Пригадуєте, під час серпневого путчу 1991 року випадково в московському бронетанковому рейваху загинуло троє невинних молодих життів, і Єльцин на грандіозних похоронах-панахиді зі щирою сльозою в голосі просив простити, що — "я, ваш президент" не зумів уберегти душі гарячих патріотів. Артистично просив — і йому вірилось. І що це за країна така, у якій під проводом ГКЧП власні збройні сили під час путчу в серпні 1991 року штурмом ідуть на Москву, в якій президент у жовтні 1993 року громить власний парламент у Білому Домі, в якій за наказом президента в грудні 1994 року розв'язано громадянську війну у Чечні, де з однаковою суїцидальною люттю знищується як народ чеченський, так і народ російський?! І що це за Федерація така?! Якби від її імені та в ім'я її цілісності, то, очевидно, там можна було побачити військові формування татарів, башкирів, чувашів, бурятів, і т. д., але ж не видно там військових формувань цих народів, а видно лише російські збройні формування. То що — не болить цим народам так звана цілісність Федерації, а болить лише російському? То чому ж їм не болить, а російському так болить від імені всієї Федерації і за всю Федерацію, в чому природа цього потерпання за всіх? (Державін: "О Росс! — О род великодушный! О твердокаменная грудь!") Ох, ці прозорі границі прозорих камуфляжів — то начебто інтернаціональних, коли під прапором Варшавського пакту вводилися війська в Чехословаччину 1968 року, то в даному разі під прапором Федерації, а насправді тоді й тепер бачимо "щит і меч" Росії, яка будь-якими засобами прагне імперського самозбереження, до того ж іще безтямно пасталакаючи про права людини, а як то дотримуються права людини — видно по десятках тисяч трупів чеченців і росіян у Чечні.
Розгортаю московську газету від 16 лютого, читаю репортаж журналіста. "Через щель, прорезанную в ковре, которым закрыто окно, я наблюдал, как федеральная артиллерия в щепки разносит кварталы... суть новой методики борьбы с незаконными формированиями в Грозном, как я понял, сводится к тому, чтобы, проведя грамотную и сокрушительную артподготовку, внезапно войти с разных сторон в развороченный снарядами район... "Я столько чеченцев убил, что пальцев не хватит пересчитать", — весело говорил старший лейтенант Сережа... Но через два, три, четыре, восемь часов ожесточенных артиллерийских упражнений все равно становится невыносимо тошно и все-таки хочется заглянуть в это лицо, в эти глаза, чтобы понять: кто те люди, которых утюжат пушками круглые сутки?"
Як то казав Єльцин у серпні 199? року — простіть мене, вашого президента, що не вберіг ваше життя. Ось так він уберігає життя десятків тисяч — і чеченців, і росіян.
Як то мовилося при закладанні Храму Христа-Спасителя — в ім'я слави російських воїнів.
Як то говорилося тоді ж — акція покаяння.
А хіба в Чечні ще мало вбито? Коли ж буде покаяння за Чечню?.. Храм Покаяння-на-Крові...
IV. Здавалося б, О. Грибоедов... але й він — плоть від плоті середовища свого. Перебуваючи на Кавказі, веде "Путевой журнал 1819 года. Тифлис — Тавриз". "Надо видеть и слышать, когда он собирает здешних или по ту сторону Кавказа кабардинских и прочих князей; при помощи наметанных драгоманов, которые слова его не смеют проронить, как он пугает грубое воображение слушателей палками, виселицами, всякого рода казнями, пожарами; это на словах, а на деле тоже смиряет оружием ослушников, вешает, жжет их села — что же делать? — По законам я не оправдываю иных его самовольных поступков, но вспомни, что он в Азии, — здесь ребенок хватается за нож. А, право, добр..." Й то правда, куди вже добріший! І почерк у добряка Єрмолова той самісінький, що й у нинішніх добряків: "смиряет оружием ослушников, вешает, жжет их села, — что же делать?" Еге ж, як тоді, так і тепер, здається, цілковита безвихідь, інші методи (М. Бердяев: "в основании человеческого общения должна быть положена евангельская категория ближнего") чужі для розуміння, отож — що ж робити?! I так — із століття в століття, і навіть діти як хапалися за ножі — так і хапаються, то, звісно, що ж робити з ними як у часи єрмоловські, так і в часи грачовські. "А, право, добр..."
О. Грибоедов у 1825 році написав вірш "Хищники на Чегеме", де знаходимо рядки:
Ждем. — Готовы к новой сече...
Но и слух о них исчез!..
Загорайся, древний лес!
Лейся, зарево, далече!
Мы обсядем в дружном вече
И по ряду, дележом
Делим взятое ножом.
О. Грибоедов сам брав участь у каральній експедиції генерала Вельямінова проти закубанських черкесів, у нього були живі враження, які прислужилися до написання цього вірша. Вірш сприймається як пісня-монолог горців, котрі воюють проти чужинецьких зайд, відкидаючи рабські ярма на їхні вільні буйні голови.
Ось як екзальтовано про Кавказ:
Наши — камни, наши — кручи! Русь! зачем воюешь ты
Вековые высоты?
Досягнешь ли?..
Бачите, як ото все ставало "нашим" — і кавказьке каміння, і кавказькі кручі, ставало невід'ємною частиною єдиної і неділимої, вписуючись і в нинішні конституційний "простір", і в федеративну цілісність, але це постійно розв'язуване й постійно нерозв'язне питання не сходило й не сходить з порядку дня: "Русь! зачем воюешь ты вековые высоты? Досягнешь ли?".
V. Гортаючи "Самопознание" М. Бердяева, відомого російського філософа, якого Ленін разом з іншими любомудрами брутально сплавив за кордон, натрапляю на цікаве спостереження. "Западная душа гораздо более рационализована, упорядочена, организована разумом цивилизации, чем русская душа, в которой всегда остается иррациональный, неорганизованный и неупорядоченный элемент. Поэтому русская душевная жизнь более выражена и выражена в своих крайних элементах, чем душевная жизнь западного человека, более закрытая и придавленная нормами цивилизации".
Що правда, то правда. Ніяк не скажеш, що душевне життя російської людини в минулому (принаймні на той час, про який писав М. Бердяев) було пригнічено нормами цивілізації, не побільшав цей прес норм цивілізації на російську людину ні в часи революцій чи громадянської війни, розв'язаної більшовиками, ні в епоху сталінщини, ні в епоху брежнєвської стагнації. Чомусь не тиснули ці норми — й не тиснуть, бо ж, очевидно, тиск норм цивілізації відчувається тоді, коли в них є природна розумна потреба, а коли є, навпаки, природне стихійне відторгнення від них і неприйняття, то буде відторгнення й неприйняття. М. Бердяев правий, що російське духовне життя більше виражене у своїх крайніх елементах, — і тут він дуже близький до Ф. Достоєвського, який говорив про "безодню" російської душі, яка — феномен завжди наявний і вічний. Так — завжди ірраціональний, неорганізований і невпорядкований елемент, хоч би чого це стосувалося, в тому числі — кривавих подій у Чечні, яку ввергнуто в достоєвську "безодню", яку піддано деспотично-тиранічній вакханалії цього озброєного до зубів ірраціонального, неорганізованого, невпорядкованого елементу, коли, ясна річ, ніяк не йдеться про придушеність нормами цивілізації, а про цілковиту їхню відсутність, коли Росія не здатна зрозуміти, що, знищуючи Чечню, вона знищує саму себе, хоча, звичайно, не в однаковій мірі.