— Ну, бачите, Мері Поппінс! Ось вони й затихли. Я завжди вміла їх угамувати. Нічого, нічого! — приказувала вона, мовби співала колискову. — Зубки скоро проріжуться.
— Так, пані, — спокійно сказала Мері Поппінс. І всміхнулася до Близнят.
Місіс Бенкс вийшла і причинила двері. Тієї ж миті Шпак гучно зареготався.
— Пробачте мені, — вигукнув він. — Але ж справді, я вже не міг далі витримати! Ох і комедія!
Джон не зважав на нього. Він притулився обличчям до металевих прутів свого ліжечка і тихо, сердито сказав Барбарі:
— Я не буду такий, як інші! Нізащо не буду! Нехай собі, — хитнув він головою на шпака і Мері Поппінс, — нехай собі кажуть, що хочуть. Я ніколи не забуду, ніколи!
Мері Поппінс знов нишком усміхнулася, наче сама собі казала: "Я краще знаю".
— І я ніколи! — промовила Барбара.
— А, щоб я хвоста позбувся! Чули таке? — вереснув Шпак, ляснувши себе крильми по боках із реготу. — Так начебто це в їхній волі! Ось побачите, через місяць-два, ну нехай через три — вони забудуться навіть, як мене звати, дурненькі! Дурні, недорослі зозуленята! Ха-ха-ха!
І, ще раз зареготавшись, він розправив свої рябі крила й майнув за вікно.
Невдовзі після того, як зубки, добре попомучивши Близнят, прорізались, як і належить усім на світі зубкам, в родині Бенксів відсвяткували перший день народження Джона й Барбари.
Другого дня після вечірки Шпак, що літав на канікули до моря, повернувся до Будинку Номер Сімнадцять на Вишневій Вуличці.
— Привіт! Привіт! Привіт! — радісно гукнув він і, злегка похитнувшись, сів на підвіконня.
— Ну то як тут наше дівча? — безцеремонно обізвався він до Мері Поппінс, схиливши набік голову і розглядаючи її своїми бистрими, блискучими, веселими очима.
— З вами добре, а без вас ще краще! — відрізала Мері Поппінс, закинувши назад голову.
Шпак засміявся.
— Не була б то Мері Поппінс! — сказав він. — Аніскілечки не змінилася! А що там інші? Як зозуленята? — спитав він далі і позирнув на ліжечко Барбари. — Ну, Барбарино, — мовив він до неї отим своїм ніжним, улесливим голосом, — чи не вділиш чого сьогодні старенькому?
— Га-ла-ла-ба-ла-ла-та-ла-ла, — залопотіла Барбара, жуючи печиво.
Шпак, здригнувшись з несподіванки, прискочив трохи ближче.
— Я сказав, — промовив він виразніше, — чи нема в тебе сьогодні чого-небудь для старенького, Барбі, серденько?
— Бу-бу-бу-бу, — пробубоніла Барбара, задивившись на стелю й ковтнувши рештки печива.
— Шпак не зводив з неї очей.
— Ха! — нарешті сказав він і, обернувшись, запитливо глянув на Мері Поппінс. Вони довго дивилися одне на одного.
Потім Шпак пурхнув на ліжечко до Джона й сів на бильце.
У Джона в руках був великий, волохатий іграшковий баранець.
— Як мене звати? Як мене звати? Як мене звати? — допитувався Шпак різким, тривожним голосом.
— И-их! — сказав Джон, роззявив рота і впхав туди баранцеву ногу.
Шпак злегка похитав головою й відвернувся.
— Ось і все, — тихо мовив він до Мері Поппінс.
Вона кивнула головою.
Якусь мить Шпак прикро дивився на Близнят. Тоді здвигнув рябенькими плечима.
— Ох, та я ж знав, що так буде. І завжди казав їм про це. А вони мені не вірили.
Він знову помовчав, дивлячись на дитячі ліжечка. Тоді бадьоро стрепенувся.
— Ну так, треба мені летіти. Погляну на димар. Тепер, весною, там повно роботи!
Він перелетів на підвіконня і звідти ще раз оглянувся на кімнату.
А все-таки чудно буде без них. Мені завжди подобалося з ними погомоніти, я звик до них. Мені їх бракуватиме.
Він швиденько провів крилом по очах.
— Заплакав? — уколола Мері Поппінс. Шпак випростався.
— Я заплакав? Де там! Це я... трохи застудився в дорозі додому. Ось і все. Авжеж. Трішечки застудився. Нічого страшного.
Він пурхнув на надвірне підвіконня, розправив дзьобом пір'ячко на грудях і, вигукнувши задерикувате: "Фр-р-р-р!", розпростав крила і зник...
ПОВНИЙ МІСЯЦЬ
Цілий день Мері Поппінс квапилася, а коли вона квапилась, то завжди бувала сердита.
Усе, що робила Джейн, було погано, все, що робив Майкл, було ще гірше. Вона гримала навіть на Близнят.
Джейн і Майкл як могли намагалися не потрапляти їй на очі, бо знали, що часом краще, як Мері Поппінс тебе не бачитиме й не чутиме.
— От якби ми були невидимі, — сказав Майкл після того, як Мері Поппінс заявила, що самийно його вигляд понад силу кожному, хто себе поважає.
— Позалазьмо за канапу, — порадила Джейн, — то й будемо невидимі. Полічимо, скільки грошей у наших скарбничках, а після вечері вона, може, подобрішає.
Так вони й зробили.
— Шестипенсовик і чотири пенні буде десять пенсів, та півпенні, та трипенсовик... — швидко лічила Джейн.
— Чотири пенні та три фартінги, та... та й усе, — зітхнув Майкл, склавши всі свої гроші на купку.
— В карнавку для бідних буде добре, — пирхнула Мері Поппінс, кинувши погляд за канапу.
— Ох, ні, — докірливо сказав Майкл. — Це мої. Я собі наскладав.
— Ух! Мабуть, на якийсь там гореплан, — зневажливо промовила Мері Поппінс.
— Ні, на слона — щоб у мене був свій слон, такий, як Ліззі в Зоопарку. Я тоді вас кататиму, — сказав Майкл, ніби й не дивлячись, а все-таки нишком зиркаючи на Мері Поппінс: як воно їй здасться?
— Гм, — сказала Мері Поппінс. — Вигадки!
Але діти помітили, що вона зовсім уже не така сердита, як була.
— Цікаво, — мовив Майкл, — а що робиться в Зоопарку вночі, як усі порозходяться додому?
— Хтось турбувався, та без носа зостався, —відрізала Мері Поппінс.
— Я не турбувався, я тільки цікавився, — сказав Майкл. — А ви знаєте? — спитав він у Мері Поппінс, що квапливо змітала з столу крихти.
— Ще одне запитання — і ти, як раз та два, підеш спати! — промовила вона і так швидко кинулася прибирати в Дитячій кімнаті, що більше скидалася на вихор у капелюшку й фартусі, ніж на людину.
— Краще не питай її. Вона знає все, але ніколи нічого не каже, — шепнула йому Джейн.
— А нащо тоді знати, як нікому не розказуєш? —пробурчав Майкл, але тільки собі під ніс, щоб Мері Поппінс не почула.
Джейн з Майклом зроду не пам'ятали, щоб їх коли вкладали спати так швидко, як того вечора. Мері Поппінс погасила світло дуже зарані і так поквапли-ію подалася з дому, немов її підганяли усі вітри світу.