— Ну, ні! — скрикнула Джейн. — Це неправда! Такого не може бути!
Серце її стрепенулося в грудях. Ніколи не побачити ні Майкла, ні Близнят, ні тата з мамою, ні Мері Поппінс!
І враз вона закричала — так, що луна пішла кам'яними коридорами:
— Мері Поппінс! Пробачте мені, що я вередувала! Ох, Мері Поппінс, рятуйте, рятуйте!
— Мерщій! Тримайте її! Не пускайте! — пролунав суворий наказ Прадіда. Джейн відчула, що всі четверо дітей обступили її.
Джейн міцно стулила очі.
— Мері Поппінс! — закричала вона знову. — Мері Поппінс!
Чиясь рука схопила її й потягла геть від Крістіни, Валентайна, Вільяма і Еверарда.
— Ге! Ге! Ге! — лунав по кімнаті хрипкий Прадідів сміх.
Невидима рука ще дужче затиснула руку Джейн і ще рішучіше потягла кудись дівчинку. Джейн не наважувалася розплющити очей, боячись палючого погляду Прадіда, тільки шалено випручувалась з тієї руки.
— Ге! Ге! Ге! — знову почувся хрипкий сміх, а рука тягла її вже по кам'яних сходах і лунких порожніх коридорах.
Джейн уже не сподівалась на добре. Десь позаду завмирали голоси Крістіни й Трійнят — голоси тих, хто їй не допоможе.
Вона відчайдушно впиралася в сходи, а сходи нестримно летіли назад.
Аж ось, не розплющуючи очей, вона ніби відчула над головою темні тіні, а під ногами вогку землю.
Що з нею? Куди, ох, куди її ведуть? Ох, нащо тільки вона вередувала!
А впевнена рука все тягла її вперед. І раптом Джейн відчула на щоках дотик сонячного проміння, черкнулась ногами об різучу траву. Тієї ж миті чиїсь руки міцно підхопили її й підняли в повітря.
— Рятуйте! Рятуйте!
Вона кричала й щосили звивалася, випручуючись із тих рук. Ні, так просто вона не піддасться! Вона відбиватиметься, й відбиватиметься, й відбиватиметься...
— Я буду тобі щиро вдячна, якщо ти згадаєш, — промовив знайомий голос у неї над вухом, — що це моя найкраща сукня і я маю носити її ціле літо!
Джейн розплющила очі. Просто на неї невблаганно дивилися гнівні сині очі.
Руки, що так міцно її тримали, — то були руки Мері Поппінс, і ноги, по яких Джейн так одчайдушно била своїми, теж належали Мері Поппінс...
— Ох! — промимрила Джейн. — Це ви! А я думала, що ви мене не чули, Мері Поппінс! Я думала, що мене звідти ніколи-ніколи не випустять. Я думала...
— Є люди, — сказала Мері Поппінс, — які занадто багато думають. Я впевнена. Утрися, будь ласка!
Вона вклала в руку Джейн свою голубу хустинку і заходилася стелити постелі.
Джейн дивилася на неї, витираючи сльози на обличчі великою голубою хустинкою. Дівчинка розглянулася по такій знайомій кімнаті. Витертий килим і шаховка з іграшками, і розкладний стільчик Мері Поппінс — все було, як завжди, на звичних місцях. І від цього їй стало спокійно, тепло й затишно. Вона слухала, як Мері Поппінс порається в кімнаті, і недавній страх швидко минався. її залила хвиля щастя.
— Невже це я була отак розвередувалась? — аж сама не вірила вона. — Ні, це, мабуть, був хтось інший.
Мері Поппінс підійшла до комода і вийняла свіжі нічні сорочечки Близнятам. Джейн підбігла до неї.
— Давайте я нагрію їх біля каміна. Мері Поппінс пирхнула.
— Дякую, не турбуйся. У тебе ж, певно, стільки свого діла. Я попрошу Майкла. Хай він мені допоможе, як ось прийде знизу.
Джейн зашарілася.
— Будь ласка, дозвольте мені, — сказала вона. — Я люблю допомагати. І... я ж найстарша.
Мері Поппінс взялася руками в боки і якусь мить задумливо дивилася на Джейн.
— Гхм! — промовила вона нарешті. — Тільки не спали їх, гляди! Мені й так є що латати.
І вона віддала сорочечки Джейн.
— Такого ж не могло бути насправді! — насміхався трохи згодом Майкл, коли Джейн розповіла йому про свої пригоди. — Ти он яка завбільшки, а Таріль який!
Джейн якусь мить подумала. І справді, тепер, коли вона про все це розповідала, воно здавалося неймовірним.
— Може, й так, — погодилася Джейн. — Але тоді все було мов насправді.
— Та все ти вигадала! Ти завжди любиш задумуватися й вигадуєш казна-що! Ото щоб більше не думала!
Майкл відчув свою перевагу над нею: сам він ніколи не думав.
— Відійдіть лишень, глибокодуми! — сердито сказала Мері Поппінс, відсунувши їх і кладучи Близнят у ліжечка. — А тепер, — сказала вона, дбайливо підіткнувши малятам ковдри, — може, я матиму вільну хвилинку.
Вона вийняла шпильки з свого нового капелюшка й кинула його в коробку. Розщібнула медальйон і дбайливо поклала в комод.
Потім скинула пальто, струснула його й повісила на гачок біля дверей.
— О, а де ж ваш новий шарф? — спитала Джейн. — Ви що, загубили його?
— Чого б це? — сказав Майкл. — Вона прийшла в ньому, я бачив.
Мері Поппінс обернулася до них.
— Будь ласка, робіть собі своє, — сердито сказала вона, — і дайте мені робити моє!
— Я ж тільки хотіла допомогти, — почала була Джейн.
— Я сама дам собі раду, дякую, — пирхнула Мері Поппінс.
Джейн одвернулась і поглянула на Майкла. Але він дивився зовсім в інший бік. Він утупився вгору на камін, так ніби не вірив власним очам.
— Що з тобою, Майкле?
— Виходить, ти не вигадала?! — прошепотів Майкл, показуючи.
Джейн глянула. Там лежав великий Таріль, тріснутий якраз посередині, з намальованим зеленим лугом, з вільховим гаєм і трюма хлоп'ятами, що гралися в коней, — двома попереду і одним позаду, з батіжком у руці.
Тільки тепер на нозі в погонича була зав'язана невеличка біла хустинка, а на траві, так ніби хтось загубив його на бігу, прослався картатий червоний шарф. І з одного краю на ньому були вишиті літери...
— То он де вона його загубила! — сказав Майкл, догадливо покивавши головою. — Скажемо їй, що ми знайшли його?
Джейн озирнулася. Мері Поппінс защібувала на собі фартух з таким виглядом, ніби її цілий світ навіки образив.
— Краще не треба, — сказала дівчинка. — Здається мені, вона знає.
Якусь мить Джейн стояла, розглядаючи тріснутий Таріль, хусточку на нозі в хлопця й шарф.
І раптом кинулась через усю кімнату й припала до постаті в накрохмаленому білому фартусі.
— Ох, — хлипала вона, — ох, Мері Поппінс! Я більше ніколи не вередуватиму!
Ледве помітна усмішка майнула по обличчі Мері Поппінс, коли вона розгладжувала на собі зім'ятий фартух.
— Гхм! — тільки й сказала вона.
КАРУСЕЛЬ
Стояв тихий ранок.