Memento

Сторінка 3 з 22

Винниченко Володимир

Кривенко (глухо). Це — правда?

Антонина (винувато відводячи очі). Правда. (Знов потупляється).

Кривенко. Тебе обдивлявся професор Орловський?

Антонина (хитає головою).

Кривенко. І рішуче нічого не можна зробити?

Антонина. Можна, але 75 % за те, що я можу померти. (Мовчить). Крім того, це буде коштувати дуже дорого... У нас не знайдеться стільки грошей... (Мовчить). А потім...

Ні, це такий жах, що я згадать не можу! Ти знаєш, дитина може родиться живою... Розумієш, що це може буть, коли робити зараз? Дуже часто буває, що на сьомому місяці родяться живими. Недоноска дать... О, ні! Краще родити!

Кривенко. Значить, акушерка помилилась на цілий місяць?

Антонина. Да! Я прямо в одчай упала, як узнала... Більш усього те, що ти можеш не повірити, можеш подумать, що я це навмисне, щоб мати дитину. Але я тобі говорю... Ні, постій, дай я тобі скажу... Я тобі говорю, Васю, що я нічого від тебе не хочу, не жду, не вимагаю...

Кривенко робить нетерплячий жест.

Антонина (хапливо). Ні, чекай! Я не хотіла тобі писати, я хотіла сказати в лице...

Кривенко. І для того вислала наперед ту панну?

Антонина. Я боялась, що ти, узнавши, так розсердишся, що не вислухаєш і побіжиш. Слухай: це дитина моя, тільки моя. Ти не хотів її, ти пропонував способи, щоб не робить викидиша, я признаю, я на це не згоджувалась... Я не знаю, чия тут вина. Я думала... Ну, одним словом, дитина родиться, і ти її не знаєш... Чуєш: ти можеш бути спокійним, ніяких обов'язків у тебе переді мною нема... Тільки ти скажи: ти віриш мені, що це вийшло для мене несподівано. Віриш?

Кривенко (мляво). Не в цьому річ. Це не важко... Дитина родиться. Це — факт... Цього не повинно буть, а воно є. А воно є... (Ходить).

Пауза.

Антонина (винувато). А я ще й казала їй, що вона, здається, помиляється. А то, може, просто шарлатанка, щоб заробить... Я знаю?

Кривенко (сідає біля столу. Помалу). Я не буду знать цієї дитини... (Пауза. Раптом спалахує і скажено б'є кулаком по столу). Та я знаю вже її! Чуєш; знаю цього недоноска!

Антонина. Через що ж "недоноска"?

Кривенко (встаючи). Він гірше недоноска буде! Він дегенератом буде, з утроби матері хворим!

Антонина. Через що ж "дегенератом"?

Кривенко. Ти ще питаєш? Батько — неврастенік, а мати — неврастенічка, вагітність проходила в сльозах, драмах, замахах на самовбивство... І ти ще питаєш, через що дегенерат? Моя дитина — дегенерат! Моя дитина! Це після всіх моїх мрій, теорій, після жагучого бажання мати дитину тільки від тої, з якою... Оце так! Оце вскочив... (Ходить по хаті). І головне, через що? Обоє не хотіли, не збирались мати її, і через помилку якоїсь баби, акушерки, все іде к чорту — і твої мрії, теорії, бажання, вся твоя чесність, все. Це ще не глум? Да, тепер можна глузувати з мене! Можна, можна, да!..

Антонина. Що тебе, властиво, так мучить?

Кривенко. Ти не розумієш? Ти не розумієш цього ляпаса, цього плювка життя мені в пику?

Антонина (з ноткою злості й роздратування). Та якого плювка? Що дитина родиться? Але ж я кажу тобі: забудь, що вона є... Забудь, як забув про тих дітей, яких, певно, десь у тебе є від покоївок, випадкових стріч з женщинами.

Кривенко. Про тих я нічого не знаю, чи є вони, чи нема. А про цю я знаю!.. Знаю! І цього забути не можна. Трус може про це забуть!

Пауза.

Антонина (глухо). Є ще один вихід... Кривенко (зупиняючись). Який? Антонина (ледь чутно). Моя смерть. Кривенко (ходить далі). А, знов про це!.. Двадцять раз ти висовуєш це средство. Це не вихід.

Антонина. Ти не віриш, що я можу вмерти?

Кривенко мовчки ходить. Антонина помалу сідає на канапу і дивиться в куток понуро-задумливим

поглядом.

Кривенко (сідає коло столу). І рішуче нічого вже не можна зробити? Ти все зробила?

Антонина (хмуро). Пішла ще Паша до одної акушерки. Не знаю. Я не маю надії. Зараз повинна прийти...

Кривенко. Яка ще Паша? Та, що я познайомився у тебе?

Антонина. Та...

Кривенко. А з цією панною... Вербівською ти давно живеш?

Антонина. Місяців два...

Кривенко. Де ж ти зазнайомилася з нею?

Антонина. У Паші...

Кривенко. А вона не приходила до тебе знайомитись? Антонина. Чого ради?

Кривенко. Так... Я думав... Навіщо ти оселилася з нею? Хіба ти її знаєш?

Антонина. А мені тепер все одно! Я кожній собаці, яку приголублять, завидую... {Підборіддя її дрижить. Хутко виймає хусточку і прикладає до очей).

Кривенко. Чого ж плакати?

Антонина. Вибачай, це так... Я зовсім розпустила себе... Плачу і не можу, не маю сил сліз удержать. Колись мене називали "каменем" за те, що ніколи не плакала, а тепер... не можу... Не сердься, дивись на це, як на нежить...

Кривенко. Я не серджусь, не розумію лише...

Антонина. Я просто не знаю, де беруться оці сльози... (Раптом). Що я їм зробила? Що? Що, не вінчавшись, стала воєю жінкою, любовницею? Яке ж їм діло до цього? "Ми цього не ждали від Антонини, така скромна, така тиха дівчина..." А тепер уже не скромна, не чесна. Яке їм діло до нас?!

Кривенко. Ех, Тосю, доки ти звертатимеш увагу на цих "чесних"? Що тобі до їхніх балачок? Ти почуваєш себе чесною з собою? Почуваєш, що зробила так, як по-твоєму слід зробить? Ну й буде з тебе... Всім не догодиш...

Антонина. Я не можу! Вони казять мене! З якої речі вони звуть тебе подлєцом?! "Спокусив, покинув дівчину". Ідіоти! Що я, дівча мале, не знала, куди й на що йду? "Покинув..." А може, я покинула? А може, ми просто розійшлись? Що вони знають?..

Кривенко. Вони про те й говорять, що знають. Коли б знали всі обставини, може б, говорили інше.

Антонина. Але вони не мають права так говорить! Мені не потрібна їхня жалість! Покинули всі, одвернулись, ну і хай. Не лізьте ж в душу брудними руками!.. (Плаче). Ти кажеш, як я оселилась з Вербівською, незнайомою людиною... Але, коли вона мені запропонувала, я мало на шию їй не кинулась. Вона мені помагає... Якби не вона, я б себе зовсім одинокою почувала. Ні одної людини... Нігде! Ще Паша хіба, але вона чудна така... Слухай, за що ти мене ненавидиш так? За віщо? Що я зробила? Ні, чекай...

Кривенко. Тосю! Ти знов... Це ж — неправда...

Антонина. Ні, правда, я бачу... Твої листи такі холодні, офіціальні. Тепер приїхав, як до чужої. Що я зробила? Хіба я винна? Ну, я розумію, ми не зійшлись з тобою, я — не та, з якою ти можеш мати дитину, ми не підходимо одне до одного, але за віщо ж ненависть? Підожди, дай мені все сказать... Ти знаєш, я ніколи не вимагала від тебе більше, ніж ти міг дать мені. Але те, що ти мені дав, я брала з радістю. І дав мені стільки, що я можу тільки дякувать. Я не кажу, щоб у тебе була тепер жага до мене: як женщина, я повинна буть гидка тобі тепер... Ні, ні, я знаю. Ну, і... Але за віщо ж неприязнь? Господи! Я ж така тепер одинока, стомлена, я так стомилась, що просто бажаю смерті... А ти не віриш... (Схилилася головою на спинку канапи і плаче),