Механічний апельсин

Сторінка 34 з 42

Ентоні Берджес

— Що з тобою, синку? Що сталося?

— Я хочу померти,— відповів я. — Ситий по саму зав'язку. Остогидло жити. Старпьор, що читав поруч зі мною, просичав: "Тсс!"-і навіть не підвів погляду від якогось безумного журналу з большімі геометричними вєщамі. А той перший мужік зауважив:

— Ти ще зовсім юний для таких думок, синку. Поглянь, весь світ перед тобою.

— Так,— гірко відказав я. — Як накладна грудь.

Хрєн, що читав журнал, знову просичав: "Тсс!" — і звів цього разу очі, і раптом час для нас із ним покотився назад. Я побачив, хто це. А він дуже громко проказав:

— У мене, хвалити Бога, добра зорова пам'ять. Я запам'ятовую обличчя назавжди. Нарешті, дяка Всевишньому, ти мені попалося, собача!

Так, це був журнал "Кристалографія". Саме його ніс він колись із біблії. А штучні щелепи гарненько тоді хруснули! Одєжда була пошматована, книжки теж, і всі — про кристалографію. Мені спало на думку, братики, що найліпше було б відразу накивати звідти п'ятами. Але той старпьор підхопився на ноги й безумно закричав до всіх старих кахикал, що стояли з газетами в руках попід стінами або куняли над журналами за столами:

— Він у наших руках! Це те бридке собача, що колись знищило книжки із кристалографії-рідкісні видання, яких більше ніде немає!

Зчинився страшенний галас, так наче той старпьор утратив не книжки, а голівера.

— Ось він, один із брутальних молодих боягузів! — репетував старпьор. — Тепер він серед нас, у наших руках! Це ввін зі своїми дружками глумився наді мною, бив мене кулаками й копав ногами! Вони мене роздягли, видерли мої щелепи! І реготали з моїх кривавих ран і зойків! А тоді стусанами прогнали додому, голого, очманілого!

Це було, як ви, братики, знаєте, не зовсім так. На ньому все ж лишалася сяка-така одєжда, тож зовсім нагой він не був.

-Минуло вже понад два роки!-прокричав я в отвєт.-Я відбув покарання! І дістав науку! Он подивіться — мій знімок у газетах!

— Покарання, кажеш? — прорипів один дідуган, схожий на колишнього солдата. — Та таких, як ти, треба знищувати! Мов шккідливих комах! Оце й буде покарання!

— Гаразд, гаразд,— згодився я. — Кожен має право на власну думку. Прошу у всіх пробачення. А тепер я мушу бігти.

І я рушив геть з цього безумного старпьорского мєста. Аспірин — ось де вихід! Якщо проковтнеш сотню таблеток, напевне сконаєш. Аспірин, що продається в аптеці. В цю мить "кристалографічний" хрєн закричав:

— Не випускайте його! Цю бездушну свинюку треба покарати по-справжньому! Хапайте його!

І ось, братики,— хто не вірить, хай зробить те, про що я вже казав,— кілька старих маразматиків, років під дев'яносто кожному, вчепилися в мене своїми тремтячими лапкамі. Від воні віджилості й хвороб, якою несло від тих здохляків, я відчув легку нудоту. "Кристалограф" насів на мене і став кволо долбать по ліцу. Я спробував був вирватися й злиняти, однак старечі руки, що тримали мене, виявились дужчими, ніж я гадав. Тут і решта старпьоров підшкутильгали від своїх газет, щоб не відпустити вашого скромного оповідача. Вони вигукували бєзумниє вєщі:

— Бий його! Топчи! Смерть йому! В зуби йому! І таке інше ге.

Я добре розумів, у чому річ. Адже старі — як діти. А дехто з них белькотів:

— Бідолашний Джек! Це собача трохи не вбило сердешного Джека!.. — І таке інше, наче все сталося лише вчора.

А втім, так вони, певно, й гадали. І ось уже ціле море вонючіх брудних старпьоров зібралося довкола, намагаючись учепитися в мене своїми немічними лапамі з Ороговілими нігтями. Вони важко сапали й кричали, і попереду був наш "кристалографічний" кент, що раз у раз долбал мене по голіверу. А я, братва, навіть і не пробував дати їм здачі, бо краще бути побитим, аніж відчути нудоту й страшний біль. Хоча вже саме це насильство викликало в мене враження, ніби нудота визирає десь із-за рогу й очікує нагоди нахабно підкотитись мені до горла.

Нарешті з'явився службовець, ще досить молодий чєловєк, і закричав:

— Що тут діється? Припиніть негайно! Це читальна зала! Однак ніхто на нього не зважав. Тоді він попередив:

— Гаразд, у такому разі я викличу поліцію.

І я — ніколи б у жізні не подумав, що на таке здатний — вигукнув:

— Так, так, викличте, захистіть мене від цих божевільних старих! Службовець, як я помітив, не палав бажанням устрявати в драку, щоб вирвати мене з пазурів шалених, біснуватих старпьоров. Він просто кинувся до свого кабінету чи кудись інде, де був телефон. Старпьори вже ледве дихали, і я відчув, що досить легенько штовхнути їх, і вони полетять сторчака. Однак так само незворушно дозволяв їм обліплювати мене старечими лапамі й, заплющивши глаза, терпів немічні толчкі в ліцо і слухав захекані вигуки:

— Собача! Малолітній убивця! Хуліган! Шибеник! Смерть йому!

Кінець кінцем мене так боляче долбанулі по носі, що я сказав собі: "Та ну його к бісу, блін!"— розплющив глаза і заходився виборсуватись. Зробити це, братики, було зовсім не важко. І ось я вже з криком вихопився в коридор. Але ті старі месники кинулися мене переслідувати. Вони хапали, мов перед смертю, повітря й намагалися увігнати свої розчепірені, хижі тремтячі пазурі у вашого друга і скромного оповідача. Підставивши ніжку, вони звалили мене на підлогу й почали копати ногами, аж поки я, зрештою, почув голоси молодих мужіков:

"Годі, годі, негайно припиніть!" — і зрозумів, що то прибула поліція.

2

Геть очманілий, я бачив усе нєчьотко, але був певен, братва, що колись уже зустрічався з тими фараонами десь в іншому мєстє. Того, котрий схопив мене й потяг аж до виходу з біблії, я зовсім не знав; як для рожі він видався мені надто юним А от спини двох інших я, побий мене грім, уже колись бачив. Ті двоє весело і з великим удовольствієм періщили коротенькими нагаями старпьоров, покрикуючи.

— Ось вам,ось вам, розбишаки! Знатимете, як бешкетувати й порушувати державний спокій, негідники!

Так фараони позаганяли тих напівживих старих месників, що важко сапали й стогнали, назад до читальні, а тоді, із задоволеним смєхом, повернулись і уздріли мене. Старший з них вигукнув:

— Боже ж ти мій! Та це ж Алекс! Давненько не бачились, кентику. Як тобі ведеться?

Я був геть приголомшений. Уніформа і шлем не давали розгледіти як слід того, хто говорив, але його ліцо й голос здалися мені знайомими. Я глипнув на другого — бєзумноє ліцо, посмішка до самих вух. Тут не було ніяких сумнівів. Ще дужче ошелешений, я знову перевів погляд на того, що божився. Так, це був гладкий Баржа, мій давній ворог. А другий, певна річ,— Дим, колись мій кентик і ворог смердючого цапа Баржі, а тепер — фараон, в уніформі й шлємє, з нагаєм, щоб наводити порядок.