Безперечно, я — великий майстер, і всевидючий, всевідаючий Аллах бачить це, тому я знаю, що якогось дня й сам отемнію; однак, чи хочу я стати сліпим власне зараз? У кімнатах скарбниці у величній і страхітливій темряві відчувалася присутність Аллаха. Він наче був десь зовсім поряд, тож, ніби засуджений до смертної кари, який прагне ще бодай кілька разів востаннє подивитися на світ, поки йому зітнуть голову, я звернувся до Всевишнього: "Дозволь мені передивитися всі ті малюнки, потішити свої очі".
Мудрість Аллаха, оповиті пітьмою легенди й притчі поставали переді мною на розгорнутих сторінках. Ось знаменита сцена, що розповідає про те, як Ширін, прогулюючись галявиною, натрапила на малюнок із зображенням Хосрова, прикріплений до гілки чинара, і закохалася в шаха. Ширазький шейх Алі Різа відтворив густющу крону чинара, вивівши кожен листочок, а згодом вирішив намалювати це дерево на крупинці рису, аби довести якомусь дурневі, що головне в його роботі — не пристрасть молодої дівчини, а пристрасть художника. Невіглас-бо твердив, що чинар на малюнку — всього лиш другорядне зображення, а головне — жагуча Ширін. Та через сім літ і три місяці після того, як великий майстер почав роботу, він осліп, тому чинар на крупинці рису залишився наполовину недоробленим. І по-моєму, якщо мене не обманув гордий підпис під чарівною ніжкою улюбленої недіме, то я розглядав не той чинар, який художник намалював ще зрячим, а розкішне дерево, виведене ним тоді, коли вже отемнів. На наступній сторінці Рустем стрілою з двома наконечниками виколює очі Іскандеру[194]; сцена — яскрава й багата на кольори; так зміг би намалювати художник, який знає діяро-індійський стиль. Вивчаєш ту мініатюру, й здається, що одвічний біль і прагнення живописця, котрі називаються сліпотою, є початком радісного свята.
Якщо спершу я передивлявся стоси ілюстрованих книг з хвилюванням людини, котра хоче на власні очі побачити те легендарне, про яке стільки чула, то тепер я розглядав їх зі спокоєм старця, котрий відчуває, що ще трохи — і більше ніколи нічого цього не побачить. Кольори оксамиту й пилюки, зливаючись з тьмяним сяйвом свічок, наповнювали темряву холодної скарбниці червоними відтінками. На мої здивовані вигуки до мене підбігали Кара з карликом і вдивлялися в неперевершені зображення, заглядаючи мені через плече, а я, не стримавшись, починав їм розповідати:
— Таємницю червоного кольору забрав із собою в могилу великий тебрізький майстер Мірза Баба Імамі. Тут у його червоний забарвлені краї килиму, мітка на кавуці сафевідського шаха, що означає приналежність до кизилбашів[195]; і погляньте — черево лева на оцій сторінці та каптан юнака. Такий прекрасний червоний, за винятком, коли ллється кров, Аллах таїть у забарвленні деяких рідкісних комах і каменів, але, щоб його виявити в природі, треба постаратись, а серед людських творінь ми можемо зустріти цей колір тільки в роботах видатних малярів чи в переливанні оксамиту, — промовив я й докинув: — Будьмо вдячні тому, хто показав нам нині ті барви.
— Погляньте сюди, — знову не витримав я й кивнув на неперевершений малюнок, котрий міг би прикрасити будь-яку збірку газелей про кохання, дружбу, весну й щастя. Ми прикипіли очима до весняних дерев, що розквітли всіма кольорами, кипарисів цього райського саду та щасливих закоханих, котрі сиділи тут, попиваючи вино й читаючи вірші; і враз у просяклій запахом плісняви й пилюки скарбниці ми немов одчули ніжний аромат весняних квітів та тіл закоханих, що купалися в радощах.
— Маляр наче добув із серця прекрасні руки, ноги закоханих, їхні витончені постави, веселощі птахів, які витають довкола них, але ви тільки погляньте, як грубо він зобразив кипарис позаду тієї пари! — вигукнув я. — Перед нами малюнок бухарця Лютфі, який був скандалістом та безхарактерною людиною й тому лишав свої мініатюри наполовину незавершеними. Він не затримувався надовго в жодному з міст, бо сперечався з усіма шахами та ханами, доводячи їм, що його живопис для них незрозумілий. Постійно дискутуючи, перебираючися з одного шахського палацу до іншого, мандруючи з міста до міста, визначний маляр, що ніяк не міг знайти собі володаря, достойного мати видану ним книжку, зрештою потрапив до цеху якогось непримітного правителя голих гір, однак власне йому він прослужив останні двадцять п'ять років свого життя, бо, як сам сказав: "Країна невелика, але хан на мистецтві тямиться". І понині сперечаються та жартують: знав чи ні великий художник, що бідолашний хан був сліпий.
— Ви бачите оцю сторінку? — запитав я, коли вже було далеко за північ, і вони обоє миттю піднесли до мене свої свічі. — За останнє століття книга, яка зараз у моїх руках, змінила десять володарів, побувала на просторах від Ґерата до Стамбула.
За допомогою мого окуляра ми втрьох прочитали безліч підписів, посвят та історичних дат, розпиханих по всіх можливих кутках сторінки, яка розповідала про історію видання, а також — імена султанів, котрі в реальному житті душили один одного, а тут — зліпилися докупи в написі: "З поміччю Аллаха завершено цю книгу в Ґераті в шістсот сорок дев'ятому році від Хіджри каліграфом султана Велі, сином Музаферра з Герата, для Ісметюд Дюня, дружини Мухамеда Джукі, всепереможного брата повелителя світу Байсунгура"[196]. На тій-таки сторінці ми прочитали, що згодом книга потрапила до рук султана Аккоюнлу Халіла, потім до його сина — Якуп-бея, а від того — до північноузбецьких султанів. Кожен з володарів утішався виданням, деякі з мініатюр заміняв на інші, а ще, перш за все, додавав до ілюстрацій зображення своєї чарівної дружини. Від узбецьких ханів, які з гордістю повиводили тут свої імена, книга потрапила до Сама Мірзи, брата завойовника Ґерата шаха Ізмаїла; він її подарував братові з окремою присвятою; шах Ізмаїл забрав том із собою до Тебріза і підготував ще комусь у дар з черговою присвятою, однак достойний раю султан Явуз Селім-хан розгромив шаха в битві під Чалдираном[197], пограбував тебрізький Хешт-Біхішт-палац, і книга разом із переможною султанською раттю, подолавши гори, пустелі й ріки, примандрувала до Стамбула, в цю скарбницю.