III. "Лира Ломоносова была отголоском полтавских пушек". Так сказав поет П. Вяземський, зауваживши, що Ломоносов — це співець народу, "праздновавшего победы или готовившегося к новым". Йому належить віршоване "Письмо о пользе Стекла", прозове "Слово о пользе Химии", сатира "Гимн бороде" ("Борода предорогая! Жаль, что ты не крещена и что тела часть срамная тем тебе предпочтена"), але, без сумніву, найщирішим джерелом його натхнення завжди були сановні царські особи. Ось "Слово похвальное Петру Великому", цитую: "Обыкновенно представляют его в человеческом виде. И так ежели человека Богу подобного, по нашему понятию, найти надобно, кроме Петра Великого не обретаю". Здавалося б, слово таки про хімію, але ж у ньому: "Видим отца боголюбивого дщерь благочестивую, отца героя дщерь мужественную, отца премудрого дщерь прозорливую; отца, наук основателя, дщерь, щедрую их покровительницу". Хто ця "дщерь"? Цариця Єлизавета Петрівна.
Взагалі, серед його похвальних од — найбільше присвячено саме їй. Аж не віриться, що стільки можна написати об одній особі, навіть якщо вона царська. "Ода на прибытие Елизаветы Петровны из Москвы в Санкт-Петербург 1742 года по коронации", ода "На день восшествия на престол Елизаветы Петровны, 1746 года", "Ода на день восшествия на престол Елизаветы Петровны, 1747 года", "Ода на день восшествия на престол Елизаветы Петровны, 1748 года", "Ода, в которой благодарение от сочинителя приносится за оказанную ему милость в Царском селе августа 27 дня, 1750 года" і т. д. А в одах — "благословенное начало тебе, богиня, воссияло", "нет на свете, кто б равен был Елизавете", "мы смерть приняли за богиню", "науки, ныне торжествуйте: взошла Минерва на престол", і т. д. Скільки єлею пролито, які потоки красномовства, яка потужна екзальтація, — й за всім цим, безумовно, пафос раба, який стоїть у вічній позі — на колінах, і дух його не зводиться з колін.
А богорівний Петро І — "домашних побеждал и внешних супостатов"; "но если бы его душевны красоты изобразить могло притом раченье наше, то был бы образ сей всего на свете краше"; "взирая на него, перс, турок, гот, сармат величеству лица геройского чудится и мертвого в меди бесчувственной страшится"; "ваш Петр за широту пределов меч простер; блаженству росскому завиствующих стер".
Звичайно, тут не йдеться про розвінчання Ломоносова. Він писав: "Я знак бессмертия себе воздвигнул превыше пирамид и крепче меди... Не вовсе я умру". Тобто був упевнений, що ніхто й ніколи його не розвінчає, — як і Пушкін був упевнений: "Я памятник воздвиг себе нерукотворный... Нет, весь я не умру". Бо й для ліри Пушкіна "гром полтавских пушек", як і для Ломоносова, був усе ж таки не просто "отголоском", як писав П. Вяземський, а животворним духом, який сповнював гордістю, бо й Пушкін був співцем народу, "праздновавшего победы или готовившегося к новым", а тому-то в його поемі "Полтава" гетьман Мазепа — це зрадник Росії і російського царя, а зрадники України й Мазепи донощики Іскра та Кочубей — друзі російського царя й патріоти Росії, і, як бачимо, дуже важко порозумітися російському патріотизмові з патріотизмом українським, чи патріотнзмові російському з патріотизмом чеченським, інгушським, татарським... Ці патріотизми не існували ні для Ломоносова, ні для Пушкіна, ні для Державіна, ні для Достоєвського, так само не існують ні для їхніх послідовників, ні для їхніх дослідників: силове поле шовінізму ніколи не втрачає особливостей своєї енергетики.
IV. Після польського повстання 1830-31 років О. Пушкін написав відому оду "Клеветникам России", — ця ода не давала спокою як сучасникам поета, так і тепер не дає спокою. Російський поет, якого вважають геніальним, різко виступив проти польських повстанців, котрі боролися за свою незалежність. Поет вважав, що інтересам Росії суперечить існування суверенної Польщі, тобто — виступив на боці монарха й війська, які потопили польське повстання в крові, тобто — "к штыку приравнял перо", й не металеве, як Маяковський, а гусяче: бо коли ти російський патріот — і гусяче перо коле, як російський багнет!
"Славянские ль ручьи сольются в русском море? Оно ль иссякнет? Вот вопрос". Як бачимо, без слов'янських ручаїв поет не уявляв собі російського моря, а без них це російське море мало б висохнути. І така вже природа цього російського моря: воно неминуче має поглинати ці слов'янські ручаї (і, звичайно ж, не тільки слов'янські, а й усілякі-всілякі, бо воно всепоглинаюче), щоб таки перебути російським морем.
І коли йдеться про "інтереси" Росії, то навіть "божевільний" (як на царське судження) геній П. Чаадаев стає, як заведено, цілком здоровим російським патріотом — і пише О. Пушкіну: "Я только что увидел два ваших стихотворения. Мой друг, никогда еще вы не доставляли мне такого удовольствия. Вот, наконец, вы — национальный поэт; вы угадали, наконец, свое призвание. Не могу выразить вам того удовлетворения, которое вы заставили меня испытать. Мы поговорим об этом другой раз, и подробно. Я не знаю, понимаете ли вы меня, как следует? Стихотворение к врагам России в особенности изумительно; это я говорю вам. В нем больше мыслей, чем их было высказано и осуществлено за последние сто лет в этой стране. Да, мой друг, пишите историю Петра Великого. Не все держатся здесь моего взгляда, это вы, вероятно, и сами подозреваете; но пусть их говорят, а мы пойдем вперед; когда угадал... малую часть той силы, которая нами движет, другой раз угадаешь ее... наверное всю. Мне хочется сказать: вот, наконец, явился наш Дант... может быть, слишком поспешный. Подождем".
Цікаво довідатися, що вірші О. Пушкіна "Клеветникам России" і "Бородинская годовщина" разом з віршем В. Жуковського "Старая песня" видано окремою книжкою під назвою "На взятие Варшавы". Отже, ці речі свідомо поставлено в один ряд із переможними фанфарами і феєрверками, якими відзначено "взяття" Варшави, а О. Пушкін "взяв" Варшаву ще й у російській поезії, не дослухавшись народної мудрості: де взяв — там і поклади. Але ж варто йому було "взяти" Варшаву, як в очах П. Чаадаева одразу ж неймовірно виросли масштаби його таланту: "Вот, наконец, вы — национальный поэт". А якби в "послужному списку" поета, припустімо, не було б оди "Клеветникам России", де вславлено російський шовінізм, то він би не відбувся як національний поет, і тільки таким чином можна відбутися? Ох, цей справді "слишком поспешный Дант..." Річ у тім, що він не міг не написати оду "Клеветникам России", і написав, і був радий, що написав. Ф. Достоєвський: "Я, как и Пушкин, слуга царю".