— Вони в усьому перегинають палицю,— проказав він, неуважно витираючи тарілку. — Але тут хибна сама ідея. Людина, позбавлена можливості вибирати, перестає бути людиною.
— Так само казав і кап, сер,— зауважив я. — Тобто в'язничний капелан.
— Невже? Справді? А втім, ну звичайно ж. Як справжній християнин він повинен був так казати. Ну гаразд,— мовив він, витираючи ту саму тарілку, що й Кілька хвилин тому. — Завтра зустрінешся з деякими людьми. Гадаю, ти станеш Їм у пригоді, хлопчику. Допоможеш скинути цей владолюбний уряд. Бо лише уряд, який вихваляється репресіями, може назвати своїм здобутком те, що обернув нормального юнака на механічну іграшку. — Він і далі витирав ту саму тарілку.
— Сер,— сказав я,— ви витираєте ту саму тарілку. А щодо вихваляння, сер, то я цілком із вами згоден. Цей уряд, схоже, надзвичайно хвалькуватий.
— О! — здивувався чєловєк, так наче побачив ту тарілку вперше, й нарешті поклав її. — В хатній роботі я ще не набив руку,— пояснив він. — Колись її виконувала моя дружина, а я писав.
— Ваша дружина, сер? — перепитав я. — Вона що, пішла, покинула вас? — Я справді хотів дізнатися про його дружиину, яку добре пам'ятав.
— Так, вона покинула мене,— голосно й сумно промовив він. — Померла. Отакі справи. ЇЇ по-звірячому зґвалтували й побили. Потрясіння виявилось надто глибоким. Усе сталося в цьому будинку (кухонний рушник у його руці затремтів), у сусідній кімнаті. Я тому й присилував себе залишитися жити тут — їй, мабуть, приємно було б, що мене оточують спогади про неї. Так, так. Бідолашна дівчинка...
Я чьотко побачив, братики, все, що сталося тут тієї далекої ночі, побачив у тому гармидері себе Й відчув нудоту і біль у голівері. Кров відринула від мого ліца, воно стало біле як крейда, і той чєловєк, напевно, це також побачив.
-А тепер іди до ліжка,-лагідно промовив він.-Я вже постелив тобі
у вільній кімнаті. Бідолашний хлопчина, довелося тобі спити гіркої... Жертва нашого часу, так само як і вона. Моя бідолашна дівчинка...
Я чудово виспався, братики, навіть нічого не снилось. А коли прокинувся, надворі стояв ясний морозяний ранок, і знизу, де готували сніданок, долинала приємна вонь. Якусь хвилю я, як завжди, пригадував, де я, а коли збагнув, то відчув себе в теплі й у затишку. Отож я лежав собі в ліжку й чекав, коли мене покличуть снідати. Аж тут мені спало на думку дізнатися, як же звуть мого доброго, турботливого, як рідна мати, господаря. Тож я почалапав босіком по .кімнаті, розшукуючи книжку "Механічний апельсин", на обкладинці якої мала б стояти фамілія автора. В кімнаті, де я спав, окрім ліжка, стільця й світильника, не було нічого, тому я зайшов до сусідньої кімнати, спальні-шмальні того чєловєка, побачив там його жєну — большой фотопортрет на стіні — і, пригадавши все, відчув млість. На стіні висіло також кілька полиць із книжками. Як я й думав, там виявився і примірник "Механічного апельсина". На його обкладинці, або на "хребті", стояла фамілія автора-Ф. Александер. "Господи!— майнуло в мене. — То він — теж Алекс!" Я гортав книжку, стоячи в авторовій піжамі, босоніж, але не відчуваючи холоду — в котеджі було тепло,— і не міг ухавать, про що ж там ідеться. Якийсь безумний стиль, суцільні "ахи" та "охи" і таке інше ге. З усього того випливало, що люди нині перетворюються на машини, хоч насправді вони,— ви, я, він і той, хто цілує мене в гузно,— плоди природні, як фрукти на дереві. На думку Ф. Александера, всі ми зростаємо на так званому світовому древі у світовому саду, за яким доглядає господь Бог,— зростаємо тому, що Бог прагне через нас погамувати свою спрагу на любов. Ну, і таке інше. Усе те суєсловіє мені зовсім не сподобалось, і я подумав: "Який же цей Ф. Александер безумний! Мабуть, після смерті дружини він став іще безумнеє". Тутвін покликав мене — голосом нормального чєловєка, сповненого радості, любові й такого іншого ге, і ваш скромний оповідач почалапав униз.
— Довго ж ти спаві — кинув господар, видобуваючи ложкою з окропу варені яйця і дістаючи з духовки підсмажені грінки. — Вже майже десята. Я кілька годин на ногах, працював.
— Писали ще одну книжку, сер? — поцікавився я.
— Ні, ні, у мене був інший клопіт,— відповів він. Ми сіли й дружно взялися розбивати яйця — цюк-цюк! — гризти підсмажені грінки — хрум-хрум! — і запивати їх чаєм з молоком із великих кухлів.
— Ні, я дзвонив різним людям,— додав господар.
— А я гадав, що у вас телефону немає,— зауважив я, вишкрібаючи ложечкою яйце і втративши пильність.
— Чому? — насторожено й бистро, як звір, скинувся він і затис у лапє ложечку. — Чому ти гадав, що в мене немає телефону?
— Та просто так,— відмахнувся я.
Мене здивувало, братики, що він так добре пам'ятає початок тієї далекої ночі, коли я підійшов до дверей, розповів його ципє баєчку й попросився подзвонити до лікаря, а вона відповіла, дурепа, що в них нема телефону. Господар пильно посмотрєл на мене, але за хвилю знову став добрим, веселим і знов заходився вишкрібати ложечкою яйце. А проковтнувши, промовив:
— Так от, я подзвонив різним людям, яких міг би зацікавити твій випадок. Розумієш, ти можеш стати могутньою зброєю в боротьбі проти переобрання на наступних виборах нинішнього порочного й аморального уряду. Тепер уряд вихваляється своїми досягненнями в боротьбі із злочинністю за останні місяці. — Він знову втупився в мене поверх паруючоого яйця, і я запитав себе, чи не зрозумів він часом, яку роль я відіграв у його жізні. Проте чєловєк тільки додав: — Завдяки тому, що вербує, юних бешкетників служити в поліції. І запроваджує методи виснаження свідомості та придушення волі. — В його глазах стояв безумний блиск. — Досі ми таке бачили в інших країнах. Це тільки перший крок. Не встигнемо й озирнутись, як народиться тоталітарний апарат.
"Приїхали!" — подумав я, ковтаючи яйце й хрумкаючи грінку.
— А яким чином причетний до всього цього я, сер?
— Ти,— відповів він з таким самим безумним поглядом,— живий свідок цих сатанинських проектів. Люди, прості люди повинні все знати й розуміти. — Він підхопився з-за столу й почав мірятии кроками кухню — від раковини до комірчини, вигукуючи: — Чи захочуть вони, щоб їхні сини стали такими самими нещасними жертвами, як ти? Хіба уряд тепер не вирішує свавільно, щ6 — злочин, а щ6 — ні? Хіба він не відбирає життя, душу й волю в кожного, хто йому небажаний? — Він трохи заспокоївся, але до столу вже не сідав. — Я написав статтю. Сьогодні вранці, поки ти спав. Через день-два її надрукують разом з твоєю сумною фотографією, бідолашний хлопчику. Ти повинен підписати письмові свідчення того, щ6 вони з тобою вчинили.