"Яка прикрість", "Шкода, що вам так не пощастило", — посипалися співчутливі зауваження слухачів.
— На такі речі не заведено скаржитися, але ця бідолашна стара пані не могла вибрати більш невдалої миті, щоб покинути цей світ; і просто неможливо було не побажати, щоб ця новина спізнилася на якихось три дні, які були нам потрібні. Якихось три дні; то ж була всього лише бабуся, і померла вона за двісті миль звідти, отже, це нікому б не зашкодило, і це пропонувалося, я знаю; але лорд Ревеншоу, здається, людина найсуворіших правил у всій Англії, і він не схотів про це й слухати.
— От і маєш: дивертисмент замість комедії, — докинув містер Бертрам. — "Узи кохання" наказали довго жити, а лорд і леді Ревеншоу поїхали грати у виставі "Моя бабуся". Ну, його, мабуть, втішатиме спадок; і, між нами кажучи, він, мабуть, злякався, що роль Барона зашкодить його доброму імені та легеням, і не жалкував, що доведеться поїхати; а щоб утішити вас, Йєтсе, гадаю, ми повинні влаштувати свій театр у Менсфілді і попросити вас бути нашим режисером.
Ця ідея, хоч і виникла за якусь мить, не була миттєвою забаганкою, оскільки схильність до сценічної гри вже пробудилася і найдужче заволоділа тим, хто зараз був у домі господарем і хто, маючи стільки вільного часу, що майже будь-яка новина була для нього жаданою, до того ж володів певними талантами і почуттям гумору, необхідними для того, щоб освоїти нове для нього акторське мистецтво. Ця думка не давала йому спокою.
— От якби нам влаштувати щось на зразок Еклсфордського театру!
Це бажання відлунювало в душі кожної з сестер; і Генрі Кроуфорд, у чиєму бурхливому житті ця розвага була ще незнаною, охоче підтримав ідею.
— Слово честі, — сказав він, — у мене зараз вистачить глупства, щоб погодитися на будь-яку роль із тих, що були колись написані, з Шейлока і Річарда Третього до героя фарсу, що виспівує в червоному плащі і капелюсі з пір'їною. Мені здається, я міг би бути ким завгодно і чим завгодно, — виголошувати палкі промови, або зітхати та ремствувати, або викидати смішні колінця в будь-якій трагедії чи комедії, написаній англійською мовою. Робімо щось. Нехай це буде лише половина п'єси, один акт, одна сцена; що нам заважає? Адже з ваших облич видно, що ви згодні. — Він поглянув на сестер Бертрам. — А театр — ну що таке театр? Це ж буде тільки для нашої розваги. Нам підійде будь-яка кімната в будинку.
— Потрібна завіса, — сказав Том Бертрам, — кілька ярдів зеленого сукна для завіси вистачить.
— Звичайно, вистачить! — вигукнув містер Йєтс. — Лише зробимо лаштунки, двері в глибині і три-чотири декорації; більше нічого не потрібно. Якщо ми все робитимемо тільки задля власної втіхи, цього буде досить.
— Як на мене, слід вдовольнитися навіть меншим, — сказала Марія. — Нам не вистачить часу, до того ж можуть виникнути ще якісь перешкоди. Краще прийняти пропозицію містера Кроуфорда і влаштувати просто виставу, а не театр. У наших кращих п'єсах багато сцен, де не потрібні декорації.
— Ні, — заперечив Едмунд, що почав прислухатися до розмови з тривогою. — Не робімо нічого наполовину. Якщо ми хочемо грати, нехай це буде справжній театр — з партером, ложами, балконом, і давайте візьмемо всю п'єсу, від початку й до кінця; наприклад, якщо це буде німецька п'єса, байдуже, яка саме, то в ній мають бути і трюки, і змінний дивертисмент, і фігурний танець, і хорнпайп,[6] і пісні в перервах між актами. Якщо ми не зможемо перевершити Еклсфорд, то краще й не братися до діла.
— Ну-бо, Едмунде, не будь таким серйозним, — мовила Джулія. — Ти більше за всіх любиш театр і ладен поїхати бозна-куди, щоб подивитися спектакль.
— Так. Щоб побачити справжню гру, талановиту гру професійних акторів. Але я навряд чи перейду з цієї кімнати до сусідньої, щоб дивитися на незграбні спроби тих, хто не навчався цього мистецтва, — на зборище леді та джентльменів, чиє гарне виховання та освіченість лише стануть їм на заваді під час гри на сцені.
Після недовгої мовчанки розмова, однак, продовжилася, суперечка спалахнула з новою силою, і прагнення кожного грати на сцені подужчало, посилене дискусією й підтримкою інших; і хоч нічого ще не було вирішено, окрім того, що Том Бертрам обрав комедію, а його сестри і Генрі Кроуфорд — трагедію, і що знайти п'єсу, яка влаштувала б усіх, дуже непросто, — всі були несхитні у своєму бажанні грати, не одне, то інше. І Едмунд почувався все більш ніяково. Він вирішив перешкодити цьому, якщо можливо, хоча його мати, яка також чула розмову, що відбувалася за столом, не виказала ані найменшого невдоволення.
Того ж вечора йому випала нагода спробувати свої сили. Марія, Джулія, Генрі Кроуфорд і містер Йєтс були в більярдній. Том повернувся звідти до вітальні, де Едмунд стояв, замислившись, біля каміна, леді сиділа трохи подалі на канапі, а Фанні притулилася біля неї зі своїм рукоділлям, — і, ледь увійшовши, заговорив:
— Такого жахливого більярда, як у нас, мабуть, годі й шукати. Я більш не міг цього витримати — і, гадаю, ніщо не змусить мене знову йти на таке випробування; але в одному я переконався: більярдна якнайкраще підходить для театру, особливо за своєю формою та довжиною; а двері в дальньому кінці можна відчинити, треба лише переставити книжкову шафу в батьковій кімнаті, — це якихось п'ять хвилин; якщо ми на це зважимося, краще й не вигадаєш. А з батькової кімнати вийде чудова гримерна. Вона наче для того й межує з більярдною.
— Але ж це не серйозно — що ти збираєшся грати на сцені, Томе? — тихо спитав Едмунд, коли брат підійшов до каміна.
— Не серйозно? Це серйозніше від будь-чого, запевняю тебе. А що тут дивного?
— Як на мене, це зовсім недоречно. Домашні вистави взагалі навряд чи варті похвали; а за наших обставин затівати щось подібне було б надто нерозумним, щоб не сказати більше. Це свідчило б про неувагу до батька, якого зараз немає з нами і який певною мірою перебуває в небезпеці. Гадаю, це було б необачним щодо Марії, адже її становище вимагає, якщо все зважити, особливої, просто надзвичайної делікатності.
— Ти дивишся на це надто серйозно! Так, наче ми збираємося грати тричі на тиждень, поки не повернеться батько, і запрошувати на виставу всіх сусідів. Але нічого такого не буде. Ми просто хочемо трошки розважитися, щоб жити було цікавіше, — і спробувати свої сили в чомусь новому. Нам не потрібні ні глядачі, ні визнання. Можеш не сумніватися, ми виберемо найпристойнішу п'єсу. І я не бачу ніякого злочину чи небезпеки для будь-кого з нас у тому, що ми розмовлятимемо на сцені вишуканою літературною мовою якогось шанованого автора, а не своєю власною. Я нічого не боюся, і мені нема чого соромитись. А щодо батькової відсутності, то, на мій погляд, це аж ніяка не перешкода — радше спонукання до дії; оскільки нашій матусі, безперечно, нелегко чекати його повернення, і якщо ми протягом наступних тижнів зможемо трохи розвіяти її смуток, я вважатиму, що ми не гайнували часу, і, я впевнений, батько буде такої ж думки. Для матусі це дуже скрутна пора.