— Вам не можна туди, — сказав він. — Там немає грозовідводів.
— Джонні... — Чак злякано подивився на батька. — Щось із ним таке... напад, чи що.
— Блискавка, — голосно сповістив Джонні. Люди почали обертатися до нього. Він простер руки. — Спалах вогню. Коротке замикання в стіні. Двері... тиснява, не вийти... Горять люди... пахне смажениною...
— Що це він каже? — зойкнула Чакова дівчина. Гомін голосів довкола завмер. Усі стояли з тарілками та склянками в руках і дивилися на Джонні.
Роджер ступив уперед.
— Джоне! Джонні! Що з вами? Отямтеся! — Він клацнув пальцями перед затуманеними очима Джонні. На заході зарокотав грім, наче там перемовлялися велетні, граючи в карти. — Що сталося?
Голос Джонні звучав виразно й досить гучно, його чули всі п'ятдесят з чимось чоловік, що зібралися на лужку: бізнесмени з дружинами, вчителі з дружинами, даремські знайомі з високих верств.
— Сьогодні ввечері не пускайте сина з дому, а то він згорить разом з усіма іншими. Буде пожежа, страшна пожежа. Не пускайте його до "Кеті". Туди вдарить блискавка, і, поки приїде перша пожежна машина, все згорить дощенту. Загориться електропроводка. У дверях знайдуть обвуглені тіла, впізнати їх можна буде тільки з коронок і пломб у зубах. Це... це...
Раптом Патті Стрейчен закричала, сягнула рукою до рота й упустила додолу склянку. Кубики льоду розсипалися по траві, виблискуючи, мов неприродно великі діаманти. Якусь мить дівчина ще стояла, хитаючись у своїй пишній і світлій святковій сукні, а тоді повалилася непритомна, і її мати кинулась на допомогу, крикнувши на ходу до Джонні:
— Та що це на вас найшло? Бога ради, що на вас найшло?
Чак не відводив погляду від Джонні. Обличчя хлопця було біле як крейда.
Очі Джонні почали прояснюватись. Він обернувся до людей, що вражено дивились на нього.
— Перепрошую, — пробурмотів він.
Мати Патті стояла навколішки біля дочки, підвівши їй голову й легенько поплескуючи по щоках. Дівчина заворушилась і застогнала.
— Джонні... — прошепотів Чак і, не чекаючи відповіді, подався до Патті.
На лужку за будинком Четсвортів запала глибока тиша. Всі дивилися на нього, на Джонні. Знову з ним таке сталося, і знову всі витріщаються на нього. Так само, як оті медсестри в лікарні. І як репортери. Справжнісінькі тобі сороки на телефонних дротах. Стоять, забувши про свої склянки й тарілки з картопляним салатом у руках, і лупають очима так, ніби він розстебнув перед ними штани.
Йому захотілось утекти, десь сховатися. До горла підступала нудота.
— Джонні, — мовив Роджер і обняв його рукою, — ходімо звідси. Не треба вам тут стояти...
Десь далеко загуркотів грім.
— Що таке "Кеті"? — різко спитав Джонні, намагаючись вивільнити плечі з-під Роджерової руки. — Це не чиєсь житло, бо там є таблички з написом "Вихід". — Що це таке? Де воно?
— Та заберіть же його звідси! — мало не заверещала мати Патті. — Він знов доведе її до млості!
— Ходімо, Джонні.
— Та я ж...
— Ходімо.
Джонні дав повести себе до котеджу. Звуки їхньої ходи по всипаній жорствою доріжці здавалися дуже гучними. Більш ніщо не порушувало тиші. Тільки коли вони дійшли до басейну, позаду стало чути збуджене перешіптування.
— Де воно, те "Кеті"? — знову спитав Джонні.
— Як же ви не знаєте? — озвався Роджер. — Усе інше вам начебто відомо. Ви так налякали бідолашну Патті, що вона аж зомліла.
— Я не бачу де. Воно в мертвій зоні. Що це таке?
— Спершу зайдемо в дім.
— Я не хворий!
— Ні, але надто збуджені, — сказав Роджер.
Він говорив лагідно, заспокійливо, як говорять з душевнохворими. Цей його тон доводив Джонні мало не до розпачу. В голові заворушився знайомий біль. Зусиллям волі Джонні спробував притлумити його. Вони піднялися сходами до котеджу.
2
— Вам полегшало? — спитав Роджер.
— Що таке "Кеті"?
— Дуже модний придорожній бар-ресторан у Соммереворті. Випускні вечірки в "Кеті" ~— це вже своєрідна традиція. Не знаю навіть чому... Може, ви все-таки приймете аспірин?
— Ні. Не пускайте його туди, Роджере. В будинок ударить блискавка. І все згорить дощенту.
— Джонні, — повільно й дуже лагідно промовив Роджер Четсворт, — ви не можете цього знати.
Джонні відпив кілька маленьких ковтків крижаної води й поставив склянку. Рука його трохи тремтіла.
— Ви ж нібито довідувалися про моє минуле. То, мабуть...
— Так, довідувався. Але ви робите з цього неправильний висновок. Я знав, що вас вважають екстрасенсом чи як там, але мені був потрібен не екстрасенс. Я шукав репетитора. І ви показали себе дуже добрим репетитором. Як на мене, то ніякої різниці між добрими й поганими екстрасенсами немає, бо я взагалі не вірю в усякі такі штуки. Дуже просто. Не вірю — і край.
— То, виходить, я брехун.
— Зовсім ні, — відказав Роджер тим самим тихим, лагідним голосом. — У мене на фабриці в Сассексі є майстер, що ніколи не прикурить третій від одного сірника, але це не заважає йому бути добрим майстром. Я маю друзів, дуже ревних християн, і, хоч сам до церкви не ходжу, ми залишаємося друзями. Так само й ваша віра в те, що ви здатні прозирати майбутнє чи знаходити речі на відстані, анітрохи не вплинула на моє рішення взяти вас репетитором. А втім... не зовсім так. Вона просто втратила для мене будь-яку вагу, коли я вирішив, що це ніяк не відбиватиметься на вашій роботі з Чаком. Так і вийшло. Але в сьогоднішню пожежу в "Кеті" я вірю не більше, ніж у те, що місяць на небі зроблений із сиру.
— Авжеж, я не брехун, я просто ненормальний, — сказав Джонні.
По-своєму це було навіть цікаво. Роджер Дюссо та багато тих, хто писав Джонні листи, звинувачували його в шахрайстві. Четсворт перший добачив у нього комплекс Жанни д'Арк.
— Знов-таки ні, — заперечив Роджер. — Ви зовсім молодим стали жертвою жахливої катастрофи і тільки ціною величезних, неймовірних зусиль повернулися до життя, — мабуть, страшенно дорогою ціною. Я не люблю марно плескати язиком про такі речі, Джонні, а якщо хтось із тих людей на лужку, включаючи й матір Патті, захоче зробити з цього якісь нерозумні висновки, їм буде чемно сказано, щоб вони притримали язика й не судили про те, чого не тямлять.
— "Кеті", — раптом мовив Джонні. — А звідки ж тоді я знаю цю назву? І як довідався, що то не чиєсь житло?