— Я був у вашому театрі, — стримано мовив він, сідаючи. — І опинився в ньому досить несподівано. Його близькість до моєї кімнати… Проте, звичайно, він був для мене несподіванкою з будь-якого погляду; адже я не мав жодного уявлення щодо того, якого серйозного характеру набули ваші театральні задуми. Однак виглядає все дуже гарно, наскільки я міг роздивитися при такому освітленні, і це робить честь моєму приятелеві Крістоферу Джексону.
І він перевів розмову на інше і, присьорбуючи каву, став мирно обговорювати більш безневинні домашні справи; але містер Йєтс, за нездатністю збагнути, що сер Томас мав на увазі, чи то за браком скромності й такту, як завжди, будь-що прагнув влізти до чужої розмови і привернути загальну увагу до себе; він не давав серові Томасу говорити ні про що інше, окрім театру, дозоляв йому зауваженнями щодо цього предмета і врешті-решт примусив його вислухати всю історію свого розчарування в Еклсфорді. Сер Томас слухав дуже поштиво, але знайшов у цій оповіді, з початку й до кінця, багато такого, що розбігалося з його поняттями про пристойність і переконало його в душевному неблагородстві містера Йєтса; і коли той завершив свою розповідь, сер Томас лише злегка кивнув головою на знак співчуття.
— Отак, власне, і народився наш театр, — сказав Том, трохи замислившись. — Мій друг Йєтс приніс цю заразу з Еклсфорду, і вона поширилася, як завжди поширюються подібні речі, ви ж знаєте, сер, — мабуть, так швидко ще й завдяки тому, що ви самі колись прищепили нам любов до таких занять. Ми наче знов ступили на знайому стежку.
Містер Йєтс, улучивши мить, перехопив слово і докладно розповів серові Томасу, чого вони вже досягли та що роблять зараз, розповів про поступове розширення їхнього плану, про вдале розв'язання перших складнощів і про нинішній багатообіцяючий стан речей; він розповідав про все це в такому самозасліпленому захваті, що не тільки не помічав, як знічено соваються на місці його друзі та як вони змінюються в обличчі, і не чув застережливого гмикання, але не завважив і виразу того обличчя, на яке невідривно дивився, — не побачив, що сер Томас спохмурнів, з допитливою серйозністю поглянув на доньок та Едмунда, особливо пильно вдивляючись в обличчя останнього, виражаючи цим поглядом протест, докір, який відчував у душі. Не менш гостро це відчувала й Фанні, що відсунула свій стілець за край канапи, на якому сиділа її тітонька, і, таким чином зробившись непомітною, спостерігала за всім, що відбувалося довкола. Такого докірливого батьківського погляду, зверненого на Едмунда, вона раніше не могла навіть уявити; і відчуття, що він певною мірою цього заслужив, гнітило її. "Я покладався на твоє сумління, Едмунде; що ж із тобою сталося?" — промовляв цей погляд. У душі вона схилилася перед дядечком, і все її єство озивалося до нього з німим благанням: "О, тільки не на нього! Дивіться так на всіх інших, тільки не на нього!"
Містер Йєтс усе говорив.
— Щиро кажучи, сер Томасе, сьогодні ввечері, коли ви приїхали, ми якраз проводили репетицію. Ми репетирували перші три акти, і загалом досить успішно. Наше товариство нині не в повному складі, оскільки Кроуфорди пішли додому, і сьогодні ми вже нічого не зможемо зробити; та якщо ви вшануєте нас своєю присутністю завтра ввечері, я за результат не боюся. Ми, як недосвідчені актори, просимо вас виявити поблажливість, сер, ви ж розумієте; ми сподіваємося на вашу поблажливість.
— Я буду поблажливим, сер, — похмуро відповів сер Томас, — та більше ніяких репетицій. — І, великодушно всміхнувшись, додав: — Я приїхав додому, щоб бути щасливим і виявляти милосердя. — Потім, звертаючись до когось іншого чи до всіх разом, він спокійно мовив: — Про містера і міс Кроуфорд згадувалося в останніх листах з Менсфілду. Ви знаходите це знайомство приємним?
Том, єдиний з-поміж усіх, був готовий відповісти; але він не відчував особливої прихильності до обох згаданих осіб, а також не потерпав від ревнощів, ні як закоханий, ні як актор, і тому висловився про них дуже схвально:
— Містер Кроуфорд — надзвичайно приємна людина, справжній джентльмен; його сестра — чарівна, мила, елегантна, весела дівчина.
Містер Рашворт не міг мовчати далі.
— Я, звісно, не можу сказати, що він не джентльмен; та вам слід було б зазначити, що на зріст він не вищий п'яти футів восьми дюймів, а то ваш батько уявлятиме, наче він гарний на вроду.
Сер Томас не зовсім зрозумів його слова і поглянув на нього трохи здивовано.
— Якщо я мушу сказати, що я думаю, — вів далі містер Рашворт, — на мою думку, це дуже неприємно, коли весь час репетирують. Це вже занадто. Мені зараз не так уже подобається театр, як спочатку. Як на мене, набагато краще отак сидіти в затишку, лише серед своїх, і нічого не робити.
Сер Томас знову поглянув на нього і відповів з люб'язною посмішкою:
— Я радий, що наші почуття щодо цього предмета такі схожі. Це мене справді втішає. Те, що я більш обачливий, і прозірливий, і більш уважний до тих речей, на які не звертають уваги мої діти, цілком природно; як і те, що я ціную домашній спокій, не порушений бучними веселощами, набагато більше, ніж вони. Але відчувати так само у вашому віці — це дуже цінна властивість і для вас, і для будь-кого, хто з вами спілкується; і я розумію, як важливо мати такого гідного союзника.
Сер Томас хотів висловити думку містера Рашворта ясніше, ніж той це зробив. Він усвідомлював, що від містера Рашворта не варто чекати проявів геніальності; але високо цінував його як поміркованого, порядного юнака, з переконаннями набагато благороднішими, ніж того можна було сподіватися, судячи з його висловлювань. Більшість з тих, хто чув його, не змогли приховати посмішки. Містер Рашворт навряд чи був здатний осягнути таку премудрість; та зовні він спробував виказати — і відчував насправді, — що його надзвичайно втішає схвалення сера Томаса, і, не вимовивши після цього ні слова, тим самим зробив усе можливе, щоб це добре враження зберігалося трохи довше.
Розділ двадцятий
Наступного ранку Едмунд перш за все поспішив зустрітися з батьком віч-на-віч і чесно розповів йому про всю театральну затію, виправдовуючи себе лише настільки, наскільки тепер, дивлячись на все тверезішим поглядом, міг вважати свою поведінку вартою виправдання; він цілком відверто визнав, що до такої поступки його спонукали не самі лише добрі наміри, і тому навряд чи можна вважати його рішення справедливим. Звинувативши самого себе, він постарався не сказати нічого поганого про інших; але серед них була лише одна особа, про чию поведінку він міг говорити без потреби захищати її чи то щось приховувати.