі зайшла до палати Джонні й сказала:
— Приїхали ваші мама й тато. Ви хочете з ними побачитись?
— Так, звичайно, хочу.
Цього ранку він почував себе набагато краще, не таким кволим і запамороченим. Але думка про зустріч з батьками трохи лякала його. За вимірами свідомих спогадів, він бачився з ними востаннє місяців п'ять тому. Батько тоді закладав фундамент будинку, який стоїть уже, певне, років три, а то й більше. А мати годувала його домашніми тушкованими бобами та яблучним пирогом і все бідкалася, як він схуд.
Марі вже повернулася до дверей, та він мляво схопив її за руку.
— А як вони на вигляд? Я маю на увазі...
— Вигляд у них чудовий.
— Еге. Добре.
— Вам можна побути з ними всього півгодини. І ще трохи ввечері, якщо не дуже стомитесь після обстежень у неврології.
— Це розпорядження доктора Брауна?
— І доктора Вейзака.
— Гаразд. Поки що. Навряд чи я ще довго дозволятиму їм тицяти й штрикати мене.
Марі видимо вагалася.
— Щось іще? — спитав Джонні.
— Та ні... не тепер. Вам, мабуть, не терпиться побачити батьків. Зараз я пришлю їх сюди.
Він знервовано чекав. Друге ліжко було вже порожнє: хворого на рак забрали з палати, поки Джонні спав після валіуму.
Двері відчинились. Увійшли мати й батько. Джонні відчув водночас і біль, і полегкість: біль — тому що вони таки постаріли, а отже, все було правда; полегкість — тому що переміни в них були не такі вже й разючі. А коли вони не дуже змінилися, то, певне, це ж саме можна сказати й про нього
Але щось у ньому таки змінилося, змінилося докорінно, і ця переміна могла стати фатальною.
Ледве він устиг про це подумати" як його обвинули материні руки, в ніздрі вдарив запах її фіалкових сухих парфумів, і вона зашепотіла:
— Дяка Господові, Джонні, дяка Господові, дяка Господові, ти прокинувся.
Він теж обняв її як міг міцніше, хоч руки його ще не мали достатньої сили й тут-таки безпорадно впали, — і раптом за кілька секунд дізнався про все, що з нею діється, що вона думає і що її чекає. Потім усе те зникло, поринуло в сутінь, як і отой темний перехід, що ввижався йому в сні. Та коли Віра розімкнула обійми, щоб подивитися на нього, палка радість у її очах нараз змінилася глибоким занепокоєнням.