Згодом Московія, дедалі формуючись як сильне державне утворення, вбираючи в себе, перетравлюючи, асимілюючи тюрксько-монгольські елементи, все більше та виразніше витворюючи свій ординський — специфічно московський — менталітет, не могла не вдатися до тих прийомів ведення зовнішньої політики, до яких традиційно вдавалася Золота Орда. Скажімо, ось із стосунками з Україною ще й такий приклад: кремлівські верховоди створили в Харкові так званий "український" уряд (ще при існуючому українському уряді в Києві) — й на інспірований заклик харківського "уряду" послали свої орди на Україну. Скажімо, вже договорившись із Гітлером, щоб анексувати держави Балтії, тут однаково було кремлівськими верховодами створено "народні уряди", на заклики яких начебто й послано сталінські дивізії. А події в Чехословаччині? Хіба не було сфабриковано лист "трудящих" празького ЧКД — і на "прохання" начебто самих чехів і окуповано Чехословаччину? А події в Афганістані? Хіба кремлівськими верховодами не було створено маріонетковий уряд, на прохання якого начебто й зреагували брежнєвські десантно-штурмові загони, захопивши Кабул? А про специфічну золотоординську політику Кремля щодо Західної України, себто Галицько-Волинської Русі, й говорити не доводиться. Так само як не станемо говорити й про всілякі "добровільні входження" інших народів до складу Росії, бо як то гарантувався їм вихід зі складу Росії і суверенні права кожного народу, бачимо сьогодні на численних кривавих подіях. Нинішня Чечня — постійно тиражований приклад. Політика Золотої Орди в аранжуванні Москви ніяк не модифікувалася, хіба що трохи змінилася риторика, але — не суть.
VII. Росія стояла на рабстві й на будь-яких формах закріпачення — й так само стоїть на різних формах закріпачення сьогодні. І чи не дивно, що розкріпачуватись вона не хоче, весь її державно-народний організм чинить опір цьому вкрай потрібному для неї ж, як і для інших, розкріпаченню? Мабуть, дивно для інших, але для неї не дивно, бо чого б ото аж дуже дивуватись з себе самої...
Професор Московського університету по кафедрі російського права І. Беляев у 1860 році захистив докторську дисертацію "Крестьяне на Руси", є в нього "Лекции по истории русского законодательства". Я звернувся до його книги "Крестьяне на Руси", Москва, 1903. Коли і як постало закріпачення? Професор І. Беляев пише, що після смерті царя Івана Васильовича, в перші роки царювання Федора Івановича, податки в царську казну не могли значно не зменшитися, бо діла з Кримом, Литвою і Швецією були в такому стані, що московський уряд мав постійну потребу утримувати величезне військо і тримати в запасі великі суми грошей та інших засобів на випадок війни з тим чи іншим із трьох немирних сусідів. А тому селяни й далі терпіли крайні утиски, й далі поселення більше порожніли, ніж заселялися, й далі землевласники та общини постійно турбувалися про те, щоб більше заявляти спорожнілих земель в ущерб казні або ж на лихо сусідам, які не встигли заявити свої землі спорожнілими. Такий вкрай розладнаний стан фінансових справ і "отягощение народа" нарешті спонукали московський уряд до нового, досі небувалого заходу — до загального прикріплення вільних селян до землі. Коли саме, в якому році відбувався цей новий захід, який зовсім змінив життя російських селян, ми не знаємо (можливо, в 1592 чи 1593 році). І. Бєляєв пише: "...неизвестно и то, в какой форме первоначально была введена эта новая мера, способствовавшая впоследствии грустному развитию рабства в России".
Що правда, то правда: "грустное развитие рабства в России".
Хочеться в даному разі акцентувати причину тотального по— раблення в Росії, коли Росія з власної необхідності в ім'я такого самого "русского дела" і власної волі стає рабою, коли її народ стає народом-рабом в ім'я того самого "русского дела", в ім'я тієї самої "месіянської" ролі Росії: діла з Кримом, Литвою і Швецією були в такому стані, що московський уряд мав постійну потребу утримувати величезне військо й тримати в запасі великі суми грошей та інших засобів на випадок війни з тим чи іншим із трьох немирних сусідів. Тобто намагання загарбати чужі землі й уярмити інші народи привело з жорстокою історичною неминучістю до уярмлення народу власного. І я тут ще раз повертаюся до своєї суперечки з істориком Соловйовим, що російський так званий "євразійський простір" творився тільки в невигідному для Росії напрямку на схід. Та ні ж бо! Як ще раз бачимо, творився він і начебто у вигідному для Росії напрямку на Захід, але не завжди тут очікувалися вікторії, бо цьому Заходу з незрозумілих для російських істориків причин не хотілося, щоб його споконвічні терени стали раптом "исконно русскими" землями, російськими провінціями, тією жаданою "землею-матір'ю", де можна було б нарешті творити "історію-матір".
Цілком очевидно, не треба мати велику фантазію, щоб Росію-рабу побачити і в недавньому Радянському Союзі, який теж був Союзом-рабом, обернувши весь радянський народ на народ-раб, усі "народи Росії" на народи-раби: це були народи-раби колосального військово-промислового комплексу Радянського Союзу — раба, і з допомогою грандіозної збройної потуги цього військово-промислового комплексу наша "інтернаціональна держава народів-братів" уже змагалася не з якимись там Кримом, Литвою, Польщею, а, по суті, з усім світом, нав'язуючи всьому світу "русскую идею", "русское дело" під виглядом чи то соціалізму, чи то комунізму. "Коммунизм победит во всем мире!" Не переміг, а зазнав краху. Але це зовсім не означає, що зазнала краху "русская идея", і ми бачимо, як вона мімікрує і в яких способах виражається її самовиживання, неодмінно — за рахунок інших.
Тоді (можливо, у 1592 чи 1593 роках) відбулося закріпачення-пораблення-уярмлення не просто всіх селян, хоч би й на яких землях вони жили — на двірцевих чи чорних, на поміщицьких чи вотчинних, не просто було заборонено переходити від одного поміщика до іншого, — ця акція, безумовно, свідчила ще й про те, що прагнулося в такий спосіб якось укоськати славнозвісну "бродячу Русь", славнозвісну "вольницю", на якій Русь трималася і яка була її характерною рисою. Чи можна було домогтися якогось ефекту? Лише ефемерного. Бо, як то вже мовлено, бути за своєю природою рабом, який потребує пораблювати когось іншого, — це непереборна властивість, і закріпачений народ однаково залишився "бродячою Руссю", кріпость не змінила цієї особливості, так само, скажімо, як закріпачення в колгоспах уже в сталінський і в наш час теж не здатне змінити цю особливість. І тут хіба що хочеться акцентувати на цьому послідовному історичному намаганні самого народу (не тільки ж, звичайно, самих правителів) уярмлювати, пораблювати самого себе, оцю мазохістську необхідність перебувати в кріпості — і водночас рватися з цієї кріпості, будучи за своїм душевним ладом "бродячою Руссю", та ще з допомогою соціалізму чи комунізму намагатися уярмлювати світ. Фантастичний Сізіфів клопіт! Лишень послухайте, як сьогодні в Держави и Думі Росії чи в Верховній Раді України дебатується в різних аспектах проблема волі, скажімо, — давати чи не давати своєму народові право вільного економічного існування, а чи й далі тримати як бидло, в державно-соціалістичному ярмі, самим собі присвоївши роль наглядача-визискувача.