— Шоколадки. Продавець нам дав усім по одній. І вам одну. — Він простяг їй останню цукерку, вже добре липку.
— Бачили таке нахабство? — сказала Мері Поппінс, але цукерку взяла й з'їла одразу — здалося навіть, що вона їй неабияк смакувала.
— А здачі багато лишилося? — занепокоєно спитав Майкл.
— Стільки, як треба.
Вона метнулася до аптеки й вийшла звідти з бруском мила, стосиком гірчичників і тюбиком зубної пасти.
Джейн і Майкл, що тим часом стояли з Близнятами, побачивши це, тяжко зітхнули.
Тепер вони вже напевне знали, що фунт стерлінгів увесь розтанув.
— Хіба, може, лишилося на одну марку, але що в ній цікавого! — сказала Джейн.
— А тепер до містера Тіппа! — розпорядилася Мері Поппінс, вимахуючи сумочкою в одній руці, а другою міцно тримаючи Аннабел.
— О, а що ж нам у нього купувати? — розпачливо сказав Майкл, бо в гаманці в Мері Поппінс вже не дуже-то бряжчало.
— Дві з половиною тонни вугілля, — промовила вона, поспішаючи вперед.
— А почому одна тонна?
— По два фунти стерлінгів.
— Але ж, Мері Поппінс! У нас нема стільки грошей!
— Ми його візьмемо в кредит.
Джейн і Майклові враз полегшало. Вони аж застрибали поруч неї. Джон із Барбарою потяглись за ними.
— І вже все? — спитав Майкл, коли вони щасливо відбули містера Тіппа.
— Кондитерська! — сказала Мері Поппінс, заглянувши в список, і пірнула в темні двері. Крізь вікно вони бачили, як вона вказала на купу мигдалевого печива. Продавець подав їй великий пакунок.
— 1 в десяток не вбереш! — зажурилася Джейн.
Іншим разом вони б хтозна-як зраділи, побачивши те печиво в крамниці, та сьогодні їм хотілося, щоб його взагалі на світі не було.
— А тепер куди? — спитав Майкл, з нетерплячки скачучи з ноги на ногу, — так йому кортіло довідатись, чи лишилося хоч трохи грошей. Він, звичайно, був певний, що де там, а все-таки сподівався: може...
— Додому, — сказала Мері Поппінс.
Джейн з Майклом зовсім зів'яли. Виходить, навіть нещасного пенні не залишилося, бо вона б щось їм купила... Але якось обізватись вони не наважилися — не таке було в Мері Поппінс обличчя. Приткнувши пакунок з печивом на груди Аннабел, вона йшла попереду. Джейн з Майклом ішли й мовчки думали про те, як вона їх гірко підвела і що вони їй цього ніколи не подарують.
— Додому ж не сюди! — раптом пробурчав Майкл, навмисне якомога дужче човгаючи ногами по тротуару.
— Виходить, нам додому вже не через Парк, чи як, цікаво мені знати? — гнівно обернулася до нього Мері Поппінс.
— Через Парк, тільки...
— А через Парк додому не одна дорога! — урвала вона і завернула кудись туди, де вони ще ніколи не були.
Тепло гріло сонце. Високі дерева черкалися віттям огорожі й шелестіли листям. Угорі на гілці два горобці билися за соломину. На кам'яну балюстраду вистрибнула білка і, сівши на задні лапки, стала просити горіхів.
Але сьогодні усе це не тішило Джейн з Майклом, їм було до всього байдужісінько. Вони думали тільки про те, що Мері Поппінс витратила весь фунт стерлінгів на казна-що, не залишивши нічого на щось путнє.
Потомлені й розчаровані, вони потюпали до виходу з парку.
Цієї брами діти ніколи не бачили. Над нею здіймалася висока кам'яна арка. Прегарно оздоблена барельєфами лева і єдинорога. А під аркою сиділа стара-старенна бабуся з темним, як сам камінь, обличчям, таким зморшкуватим, як горіх. На її сухеньких старечих колінах було дечко з чимось схожим на барвисті стьожки гуми, а над головою в неї, міцно прив'язана до Паркової огорожі, гойдалася й підскакувала ціла в'язка надувних кульок.
— Кульки! Кульки! — закричала Джейн і, висмикнувши свою руку з липких пальчиків Джона, кинулася до Бабусі. Майкл з підскоком подався за нею, покинувши малу Барбару напризволяще серед тротуару.
— Ну, мої писклятонька! — сказала Бабуся з Кульками старечим хрипкуватим голосом. — Яку вам? Вибирайте! Та не кваптеся! — Вона нахилилася вперед і потрусила перед дітьми своїм дечком.
— Ми тільки подивимось! — повідомила Джейн. — У нас немає грошей.
— Е-е-е, яка вам радість тільки дивитись на кульку? Кульку треба взяти в руки, обмацати, перевірити! А то — тільки подивитися? Яка вам з того користь?
Голос Бабусин раптово зламався, мовби, тріснувши, згасла іскра. Старенька похитнулась на своєму стільчику.
Джейн з Майклом безпорадно дивились на неї. Вони знали, її правда. Та що ж вони могли вдіяти?
— Коли я була маленька, — повела далі Бабуся, — отоді-то люди розумілися на кульках. Вони брали їх, еге ж, та як брали! Вони не ходили тільки подивитись. Жодна дитина не проходила в цю браму без кульки в руці. Вони б не зважилися так образити Бабусю з Кульками — прийти, щоб тільки подивитись!
Вона підвела голову й поглянула на барвисту в'язку над собою.
— Ох ви ж мої любі-милі! — гукнула вона до кульок угорі. — Тепер ніхто нічого в вас не тямить, ніхто, крім мене, старої. Нема тепер на вас моди. Нікому ви не потрібні!
— Нам дуже потрібна кулька, — заперечив Майкл.— Тільки в нас немає грошей. Вона витратила цілісінький фунт стерлінгів...
— Хто це — "вона"? — почулося над самісіньким його вухом.
Він обернувся і зробився весь червоний.
— Я хотів сказати... е-е-е... що ви е-е... — почав Майкл, заникуючись.
— Висловлюйся про старших ввічливо! — урвала Мері Поппінс і, простягши руку через його плече, поклала бабусі на дечко півкрони.
Майкл витріщився на блискучу монету, що лежала серед купки гумових клаптиків.
— То, виходить, здача таки лишилася? — промовила Джейн, каючись, що так сердилась на Мері Поппінс.
Бабусині очі заблищали, вона жваво вхопила монетку з дечка і довгенько дивилась на неї.
— А блискуча ж та ясна! — вигукнула старенька. — Такої я не бачила, відколи була дитиною. — Вона наставила голову до Мері Поппінс. — Хочеш кульку, моє серденько?
— Коли ваша ласка, — страшенно ввічливо сказала Мері Поппінс.
— А скільки ж тобі дати, ясочко моя, га, скільки?
— Чотири!
Джейн з Майклом, не тямлячись з радощів, так і обвились круг Мері Поппінс.
— Ох, Мері Поппінс, справді чотири? Усім по кульці? Справді-пресправді?
— Здається, я ніколи не кидаю слів на вітер, —згорда мовила Мері Поппінс, але видно було, що вона он яка задоволена.
Діти метнулися до дечка і взялись перекидати барвисті гумові клаптики.