— Це якась помилка, сер, — квапливо мовила Фанні. — Це, мабуть, помилка… Це не може бути правдою; певно, йдеться про інших людей.
Вона говорила з несвідомим бажанням хоч ненадовго врятуватися від ганьби; говорила з тією рішучістю, якої надає крайній відчай, оскільки говорила про те, чому не могла, не хотіла вірити. Вражена до глибини душі, вона не сумнівалася в правдивості прочитаного. Правда її приголомшила; і згодом вона дивувалася, що в таку мить змогла говорити, могла вільно дихати.
Містер Прайс був не надто збентежений цією новиною, тому навіть не схотів сперечатися.
— Може, й брехня, — погодився він. — Просто зараз стільки тих світських паній пускаються берега, що ні за кого не можна ручитись.
— Атож, краще сподіватися, що це неправда, — жалібно сказала місіс Прайс. — Це ж був би просто жах якийсь! Добро б я один раз казала Ребецці про цей килим, — та ж ні, я разів десять говорила, хіба ні, Бетсі? Тут і роботи всієї хвилин на десять.
Неможливо описати жах і сум'яття, що охопили Фанні, коли вона переконалася, що ті двоє насправді винні, і уявила собі, до якого лиха це може призвести. Спочатку вона перебувала мов у якомусь заціпенінні; проте щомиті все ясніше розуміла, яка біда скоїлася. Вона не могла, не сміла сподіватися, що в газетній статті написана неправда. Лист міс Кроуфорд, якого вона перечитувала так часто, що вивчила напам'ять, до страшного узгоджувався зі статтею. Завзяття, з яким міс Кроуфорд захищала брата, і її надія, що все владнається, і очевидне хвилювання — все це свідчило про ганебний вчинок; і міс Кроуфорд, мабуть, єдина жінка у світі, що здатна вважати дрібницею такий страшний гріх, здатна намагатися приховати його і бажати, щоб він лишився не скараним! Тепер Фанні зрозуміла свою помилку щодо того, хто поїхав до Менсфілд-парку, чи то, вірніше, про кого писала міс Кроуфорд: не про містера і місіс Рашворт, а про місіс Рашворт і свого брата.
Фанні здавалося, наче ніколи в житті їй не було так гидко. Вона не могла заспокоїтись. Думала про це весь вечір, не змогла заснути вночі. Вона то відчувала млість, то здригалася від жаху, її то кидало в жар, то обсипало холодом. Те, що сталося, було настільки жахливим, що подеколи вона всім своїм єством поставала проти цього, відмовлялася в це вірити, — це неможливо, такого не може, не повинно бути. Жінка, що всього лише півроку як вийшла заміж, чоловік, що вважав себе довіку пов'язаним, навіть зарученим з іншою — з її близькою родичкою; обидві сім'ї пов'язані нерозривними узами; всі вони такі близькі між собою! Надто страшним було це переплетіння провини, ганьби й нещастя, щоб так могли вчинити звичайні люди! І все ж вона розуміла, що так і є насправді. Легковажність Кроуфорда, його марнославство, давня прихильність Марії і відсутність твердих переконань в обох робили це можливим; і лист міс Кроуфорд засвідчував, що так і сталося.
Якими будуть наслідки? Невже хоча б хтось може не почуватися скривдженим? Чиїсь наміри — лишитися незмінними? Чийсь спокій — не порушитись назавжди? Міс Кроуфорд і Едмунда? Але про це краще не думати. Фанні обмежилася, чи то спробувала обмежитися, думками про те, що не викликало жодних сумнівів, — про горе, яке торкнеться кожного в сім'ї, якщо провину справді підтверджено й оприлюднено. Страждання матері, батька… Тут вона спинилася у своїх роздумах. Джулії, Тома, Едмунда… Вона спинилася знову. Ось ті двоє, для кого випробування буде найтяжчим. Знаючи батьківські почуття сера Томаса і його високі уявлення про честь та пристойність, благородні принципи і відкриту вдачу Едмунда, його істинну, щиру любов, вона починала боятися за їхній розум та навіть за саме життя; і, як їй здавалося, якщо думати лише про те, що чекає їх у цьому світі, то для кожного з родичів місіс Рашворт смерть була б істинним благом.
Наступного дня ніщо не послабило її страхів; післязавтра також. З поштою не прибуло жодного спростування — ні публічного, ні приватного. Не було й другого листа від міс Кроуфорд, що міг би пояснити перший; не було звістки з Менсфілду, хоч тітонька давно вже мала б до неї написати. То був поганий знак. У Фанні не лишилося вже й тіні надії, що могла б її втішити, і вона, пригнічена, зажурена, так побивалася в розпачі, що будь-яка не зовсім байдужа мати, окрім місіс Прайс, могла б це помітити; аж на третій день, віщуючи лихо, пролунав стук у парадні двері — і Фанні знов вручили листа. На ньому стояв лондонський штемпель; це був лист від Едмунда.
"Люба Фанні,
ти знаєш про наше нещастя. Поможи тобі Господь знести те, що випало тобі на долю. Ми тут уже два дні, проте нічого не можемо вдіяти. Про них нічого не відомо. Ти, певно, не чула про останній удар — про втечу Джулії; вона втекла до Шотландії з Йєтсом. Вона покинула Лондон за кілька годин до нашого приїзду. За будь-яких інших обставин ми були б від цього у відчаї. Тепер це здається дрібницею, проте серйозно обтяжує наше становище. Батько не здоланий. На інше не слід було й сподіватися. Він іще в силі розмірковувати і діяти; і я пишу за його проханням, щоб запропонувати тобі повернутися додому. Він дуже цього бажає — заради матері. Я буду в Портсмуті наступного ранку після того, як ти отримаєш цього листа, і сподіваюся, що ти будеш готова вирушити до Менсфілду. Батько хоче, щоб ти запросила Сьюзен пожити в нас кілька місяців. Владнай усе на свій розсуд; скажи, що вважатимеш за потрібне; я певний, ти розумієш, яких душевних сил це вимагає від нього — у таку мить дбати про інших! Вшануй його бажання, хоча, можливо, я передав його не досить ясно. Ти можеш собі уявити, у якому я зараз стані. Нашим нещастям не видно кінця. Я приїду рано-вранці, поштовою каретою.
Твій Едмунд".
Ніколи ще Фанні так не жадала, щоб її втішили; ніколи ніщо не втішало її так, як цей лист. Завтра! Покинути Портсмут завтра! І одразу вона відчула, що їй загрожує страшна небезпека почуватися щасливою, коли всі довкола нещасні. Це зло обернулося для неї благом! Вона вжахнулася, що здатна бути такою нечулою. Поїхати так скоро, відгукнутися на сердечний поклик тих, кому вона потрібна, і взяти з собою Сьюзен, — блаженством було про це думати, і її серце повнилося радістю, яка на мить притлумила навіть біль і не дала Фанні повною мірою відчути горе тих, за кого вона вболівала найдужче. Втеча Джулії не надто її засмутила; вона була здивована, вражена, але не до глибини душі; тільки примусивши себе про це замислитись, вона визнала, що це жахлива, прикра подія, — а інакше навряд чи згадала б про це в сум'ятті розбурханих почуттів, посеред тривожних і радісних турбот та клопотів.