Сказавши це, братва, я раптом відчув себе краще, так наче в моє тєло влилася свіжа червоненька кров. Було над чим замислитись. Мені стало не гірше, а краще!
— Не можна так розмовляти з матір'ю, синку,— зауважив татусь. — Зрештою, вона дала тобі життя.
— Атож,— процідив я. — І оцей грязний вонючій світі — Потім міцно заплющив глаза, наче від болю, і проказав: — Ідіть уже. Я подумаю про повернення. Але тепер усе буде інакше.
— Так, синку,— погодився те. — Як скажеш.
— Вам доведеться вирішувати, хто буде господарем.
— У-ю-юй! — рюмсала ем.
— Гаразд, синку, все буде так, як ти забажаєш,— запевнив мене татусь. — Тільки одужуй.
Вони пішли, а я лежав і розмірковував про всілякі вєщі, що мов картинки, миготіли у мене в голівері. Згодом повернулися ципа-доглядальниця і почала поправляти простирадла на ліжку. Я запитав у неї:
— Скільки я тут уже лежу?
— Десь із тиждень.
— А що зі мною робили?
— Ви були весь поламаний, побитий, мали .тяжкий струс мозку і втратили багато крові,— відповіла вона. — Довелося все поправляти, розумієте?
— Аз голівером нічого не робили? Я хочу сказати, чи не перевернули мені мізок?
— Все, що робили,— відказала доглядальниця,— тільки вам на користь. А проте через два дні з'явилися, солодко всміхаючись, двоє молодявих лікарів і принесли якусь книжку з картинками. Один із них сказав:
— Ми хочемо, щоб ти подивився на ці малюнки й розповів, які думки вони в тебе викликають. Згода?
— Що за облом, кентики? — здивувався я. — Що це за нова безумная ідея з'явилась у вас?
Обидва зніяковіло розсміялися, а тоді посідали на кровать обабіч мене й розгорнули ту свою книжку. На першій сторінці був знімок пташиного гнізда, повного яєць.
— Ну як? — поцікавився один із лікарів.
— Пташине гніздо,— відповів я,— повне яєць. Не хіло.
— А що б тобі хотілося з ним зробити? — спитав другий.
— Побити! —вигукнув я. —Набрати повну жменю, пожбурити в стіну чи в скелю і подивитись, як вони розпливаються.
— Дуже добре,— похвалили мене лікарі й перегорнули сторінку. Там був один з тих великих птахів, яких називають павичами; він хвалькувато розпустив свій барвистий хвіст.
— Ну як? — спитав один.
_ Мені хочеться,— сказав я,— повисмикувати йому з хвоста все пір'я і послухати, як він несамовито закричить. Щоб не був таким хвальком!
— Добре,— знов похвалили мене лікарі. — Дуже, дуже добре.
Вони гортали книжку далі. Були там фотографії кльових дєвочєк, і я казав, що залюбки б їх трахнув. На інших знімках залитих червоною кровушкой піплів копали ногами просто в ліцо, і мені закортіло взяти в цьому участь. Була ще картинка, на якій нагой кент в'язничого капа тяг на гору хреста, і я заявив, що не проти взяти в руки молотка і цвяхів. Добре, дуже добре.
— А що в мене таке? — спитав я.
— Глибока гіпнопедія,— відповів один із лікарів. Чи щось в етом роде. —
Але, схоже, ти вже одужуєш.
— Одужую? — здивувався я. — Лежу, прикутий до ліжка, а ви кажете, що одужую?! Та поцілуйте мене в гузно, блін, з таким одужанням!
— Наберись терпіння,— промовив другий. — Тепер уже не довго чекати.
І я чекав, братики. Я жер яєчненції з грінками, пив великі кухлі чаю з молоком і почував себе багато краще. А одного дня мене повідомили, що прийшов незвичайний, особливий відвідувач.
— Хто? — спитав я, поки поправляли ліжко й розчісували мій пишний "німб" —пов'язку з голівера вже зняли, і чуб зновву відріс.
— Сам побачиш,— відказали мені.
І я побачив. О пів на третю пополудні зібралися фотографи та кореспонденти всіх газет і подіставали записники, олівці й таке інше ге. Вони хіба тільки не сурмили у фанфари з приводу того, що до вашого скромного оповідача прийде великий, поважний чєловєк. Ним виявився, певна річ, не хто інший, як міністр нутрощних справ — одягнений за останньою модою, з густим, владним голосом аристократа. Блим-клац-блим! — запрацювали фотоапарати, щойно він простяг мені руку.
— Тек, тек, тек,— проказав я. — Що це за облом, кентику?
Схоже, ніхто до пуття не усьок моїх слів, і все ж почувся чийсь різкий голос:
— Більше поваги, хлопче, коли звертаєшся до міністра!
— А ялди! — озвіривсь я, як собака. — Большім ялдаком тебе...
— Ну ж бо, ну ж бо! — втрутився нутрощний міністр. — Він розмовляє зі мною як друг, адже так, синку?
— Я всім друг,— відповів я. — Крім моїх ворогів.
— А хто твої вороги? — поцікавився міністр, поки газетні пісакі — дряп-дряп! — працювали перами. — Скажи нам, хлопче.
— Мої вороги всі ті, хто завдає мені шкоди,— пояснив я.
— Чудово,— сказав нутрмін і сів до мене на ліжко. — Я і наш уряд хочемо, щоб ти ставився до нас як до друзів. Атож, друзів. Ми робимо все для твого добра, правда ж? Тебе якнайкраще доглядають. Ми ніколи не бажали тобі зла. А от дехто бажав і бажає. Гадаю, ти знаєш, про кого йдеться. Так, так, так,— провадив він. — Деякі люди мали намір використати тебе — атож! — із політичною метою. Вони були б дуже раді — саме так! — якби ти загинув, бо сподівалися звинуватити в цьому уряд. Гадаю, ти знаєш, хто ці люди. Такий собі Ф. Александер,— вів далі нутрмін,— автор підривних творів, зажадав твоєї крові. Він аж схибнувся від бажання проштрикнути тебе ножем. Але тепер він у божевільні й тобі вже не загрожує.
— Він здавався мені справжнім кентом,— сказав я. — Поставився до мене, як рідна мати.
— Він дізнався, що це ти заподіяв йому зло,— дуже швидко відказав мін. — Принаймні він у це повірив. У нього виниикла нав'язлива ідея, ніби ти винен у смерті якоїсь близької, дорогої йому людини.
— Просто йому про це сказали,— кинув я.
— У нього виникла така ідея,— повторив мін. — Він став являти собою загрозу. Ми примістили його в божевільню заради його ж таки безпеки. Так само,— додав він,— як і заради твоєї.
— Це великодушно,— сказав я,— дуже великодушно з вашого боку.
— Коли ти звідси вийдеш,— провадив далі мін,— то не знатимеш клопоту. Ми про все подбаємо. Дістанеш добру високооплачувану роботу. Адже ти нам допоміг.
— Хіба? — здивувався я.
— А ми про своїх друзів не забуваємо, чи не так? Він схопив мене за руку, 1 якийсь хрєн гукнув:
— Усміхнись!
Я несамохіть ошкірився, мов безумний, і відразу — блим-клац-блимі — нас із міинутром сфотографували, наче двох кентів.