— Гадаю, сестро, тобі не доведеться бідувати. Сер Томас каже, в тебе буде шістсот фунтів на рік.
— Я й не скаржуся, леді Бертрам. Я знаю, що вже не зможу жити так, як раніше; мені доведеться багато в чому собі відмовляти і постійно заощаджувати. Досі я була, безперечно, не надто ощадливою, але тепер не соромитимуся економити. Моє становище змінилося так само, як і мої прибутки. Ніхто ж не чекатиме від мене тих благодіянь, які бідний містер Норріс, як служитель церкви, вважав за свій обов'язок. Навіть уявити собі важко, скільки всілякого наброду годувалося з нашого столу! У Білому будиночку треба буде краще за цим стежити. Я повинна заощаджувати, інакше буду просто нещасною; і, щиро кажучи, мені буде дуже приємно, якщо я зможу зробити більше — тобто щось відкласти до кінця року.
— Гадаю, що зможеш. Ти завжди це уміла.
— Моя єдина мета, леді Бертрам, — бодай чимось прислужитися тим, хто зостанеться після мене. Я хочу бути багатшою лише заради блага ваших дітей. Мені більш нема про кого турбуватися; але я буду дуже рада, якщо зможу лишити їм якусь дещицю, — вона ж не буде для них зайвою.
— Ти дуже добра, але можеш про них не турбуватися. Вони будуть забезпечені як належить; сер Томас про це подбає.
— Так, але коли ваші землі на Антигуа і надалі даватимуть такі мізерні прибутки, справи сера Томаса можуть погіршитися.
— О, це невдовзі владнається. Сер Томас уже написав про це, я знаю.
— Гаразд, леді Бертрам, — мовила місіс Норріс, збираючись іти, — я можу сказати лиш одне: єдине моє бажання — бути корисною вашій родині; і якщо сер Томас ще коли-небудь заведе розмову про те, щоб я взяла Фанні до себе, ви можете сказати йому, що при моєму здоров'ї і душевному стані це річ неможлива. До того ж у мене справді немає для неї місця, адже я повинна тримати одну кімнату вільною для гостей.
Леді Бертрам передала її слова чоловікові, і цього було досить, щоб переконати його, якої він хибної думки був щодо намірів своєї родички; і відтоді остання могла не боятись жодних сподівань або натяків з його боку. Він лише дивувався з її небажання хоч щось зробити для племінниці, якою вона нібито так хотіла опікуватись; та оскільки вона вчасно дала йому та леді Бертрам зрозуміти, що вся її власність призначається їхній родині, він невдовзі змирився з її дивацтвом, яке, послуживши на користь його сім'ї, водночас змушувало його забезпечити Фанні із власних коштів.
Фанні невдовзі дізналася, що її страхи були марними, і так щиро цьому зраділа, що Едмунд, розчарований у своїх сподіваннях щодо зміни, яку він вважав такою корисною для Фанні, також радів разом з нею. Місіс Норріс переселилася до Білого будиночка, Гранти переїхали до пасторату, і, коли все це владналося, життя у Менсфілд-парку знов потекло спокійно, як завжди.
Гранти, показавши себе людьми доброзичливими й товариськими, сподобалися більшості своїх нових знайомих. Але вони мали й деякі вади, про які місіс Норріс дуже скоро дізналася. Доктор Грант любив поїсти, і йому щодня подавали аж надто розкішні обіди; а місіс Грант, замість того щоб намагатися вдовольнити його пристрасть скромнішими засобами, призначила своїй куховарці таку саму щедру платню, як у Менсфілд-парку, і сама не обтяжувала себе клопотами по господарству. Місіс Норріс була не в змозі говорити спокійно про таку прикру недбалість, як і про те, скільки масла та яєць витрачалося в домі нового священика. Вона, мовляв, також була щедрою, гостинною господинею і ненавиділа скнарість, і за її часів у пасторському домі, певно ж, ніхто не потерпав від недостатнього комфорту, ніхто не міг поскаржитися, що йому чогось бракувало; але таке господарювання — даруйте, тут вона чогось не розуміє. Вельможній пані нема чого робити в сільській парафії. Місіс Грант не завадило б зазирнути до комори в Білому будиночку. Адже всіх, кого вона розпитувала, кажуть, що місіс Грант ніколи не мала більше п'яти тисяч фунтів!
Леді Бертрам слухала ці палкі промови без особливої цікавості. Їй було байдуже до необачливого хазяйнування місіс Грант, але її гідність колишньої красуні була жорстоко скривджена тим, що геть не вродлива місіс Грант так добре влаштувалася в житті; і вона висловлювала свій подив з цього приводу так само часто (хоч і не так багатослівно), як місіс Норріс своє обурення з приводу іншого.
Проте не минуло й року від цих розмов, як у житті сім'ї сталася нова зміна, досить важлива, щоб привернути до себе увагу сестер. Сер Томас вирішив, що необхідно поїхати до Антигуа, аби краще владнати там свої справи, й узяв старшого сина з собою, сподіваючись припинити його небажані знайомства вдома. Вони покинули Англію з наміром повернутися за рік.
Необхідність такого рішення, викликана матеріальним становищем сера Томаса та бажанням подбати про синове благополуччя, змусила його примиритися з розлукою і довірити виховання доньок, що досягли такого небезпечного віку, турботам інших. Він знав, що леді Бертрам не здатна його замінити або хоча б сумлінно виконувати свої власні материнські обов'язки, але, доручивши дівчат невсипущому нагляду місіс Норріс та розважливості Едмунда, він міг не боятися за їхню поведінку.
Леді Бертрам була дуже невдоволена, що чоловік її покидає, але не тому, що надто за нього тривожилася: вона належала до тих людей, для яких не існує жодної небезпеки чи труднощів, поки ці речі не торкаються їх особисто.
Ставлення обох міс Бертрам до цієї події було варте співчуття, — не тому, що вони сумували, але тому, що насправді зовсім не були засмучені. Батько не викликав у них щирої любові; він ніколи не потурав їхнім примхам, і тому його відсутність, на жаль, була для них вельми зручною. Відтоді як він поїхав, дівчата могли ні в чому себе не обмежувати; і, не прагнучи тих розваг, які сер Томас, певно, мав би їм заборонити, вони одразу ж відчули, що можуть жити на власний розсуд і робити, що душа забажає. Фанні відчувала таку ж полегкість, як її кузини, але, усвідомлюючи це, соромилася власної невдячності і сумувала через те, що не сумує. Сер Томас так багато зробив для неї та для її братів, а тепер він поїхав і, можливо, ніколи вже не повернеться! А вона, розлучившись з ним, і сльозинки не зронила! Це ж сором, що вона така безсердечна. До того ж в останній день перед від'їздом він висловив надію, що наступної зими вона, певно, знов побачить Уїльяма, і наказав їй написати братові та запросити його до Менсфілду, тільки-но стане відомо, що його ескадра прибула до Англії. Він такий уважний, такий добрий!.. І якби тільки він, кажучи ці слова, усміхнувся до неї чи назвав її "любою Фанні", вона б одразу ж забула про його колишню суворість. Та насамкінець сер Томас глибоко її скривдив, мовивши: "Якщо Уїльям справді з'явиться у Менсфілді, сподіваюся, він зможе пересвідчитись, що за ці роки ти змінилася на краще… проте, боюся, він побачить, що в шістнадцять років його сестра в чомусь лишилася такою, як була в десять". Вона гірко плакала, згадуючи ці слова і після того, як дядько поїхав; а кузини, побачивши її заплакані очі, запідозрили її в лицемірстві.