2
Назустріч їм ішов коридором Герб, і Джонні побачив, що той у старих штанах, черевиках на босу ногу і в піжамній куртці. З вигляду батька він зрозумів, як несподівано все сталося. Це сказало йому більше, ніж він хотів знати.
— Синку... — мовив Герб.
Він увесь якось змалів, наче зсохся.
Джонні обняв його, і батько заплакав. Уткнувся в сорочку Джонні й глухо ридав.
— Тату, — сказав Джонні. — Ну годі, тату, годі.
Герб і далі плакав, поклавши руки йому на плечі.
Вейзак одвернувся й розглядав картинки на стінах — нічим не примітні акварелі місцевих художників.
Герб трохи заспокоївся. Утерши очі рукавом куртки, він сказав:
— Ти бачиш, так у піжамі й приїхав. А мав же час перевдягтися, поки чекали "швидку". Просто не подумав. Мабуть, це вже старече.
— Та ну, ти що.
— Гаразд. — Герб випростав плечі. — То це тебе твій друг лікар привіз? Дуже люб'язно з вашого боку, докторе Вейзак.
Сем знизав плечима.
— Пусте.
Джонні з батьком пройшли до невеличкої вітальні й сіли.
— Тату, а вона...
— Згасає, — мовив Герб. Він начебто опанував себе. — При тямі, але згасає. Вона питала про тебе, Джонні. Мабуть, тільки задля тебе й тримається.
— .Не я винен, — сказав Джонні. — На мені вся в...
Він здригнувся від болю і вражено втупився в батька: той ухопив його за вухо й сильно крутнув. Хто б міг сподіватися такого від людини, яка щойно плакала в тебе на грудях. То був Гербів давній спосіб карати за найтяжчі провини. Як пригадував Джонні, востаннє батько скуб його за вуха в тринадцять років, коли він наробив шкоди їхнім стареньким "ремблером": необачно натис на педаль зчеплення, і машина тихо покотилася з узгірка й ввігналась у сарай на задвір'ї.
— Ніколи не смій цього казати, — звелів Герб.
— Тату, ти що!
Герб пустив вухо, і ледь помітна усмішка ворухнула кутики його рота.
— Забув уже, як скубуть за вуха, еге? Мабуть, думав, що й я забув? Ні, Джонні, не сподівайся.
Джонні й далі приголомшено дивився на батька.
— Ніколи не смій себе винуватити.
— Але ж вона дивилася ті кляті...
— Новини, атож. Така збуджена була, аж тремтіла вся... коли бачу — лежить на підлозі й хапає ротом повітря, наче риба, витягнута на берег. — Герб присунувся ближче до сина. — Лікар не мав часу заходити в деталі, одначе спитав мене про якісь "героїчні зусилля". Я нічого йому не сказав. На ній лежить її власний гріх, Джонні. Вона уявила собі, що знає волю Господню. Отож ніколи не винувать себе за цей її гріх. — В очах його знов зблиснули сльози. Голос став хрипкий. — Бог мені свідок, я любив її все життя, але останнім часом з нею було дуже важко. То, може, так воно й на краще.
— Мені можна до неї?
— Так, вона в кінці коридора, у тридцять п'ятій палаті. Там знають, що ти маєш приїхати, і вона теж знає. І ще одне, Джонні. Хоч би що вона казала, ти погоджуйся. Не дай їй... не дай їй померти з думкою, що все було марно.
— Авжеж. — Джонні помовчав. — Ти підеш зі мною?
— Не тепер. Хай потім.
Джонні кивнув головою і рушив коридором. Світло було пригашене. І тепер та коротка мить серед лагідної теплої ночі здалась йому страшенно далекою, зате зринув у пам'яті отой моторошний сон, що привидівся йому в машині.
Палата 35. Віра Елен Сміт — сповіщала невеличка картка на дверях. Чи він знав, що її друге ім'я Елен? Мав би знати, але напевне пригадати не міг. Зате йому пригадалось інше: як одного сонячного літнього дня на пляжі Олд-Орчард мати, усміхнена й весела, принесла йому загорнутий у носову хустрчку брикет морозива. Як він, мати й батько грали-в карти на сірники — згодом, погрузнувши в релігії, вона забороняла в домі карти, навіть для гри в крибідж. Пригадався Джонні і той день, коли його вжалила бджола й він, ревучи на всю горлянку, прибіг до матері, а вона поцілувала набрякле місце, витягла пінцетом жало й приклала до ранки змочену в питній— соді полотнинку.
Він штовхнув двері й увійшов. Мати безформною купою лежала на ліжку, і Джонні подумав: "Отак і я лежав". Сестра лічила їй пульс, а почувши, що двері відчинилися, обернулась, і тьмяне коридорне світло зблиснуло на скельцях її окулярів.
— Ви син місіс Сміт?
— Так.
— Джонні? — Материн голос був сухий, безбарвний, і в ньому, наче камінці в порожньому гарбузику, шурхотіла смерть.
Від цього голосу — хай бог боронить! — у Джонні аж мороз побіг поза шкірою.
Він підійшов ближче. Ліва половина материного обличчя перетворилася на жахливу маску. Рука на простиралі скидалась на клішню. "Інсульт, — подумав Джонні. — Те, що старі люди називають ударом. Атож. Влучна назва. Саме такий вона має вигляд. Наче зазнала страшного удару".
— Це ти, Джоне?
— Я, мамо.
— Джонні! Це ти?
— Так, мамо.
Він підступив ще ближче й примусив себе взяти ту кощаву клішню.
— Мені потрібен мій Джонні, — жалісно промовила вона.
Сестра кинула на Джонні співчутливий погляд, і йому захотілося врізати їй межи очі.
— Ви б не могли залишити нас самих?
— Та я, бачте, не повинна....
— Слухайте, це моя мати, і я хочу побути з нею наодинці, — сказав Джонні. — Як ви на це?
— Ну...
— Принеси мені соку, татусю! — хрипко закричала мати. — Я, мабуть, вип'ю цілу карафу!
— Та вийдете ви зрештою? — гримнув Джонні на сестру.
Нараз його пойняла страшна туга, і він не міг зосередитись. Здавалось, його затягує в якийсь темний вир.
Сестра вийшла,
— Мамо... — промовив він, сідаючи біля ліжка.
Його не полишало дивне відчуття двоїстості, оберненого плину часу. Скільки разів мати сиділа отак біля нього, мабуть, теж тримала його всохлу руку й розмовляла з ним? Він пригадав період, коли був поза часом, коли палата наче наблизилась до нього й він бачив усе крізь прозору плацентарну плівку, — і тоді материне обличчя схилялося над ним, і з уст її повільно линули гримкі, нерозбірливі звуки.
— Мамо... — знову промовив він і поцілував її спотворену руку.
— Дай мені цвяхи, я сама це зроблю, — сказала мати. Її ліве око мовби заклякло в очниці, зате праве дико викочувалось, наче в коня від ударів острогами. — Мені потрібен Джонні,
— Мамо, я тут.
— Джон-ні! Джон-ні! Джон-ні!!!
— Мамо! — сказав він, боячись, що повернеться сестра.
— Ти... — Мати затнулась і трохи повернула голову до нього. — Нахилися сюди, щоб я тебе бачила, — прошепотіла вона.